— Таки видно, що ти не вмієш пити! — каже Порох. — Ось як треба пити! — і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати...
Чіпка собі взявся за хліб. Хліб — як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.
— Зовсім ти нікуди кчемний! —каже Порох: — ні пити, ні їсти.
— Та як його отаке гірке пити? — зверта Чіпка на горілку.
— То тільки так здається... Ось підожди трохи, пройме — сам попросиш!
Чіпка справді почув — спершу наче хто гарячим залізом припік його всередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу... Далі — той огонь затух, — запекла згага, їсти схотілося... Здається, вола б з'їв... і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом — мов щось у вічі вступило... заграло в голові... повеселішало на серці... Темні думки стали прояснятися... стала прокидатись віра... узяло завзяття... «То все брехня! — думається йому. — Хай карбованця проходжу, хай два, або й усі п'ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його, і він вертається додому забезпечений...
— А чи дорого се діло стоятиме? — пита він у Пороха. — Яке діло? Коли дуже закручуване — дорожче; а коли ні — недорого, — од казав Порох.
— А моє діло?..
— Ось тривай лиш — ще по одній вип'ємо, — та тоді вже й за діло!..
Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка — не жінка, дівка — не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок, та зав'язала на тім'ї, а вони й розсипались... Сама — не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, — тільки одні очі — чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом...
— Уже п'є... уже п'є! щоб тебе кров гаряча спила!.. — скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. — їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..
— Іди собі! іди, йди! — зайдикав Порох. — Мені ніколи. Я зараз чоловікові писатиму прошеніє... іди собі!
— Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема...
— Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
— Авжеж шкода!.. — і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.
— Бач, проклятий! Казав — хліба нема, аж ось скільки переховував.
— Ну, бери, бери... та йди собі! — одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
Вона страшно провела очима — і повагом вийшла з хати.
— Хто це? — запитав Чіпка.
— Шмат... — не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: — сестра... Не всі, бач, дома—божевільна... Божевільна, а дітей плодить, — та й живуть, прокляті, на мою голову!..
Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток... «Може, вони голодні й холодні, — думав він. — От, якби багатство — чи дійшла б вона до цього?.. Якби-то богатство... А то от останню землю одбирають...» Знов повернула його думка на землю — і почала перед ним свої виводи виводити...
— А що ж: будемо прошеніє писати, — перебив Порох.
Чіпка кинувся.
Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати.
Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свічку в розколоту пляшку.
— Як потемніє, то запалимо, щоб не шукатися, — сказав він. — А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.
Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо, — тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то «так», то «ага...», «еге...», «добре...», «ну, а далі?» І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечірнє сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку й обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало надвоє білий папір, і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита світом, і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою. Чіпці здавалося: кривава голова писала криваву жалобу...