http://www.zoofirma.ru/

Душа мені болить, а я мовчу,

Душа мені болить, а я мовчу,
Я нагнітаю біль собою
Я тиха - криком не кричу,
Не б'юсь об стіну головою.
Я лиш сумую свої болі
І мовчу... А шрами старі болять...
Щоб випустить той біль на волю
їх знову треба відкривать.
Я мучуся свої кінцем...
Але мовчу... І його прагну.
Буденність втерлася кільцем
У шию - я сучасність тягну.
Вірніш тягну. І тихшає мій крок
Я тиха, я така спокійна.
Мій погляд не шукає вже зірок,
А ретязь не тяжка, надійна
І чітко взначено мій шлях...
А в мене вже на шрамах струпи!
І ближчає вже час звитяг,
І ширшає вже шлях розкути.
Ось-ось зірвусь, як тихий раб
Кайдани той, що точить німотою.
А німота посилює стократ,
А з німотою нам нема спокою.
Уже напруживсь ретязь золотий
Мого мовчання, моєї недолі
Ось мить... і струмінь кров'яний
Нарешті вирвався на волю!
Руками у власній крові
Зриваю з себе я кайдани
Я вірю люди ще живі!
Я вірю щастя ще настане!

Березень 1996 р
автор - Леся Скорик © "Світ слова"

Теги: вірші, поезія, філософська лірика, душа

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/