http://www.zoofirma.ru/

Курличуть журавлі в вишині

І курличуть журавлі в вишині

летять у край чужий.

І хочеться із ними полетіть

Аби лиш крила... Мрія-мрій...

Літать... До цього йде людина

вічно. До цього йшла...

До того, що не мала...

Незбагненно...

Усе у неї є

Вона і розум,

і багаття мала.

А зірки холодні

з вишини бажала.

Прогрес іде невпинно, і віки

вже стерли в порох нації, держави.

Одне лишилося від них

Ті самі звички, і ті нрави.

У далині віків гроза,

просвіток там у тучі чорній.

Летить людина в світ сама,

на думці моторній.

Сама де хоче може буть.

То Цар-людина, Бог-людина.

Її не можна обмануть,

І їй, як вічність кожна днина.

Та холод б'є з її очей.

Холодний розум без емоцій.

Кани і згинь в глибинь ночей

Супер-людина. Ні не можна

Перетворить на Бога те,

Що в боги зроду не годилось.

Життя із неї б'є ключем.

І бить іще не перестало.

Людина ти! З твоїм Творцем

сотворена в його подобу

і жить тобі подібно Богу.

Що плакать можеш, і живцем

піти за кимось у могилу,

Що маєш не одну лиш милу,

а й грішну сторону, забудь

100 років...

Не раз зривалися зірки

І падали із небокраїв

А в небі линуть журавлі,

і думка лине…

МИ ЧЕКАЄМ.

 

автор - Леся Скорик © "Світ слова"

Теги: вірші, поезія, філософська лірика, людина

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/