— Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, і на пана, жаліла і на соцького; жаліла на увесь мир — на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться  в пани...

Материне серце заклекотало прокльонами на весь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву...

А Чіпці з товариством — байдуже! У чорній завели жарти.

— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно... Спи собі, — соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...

— Якби сюди горілки з піввідра, — одказує Матня, — то хоч би й довіку сидіти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...

— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.

— Голова б приніс... він з людей надрав, а нам — оддав!

— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.

— А справді холодно... От би погріться! — знову за своє Матня.

— Грійся — в тісної баби!

— Цур їй!.. Якби горілка... То й баби не треба!

— А мені якби дівчина, — каже Лушня.

— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.

— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. — Як тільки розв'яжемось з цим ділом,  у першу ж ніч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка — тільки що наздирав з бідоти, дукачем став... Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне...

— Добре! їй-богу, добре! — провадять усі в один голос. — Як липку, облупимо...

Та й писаря завряд...

— А то — дивись пак: хотів мене в'язати! — Я тебе, — кажу, — сучого сина, як зв'яжу, то й довіку не розв'яжешся!

— Та ну-бо... так і сказав?

— Їй-богу! А за що ж він мене в'язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже — й на вірьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, — кажу, — хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.

— Що ж він? — питав Лушня.

— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ...

— Ну, а розкажи нам, — обізвався Пацюк, — як ти впорався з сторожем... то теж чоловік ручий.

—Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав...

— То ти таки добре його попом'яв?.. — пита Лушня.

— Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насів, то тільки стогне, — вже й не кричить, як спершу, а тільки стогне...

— От і пропав чоловік! — каже Пацюк.

— Хай не лізе, куди не слід! — одказав Матня за Чіпку.

— І то правда, — закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка.

Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.

— Знать — не знаю, відать — не відаю! Я, — каже, — чотири дні вже й з хати не виходив.

Покликали других. І ті те ж саме: — не знаємо, вперше чуємо!

Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.

Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. їсти їм дають... чого ще?

Лежать собі, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.

— Чого ти, Якиме, журишся? — питають його. — Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо нічого... от і все!