http://www.zoofirma.ru/

Кульбаба

Вона стояла в осені, ховаючи соромливу посмішку. Перехожі знизували плечима, трохи аж відразливо – як вона ще може посміхатись. І ніби крали в неї промінці.

Вона стояла на розі життя навіть не намагаючись розгледіти його білясими очима. Бачила вона лише сонце – струджене щербате світило, яке тьмяно блищало десь угорі. Зранку на сході, увечері – на заході. Але достатньо було однієї хмаринки, щоб морок її єства став цілковитим.

Не мала звичайних примовок: «Христа ради» чи «Поможіть, люди добрі», стояла мовчки і усміхалася так, що вишукані жінки млосно кривились. Так було щодня.

Щовечора ж її забирав засмальцьований зарослий, від чого здавався здичавілим, безногий чоловік, що їздив в саморобному низенькому візочкові. Він визбирував той дріб'язок, що кидали старій, діловито обдмухував монети і одна по одній ховав у своєму дранті. Потім стара, що стояла рівно, як тичка, клала йому руку на голову і вони йшли додому. Лице її ставало порожнім, аж відверненим від світу, а чолов'яга видавався щеням, особливо, коли вислизав з-під її руки, котячись униз. Проте бабця не спинялася і за крок знову клала руку йому на голову, десь в кутиках його очей щось зблискувало, хоча він напружувався увесь, щоб не вислизнути і так весь шлях.

Зранку вона приходила сама, зорієнтовуючись за сонцем і лічачи кроки. Це перетворилось з часом в своєрідний інстинкт. Однак вона боялася склерозу і тому час від часу шепотіла: 18 СХ, 4 ПН, 20 СХ, 15ПД… Через ці примовки ходили чутки, що вона була колись вчителькою географії, а дітлахи  вважали її шпигункою, що повторює коди висадки.

Дехто із старших навіть намагався вирахувати місце за атласом, але нічого не вийшло. «От стара, - злостились вони, - щось таки вже забула».

Не одразу, але постерегли, що вона завжди стає так, щоб цілоденно бути на сонці і завжди повертала до нього свою простоволосу сиву голову.

Діти прозивали її «Бабця Божа Кульбаба». Особливо наголошували на «БОЖА». В дусі часу це здавалося ворожим і загадковим. Щоб диверсантці не було що їсти часом цупились монетки. Робити це треба було нечутно, а потім, відбігши, пошпурити в стару, що приязно всміхалася.

Всміхалась вона й сьогодні, коли Петрусь вирішив вирізнитись серед товаришів, першим з другого класу поцупити монетку в Кульбаби. Його трішки трясло, але він списав це на азарт і, підсмикнувши штанці, впав ниць та поповз, зхукуючи порох, що осідав йому під носом. Йому ставало все лоскітніш і він врешті не витримав і теронув головою по рукаві. Під його рукою саме в цю мить репнув скляний скалок. «Хто тут?» - одразу ж почув він. Білясі бабині очі дивились просто на нього, прошиваючи наскрізь. «У-у, бабисько!» - Петрик, не дивлячись шургав рукою, шукаючи монет.

- Хто тут? – повторила баба і посмішка з'явилась на її обличчі: - Це ти, Арсене? – вона ступила вперед.

Петрик, дико верескнувши, кинув в неї щось, що втрапило в руку і кинувся навтьоки, гублячи злі сльози перших чоловічих розчарувань.

Вона не бачила сонця. Чи місцем помилилась, не там повернувши, здолав її таки склероз.

18 Сх… 4 Пн…20 СХ… 15 Пд…

Арсен приїхав, як завжди, коли вечір почав спускатись на місто. Безногий ціпив зуби, вкотре вибираючись вгору. Під'їхавши, хрипко кинув: «Я! Додому час!» і скособочившись почав збирати копійки… Аж раптом застиг. Монетка була брудною і липкою, і світлі призахідного сонця видавалася чорною:

- Ти чого, стара… - голос його зірвався.

Наступні дні були сірими і тягучими, бо сонця не було.

2007 рік

автор - Леся Скорик © "Світ слова"

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/