— А за що ж ви п'єте?
— А тобі яке діло?.. Он — бач: добра була повна хата, а тепер — одна пустка зосталася!..
— Та що з тобою довго балакати? В'яжіть його! В'яжіть та ведіть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...
— Стережіться, люди добрі, лихої години! — Чіпка [каже] соцьким. — Не слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!
Голова, міг би, очима його з'їв; та гляне — Чіпка як огонь...
— Накидайте на його арканом! — кричить голова, штовхаючи соцьких... — В'яжіть його, бугая ди-когф!..
— Ось ну-ну! — грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка. — Ось попробуй...
От тобі хрест — голова на в'язах не всидить! За що ти мене в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам піду...
Ти думаєш — страшна мені твоя волость? Куди ж пак!! Ходім... Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший вийшов з хати... За ним слідом голова й соцькі.
У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими.
Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писарем .та й позапирали їх у чорну — поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
— О-ох! щось мені не спиться... так погано спала, так погано! Та сни такі недобрі верзлися, — хвалиться бабі. — На серце наче хто камінь навернув...
— Та то воно від думок! — утіша її баба.
Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь — сумна, зажурена.
Через годину, а може, через дві, — сонце вже піднялося, — увійшла в хату сусіда
— Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
— Чували новину?
— Яку?
— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...
— Господи боже! — шепче Мотря, зітхнувши.
— А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а він повів... Сам уперед іде, а ззаду голова а соцькими... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далі не видержала, залилася сльозами :
— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..
— Та чого ти, Мотре, так себ& мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня.
Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утіхи, — плаче... Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.
— Куди ти, Мотре? — питає баба.
Ні слова Мотря, — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.
Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою й нічого не сказала... Тихо та важко стало в хаті, як у льоху... Бабина онука Христя, — дівка сімнадцяти літ, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх... Голова в кожної схилилася; очі вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе...
— Що-то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба... — її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.
Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця, — та плаче-плаче... «Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..»
Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...
— Голова приказував — нікого не підпускати, не то що... аж поки не приїде становий...
— Я на одну хвилину, мій голубе! — молить Мотря.