Р у с а л к а

(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)

Ти плачеш. Мавко?

М а в к а

Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

Р у с а л к а

0, я!

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

М а в к а

Русалко! ти ніколи не кохала...

Р у с а л к а

Я не кохала? НІ, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання - як вода, -  плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал - воно кипить, а стріне холод -

стає мов камінь. От  м о є  кохання!

А те твоє - солом'яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру -

згорить не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

М а в к а

(підводить голову)

Ти кажеш - каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

Р у с а л к а

А чого ж сумує?

М а в к а

Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Р у с а л к а

Чому?

М а в к а

Бо милий той - весняний вітер.

Р у с а л к а

Нащо ж було кохати їй такого?

М а в к а

Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка

і, пестячи, кропив росою косу...

Так, так... він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.