Чіпка не видержав. Як кіт на мишу, — так він кинувся на неї; міцно-міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі.
— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...
Тоді він випустив.
— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.
— А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!.. — каже вона. А в самої очі — так і сміються, так і грають!
— Дурна ти... хіба що?
— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.
— Не одкусив же, — сміється Чіпка.
— Ото б добре, якби одкусив... Тоді б я тобі очі видрала.
— Якби подужала.
— Тоді б побачив...
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він — на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї ви-плило в своїй пишній красі й обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, піднімаючи догори свої похилені колоски.
Дівчина прямо глянула Чіпці в вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала :
— Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
— Ніколи було, — не признається Чіпка, а сам собі подумав: чому я її не зустрічав тут?
— Що ж ти робив? — вона йому.
— Коло хазяйства...
— А в тебе земля ще де є?
— Ні, нема.
— А хата є?
— Є.
— А батько та мати? брати та сестри?
— Одна мати.
— Де ж ти живеш?
— У Пісках. А ти де?
— Тобі навіщо?
— А ти ж мене питала...
— Нащо ж ти розказував?
— Скажи хоч: як тебе зовуть?
— Так, як хліб жують...
— Чия ти?
— Батькова та материна...
— Чудна ти!
Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно дивився на неї.
— Чи ти справді налагодився мене з'їсти?.. Чого ти витріщив очі?
— Бо хороша дуже...
Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі — гладила ними, вабила...
— Іди вже собі додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вінка доплести...
— Нащо ж ти побила?
— Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі! — Та як пихорне його руки своїми, — так Чіпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.