http://www.zoofirma.ru/

Здрастуй, хлопчику

Здрастуй, майбутній (минулий?!) нащадку (предку?!) Не знаю чому, але ми зустрілися очима через скляний бік кульки. Справді химера. Чомусь мені Всесвіт уявляється маленькою скляною кулькою, які часом губили поїзди, і яка в дитинстві була у мене. Кулькою в руках у маленького хлопчика у старомодних коротеньких штанцятах і можливому матросці.
Хто ти? Минуле чи майбутнє? Джерело чи гирло у нескінченому океані пізнання, у нескінченій дорозі життя...
Раптом за книгою про астрономію виринуло у своїх космічних масштабах... Шматок Всесвіту (або Космосу – як кому подобається). Темний з блискучим пилом зірок і зірочок. І на цьому величному фоні масивні планети (блукавиці), горді у своїй масивній кулястій величі, освітлені своєю владаркою зіркою. Яка захопивши їх у обійми, владно закружляла їхню солідну округлість у Всесвіті.
І незчулася, як поряд з величним видінням виринула мала срібляста фігурка, дивно схожа на людину, а таки людина. Прекрасний янгол показаного величчя. Та не встигши навіть покрасуватись, фігурка на диво здрібніла, ховаючись у тінях планет-гігантів.
Аж страшно стало за людей. Які ми маленькі, в порівнянні з твоїми, Космосе!
І раптом позаздрилось нащадкам за їхню змогу підкорити таки тебе. Ще не вирвалася людина у твої простори, ще не змалив ти її гордині безмірно своїм святим спокоєм, величчю і порожнечею... Ще прагне вона тебе...
Можливо є ще Титани, які здатні розуміти тебе, впокорювати. І вмить в моєму видінні виникає й така фігура (і знову ж чудом схожа на людину), яка спинити може й саму комету за розмаяний хвіст (якщо взагалі можна спиняти за газовий шлейф). Та чи здатна вона зрозуміти нас, грішних з нашими турботами? Чи не загубилось у складках своєї блакитної коханої колиски - Землі? Може саме жадоба знаття прихилила твоє око до кульки, куди я спрямувала своє з глибини світів.
Може відвернешся ти за хвилю, нічого дивного не знайшовши у простісінькій скляній кульці. А може зможеш прочитати й загадку моїх очей. Може зацікавить тебе зблиск іскорки десь у її надрах, де мучеником за правду зійшов на вогонь вчений Джордано Бруно. Може... Так багато може, цю феєричність губить картину... випадкову чи ні? Яку відкрила я тобі чи ти мені? Не знаю.
Чи зрозумієш ти нас, хлопчику? А допитливе око зникає. Маленький хлопчик у коротких штанцях і матросці біжить у своїх невідкладних справах. У його кишені перекочується малий Всесвіт.
А хлопчик стискає його несвідомо рукою, щоб гляди не розбився, і шепоче: "Я повернуся."
То що, здрастуй, хлопчику! Ми чекатимем, бо чекали вже довго. Ми терплячі, і наш Бог заховався десь зі своєю терплячістю у безмежні надра твоєї кульки.
Тривожить лиш одне - чи розумієш? Чи розгадає твоє допитливе око нас, у нашій небуденності і змалілості?
Здрастуй, хлопчику!

автор - Леся Скорик © "Світ слова"


Теги: проза, філософський роздум

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/