І курличуть журавлі в вишині
летять у край чужий.
І хочеться із ними полетіть
Аби лиш крила... Мрія-мрій...
Літать... До цього йде людина
вічно. До цього йшла...
До того, що не мала...
Незбагненно...
Усе у неї є
Вона і розум,
і багаття мала.
А зірки холодні
з вишини бажала.
Прогрес іде невпинно, і віки
вже стерли в порох нації, держави.
Одне лишилося від них
Ті самі звички, і ті нрави.
У далині віків гроза,
просвіток там у тучі чорній.
Летить людина в світ сама,
на думці моторній.
Сама де хоче може буть.
То Цар-людина, Бог-людина.
Її не можна обмануть,
І їй, як вічність кожна днина.
Та холод б'є з її очей.
Холодний розум без емоцій.
Кани і згинь в глибинь ночей
Супер-людина. Ні не можна
Перетворить на Бога те,
Що в боги зроду не годилось.
Життя із неї б'є ключем.
І бить іще не перестало.
Людина ти! З твоїм Творцем
сотворена в його подобу
і жить тобі подібно Богу.
Що плакать можеш, і живцем
піти за кимось у могилу,
Що маєш не одну лиш милу,
а й грішну сторону, забудь
100 років...
Не раз зривалися зірки
І падали із небокраїв
А в небі линуть журавлі,
і думка лине…
МИ ЧЕКАЄМ.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"