http://www.zoofirma.ru/

Ми інколи бачимось з ним...

Ми інколи бачимось з ним. Тепер... А тоді бачились мало не щодня кожного тижня... Бо вчились разом. Рік тому. Мені вже не так боляче, як тоді, а все ж знов стрічаю його очі і в глибині душі раптом починає битися пташка. Вона тріпоче і тріпоче крильцями, ранить мені душу. їй потрібне світло, а його нема, бо моя душа осліпла... рік тому. 
Моя душа - темна, бездонна криниця, яка раптом виявилася пустою, сухою. Як я хочу пити... Як це страшно,.. Я ворогую сама з собою, я будую й руйную, я знищую і бережу. О, як я їх берегтиму - ті нечисленні дорогі спогади. Я не можу бачити тебе і не можу не бачити. Мене тягне до тебе - я спиняюсь. Що мене тягне? Чому я спиняюсь. Тягне мене ота моя частинка, котру я назавжди віддала тобі.
Спиняє розуміння - я її втратила. Втратила назавжди. Мені вже болить не так, як торік. Напевно звикла. Людина звикає до всього. Привчаю себе до думки, що любов вмерла. Може, якось змушу себе в це повірити, бо пташка знов і знов тріпоче крильцями... І так хочеться пити...

автор - Леся Скорик © "Світ слова"


Теги: вірші, кохання, любов, поезія, інтимна лірика

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/