Я отой безіменний солдат,
що загинув безглуздо, нечесно
Той, якого зачисливши до втрат,
Говорили: "Погиб неизвестно."
Я отой, з котрих хронік складали стовпці:
"Он упал и земля ему прахом."
Той, що впав, ще тримаючи шаблю в руці,
Що не встиг ще спізнатися з страхом.
Я на землю упав, яку обробляв,
впав на ту, яка годувала.
Фріц проклятий їй груди порвав,
і святая земля застогнала.
Застогнала уся, застогнали поля,
повні злотого щиро колосся.
Застогнала стерня, кожна грудка мала.
від безлико-безсилої злості.
Аби лють та устала з багнетом в руці,
Не спинили б ні танки, гармати,
ні треновані пси, ні меткіші стрільці.
Люті тої було забагато.
Застогнала земля, з нею я застогнав
... і упав. І зоря покотилась.
Я упав у стерню, я упав межи трав
віддихнув я, і СЕРЦЕ СПИНИЛОСЬ.
Отоді моя лють вся у землю пішла.
Закричала земля ніби з болю.
І відлунням у серце живому зайшла.
Закликаючи серце грізно до бою.
Я незнаний отой безіменний солдат
З мого трупу вставав птах свободи.
Хай мене не згадають, але дяка стократ
Від землі, від душі, від народу.
13.04.1995 р.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"