Генерал не витерпів.
— Молчать! — закричав він, ще й ногою тупнув. Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирін під шарпанину десь дівся...
А генерал, мов по команді, викрикує:
— Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.
— Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому зсередини-Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки; вскочив сам — і тільки курява встала...
Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:
— Оце так!.. Оце поздоровкався!!!
— Чом ти йому зубів не полічив? — загомоніли кругом, з усіх боків...
— Еге... чом! Коли він — біси його батькові — не вздрів звідкіля і вихопився!..
— Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? — жартує хтось зсередини.
— Тому, що за твоєю спиною не ховався! — одка-зав з обидою крайній.
— Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!
— Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справді— охрестив!.. — регоче громада.
З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.
— Та буде вам! годі! — гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. — Є чого реготатися!.. Кажіть краще: щ6 робити?
Регіт затих. Громада загомоніла:
— Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...
— Чи не з'їздили б ви. Мироне, в столицю розвідати... Щ6 це за причепа така звідтіля вирвалася? — Чи не перепросили б там кого?.
— Щоб я їздив? Щоб я просив?? — закричав Мирін не своїм голосом. — Та краще я всю свою сім'ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, — ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти...
Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи...
Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить... «Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволі!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!
Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати; не вертає й надвечір... Де він? Де старий січовик Мирін Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. — Ніхто ні чув, ні бачив. — Переходить день; минає другий, третій... як крізь землю провалився! Марина — плаче. Син — сумує. Невістка — як з хреста знята. Діти — і ті притихли, мов їх і в хаті немає...
А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!»—він шию підставив... А поки то він обходиться, — треба його силою неволити... Генерал своє робить...
То немічний дбає за силу, а генералові — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками, — нєх їх дзябли візмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Піски вступала москалів рота. Налетіли на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...
Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, — не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться. Що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слббоди, а тепер ляшків сюди насилають панувати!