Коли впаде нічка у росах,
Як голос дадуть солов'ї,
Як вітер засне на покосах
І спокій сколише гаї
Тоді, мов тихая ласка,
Крадучись щодень уночі,
Підходять до мене Ти і Казка,
Тримаючи серця ключі.
Зупинитесь тихо в темряві,
Торкнете легенько чола.
В розбурханій моїй уяві
Знов наша любов попливла
І знову все те ж, усе знову.
Мов погляд з опущених вій.
Я вже не вслухаюсь в розмову,
Даруєш-бо не мені - їй.
Сказати я можу: "Байдуже".
Лиш мовити - не зрозуміть.
- Чом погляд сумний, любий друже?
- Чом туга у серці бринить?
Я бачу і сам ти не знаєш.
Чому? Не скажу тобі й я.
Відкрийся, кого ти кохаєш?
Відкрийся, любове моя.
Та тенькає серце тужливо,
Мов враз пролетів суховій.
Любов ти свою несміливо
Даруєш-бо не мені - їй.
Лукава ж бо доля буває.
Знов ранок підходить і день.
Та серце все туга ще крає
Уста все мовчать, нітелень.
Я вже не картаюсь, не плачу.
Не зводжу з розпуки життя.
До болю я звикла, як бачиш,
Щоб скрасити сіре життя.
Живеш ти немов недалеко.
Між нами чотири стіни,
Та їх подолати нелегко,
Щомиті зростають вони.
Стрічаю лиш іноді очі,
Сумні, у обрамленні вій.
Відводиш ти їх неохоче.
Даруєш все знову ти їй.
І тугою серце візьметься
Та я не спитаю: "Чому?"
Можливо, колись обізветься
Ще щастя мені і йому.
1995
автор - Леся Скорик © "Світ слова"