Дехто не боїться висоти. Вона для них звична як повітря. Вони знають, що вона утворена повітрям, тим, яким ми дихаємо. Отже висота – це кілька подихів. Я ще не рахувала скільки їх… ще…
Повітря - мій товариш і супутник, мене так і називають – повітряна (гімнастка). І є лише один шлях – тоненька шворочка, де кожен мій крок важливий – він у порожнечі і за ним слідкує публіка. А в кінці цієї доріжки на мене чекають усмішки і оплески, які я дуже люблю. Це підтримує більше аніж барвисті віяла в долонях. Я ціную справжнє, а віяла щовечора доводиться підмальовувати – вони вигорають під яскравими цирковими софітами.
Покладаючись на радість глядачів, я кожне напружене обличчя роблю усміхненим. Це моя робота. Це моя потреба.
Тому, навіть тренуючись, я уявляю в порожніх рядах обличчя. Це неправда, що з висоти неможливо роздивитись лице людини, я знаю, що звідти легше навіть розгледіти душу. Особливо в око впадають старі та діти, вони відкритіші за дорослих. Інколи за час виступу я встигаю відчути внизу цілі драми, хоча частіше лише їхні уривки. Простота і звичність мого образу, з якого я не виходжу, дає змогу мені спостерігати за іншими…Але я не вища лише тому, що над людьми.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"