XVII СПОВІДЬ І ПОКУТА
На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого — хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем...
Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця — низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.
— Добрий день!
— Здорові були.
— Що, Грицько дома?..
— Ні, нема...
— А де ж?
— У пивниці.
— І давно там став?
— Hi, недавно... На тім, бачся, тижні... Ні, аж на третім... приїхав жид та й найняв.
— А коли він дома буває?
— У п'ятницю на ніч завжди буває... А це щось за знак — учора не було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?
— Та треба... Хочу йому хліб продати.
— Не знаю, — каже вона, задумавшись. — Надійдіть трохи пізніше, туди к обіду, може, він звернеться...
— Добре... Прощавайте!
— Ідіть здорові.
Чіпка пішов шляхом додому; молодиця — в хату.
Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він порадився з Христею, та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печі не лежать, — чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всі боки?!
Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.
— Чому це тебе вчора на ніч не було? — стріла його Христя.
— Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! — одмовля Грицько.
— Що ж там таке? лихе що?
— Та щоб дуже лихе, то, дяка богові — ні!.. Та й доброго мало...
— Та що ж там справді таке? Кажи швидше! — пристає злякана Христя.
— Жида Оврама обікрадено... То це нас держали аж до сьогодні.
— Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?
— Бог його знає... Якісь, каже, замурдовані люди... Понадівали машкари, пов'язали гаразденько всіх, та й забрали, що знайшли.
— Що ж воно за люди?
— Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали... А шкода, коли хоч, Оврама!
— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав...
— Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид... Нічого бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка... Звісно, своє візьме — не грошима, так роботою... І тепер у його на пивниці трохи не всі — за одробіток... Добрий жид.
Усі його тамтешні люди шкодують...
— Усі вони добрі, як сплять; а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.