— А що, отамане? — обертається Лушня до Чіпки: — в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?
— Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, — вставив червоний, як після лазні Матня.
— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушня, — налагодились до Хоменка на хутір.
— Воно туди й небезпешно, — обізвався хтось з гурту: — в його така вармія...
— Та правда, що в його три сини, як кати, — каже Лушня, — та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить, — та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. — Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.
— Яку? — питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав
Чіпці. Той понуро глянув — і нічого не одказав.
Обійшла ще раз чарка кругом столу, — посоловілив кожного очі ще дужче.
— Та коли йти, братця, то вже й пора, — своє-таки Лушня.
— Чи пора, то й ходімо, — понуро одказав Чіпка, підводячись.
За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло — і собі за ними... «Кукуріку!» — прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.
— Пху, проклятий!.. перелякав!!. — обізвався Лушня.
Галя почула, що п'яна зграя побралася. «Чи то ж то й Чіпка пішов, чи» може, в світлиці?» — подумала вона, взяла свічку і пішла в світлицю.
У світлиці не було ні душечки. На столі стояли порожня пляшка з горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, — видно, були з огірками.
На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг, аж воронка торохтіла.
Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою... Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п'яна!
Галя не могла довго побути в ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима — і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, — та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову — і задумалась... Довго вона думала; потім Покотилися з очей сльози і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла...
Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала, теж плакала. Так її вразили лихі речі «проклятих людей». А скільки-то думок переплило в материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі — вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цілу ніч проплакала та продумала.
Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі — ближче... ближче... коло самої хати... «їдуть!» — подумала Мотря. «Хоч би ж хоч сюди не заходили», — прошептала. Коли чує — повернули в світлицю.
Перегодя трохи рипнули двері,увійшов хтось у хату.
— Хто там? — питає вона з печі.
— Це я, — одказує Чіпка.
І чує вона — став над помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.
— Що то, сину?
— Нічого...
— Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...
— А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка.
— Що ти кажеш?
— Хто, кажу, Явдоху струїв?
— То це я, сину??!
— Уже ж не я...
— Спасибі...
Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, — бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемніло у віччю...
— Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! —прошептала, качаючись на печі та стогнучи.