присвячеється Василеві СТУСУ.
Поет на смертному одрі,
І сяє в грати стужнє сонце.
Мовчать брати, товариші,
Що говорить..? А він лиш стогне
В його устах лежать слова,
Що збились парою у хмари.
"О де ти, нене? Чи жива?"
- сльоза мала упала в нари.
Його немає тут. Не ждіть
Що він озветься. Не озветься,
Нетлінний дух тут не лежить
Він там вита, де любо серцю.
З чиєї вини? З чиїх гріхів?
Отут в Сибіру, в казематах
Вмира повільно щирий син
Котрого Україна мати.
І його дух на Божий Суд
Постане чистий і сумлінний.
І кат постане... І минуть
Ці дні забвення... Час кончини…
Його уже не врятувать
У серці лишилась лиш пам'ять
Вона воскресне. Таврувать
її вже скоро перестануть.
Поет на смертному орді
Лежить на нарах в казематі.
Чи є там Бог ось угорі?
Чи буде, як йому карати?
Поет на смертному орді,
І перед ним стає знамення.
І ти живий, в золотім огні
Постане з пут твоє імення.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"