— Із якими вістьми? — питає гетьман.
— Бодай і не казати, пане ясновельможний!
— Що? Невже татаре?
— Гірш од татар! Із одного Васюти народилось тобі, пане гетьмане, четверо, коли не лічити Іванця!
— Да кажи просто, щоб тобі язик усох! — крикне Сомко.
— Лучче, якби всох, пане гетьмане, ніж возвіщати тобі таку вість! Зіньковський, миргородський і полтавський поклонились Іванцеві!
— Як? Мої полковники перейшли до Іванцевого боку?
— Усі троє, як чуєш, пане гетьмане.
— І миргородський, і полтавський, і зіньковський?
— Усі троє; оставсь при нас по сей бік Ніженя тілько лубенський да гадяцький.
— Чому ж мені не дано звістки?
— Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Переяслав.
— Що ж? Як? Чи коли? Хоть розкажи толком.
— А от як,— каже сотник Юско.— Їздив наш бурмистер до князя Ромодановського з грошима у московську казну; аж чує, що князь у Зінькові. Завернув туди, аж там Остап миргородський і Дем'ян полтавський з старшиною; бенкетують усі у зіньковського Грицька. Ну, се ж іще нічого. До князя — аж у князя повно запорожців, і все з тих гольтяпак, що, попропивавши худобу, служили в козаків по дворах, а далі, не звикши слухати господаря, повтікали п'янствовати на Запорожжє. Пізнали деякі бурмистра. «Чи не од крамаря,— кричать,— уже вибачай, ясновельможний, у сім слові,— чи не од переяславського крамаря до князя? Чорта з два тут поживитесь! Ось ми вас, городових кабанів, хутко впораємо!»
Розслухається, аж тут ось яка вродилась новина — богдай мені не чути і не казати! Князь із Іванцсм побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки що Україною по Ромен владіти. Сомко аж за голову взявся.
— Миргородський,— каже,— полтавський... проміняти мене на Іванця! Ні, пропала вже, бачу, лицарськая честь на Вкраїні! Положили ми її з батьком Богданом у домовину! Да гляди лиш,— каже Юскові,— чи правда ще сьому?