М а в к а

(тихо)

Не можу я, дідусю.

Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім спиняється.

К у ц ь

(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)

Ти, Мавко, тут?

М а в к а

А ти чого никаєш?

К у ц ь

Я їм коня притяг за гичку в стайню.

Гаразд мене поповозив востаннє,

вже не возитиме нікого більше!

М а в к а

Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!

Се так держиш умову з дядьком Левом?

К у ц ь

Умова наша вмерла вкупі з ним.

М а в к а

Як? Дядько Лев умер?

К у ц ь

Он і могила.

Під дубом поховали, а прийшлося

коло пенька старому спочивати.

М а в к а

Обоє полягли... Він пречував,

що вже йому сей рік не зимувати...

(Надходить до могили).

Ой як же плаче серце по тобі,

єдиний друже мій! Якби я мала

живущі сльози, я б зросила землю,

барвінок би зростила невмирущий

на сій могилі. А тепер я вбога,

мій жаль спадає, наче мертвий лист...

К у ц ь

Жаль не пристав мені, а все ж я мушу

признатися - таки старого шкода,

бо він умів тримати з нами згоду.

Було, і цапа чорного держить

при конях, щоб я мав на чому їздить.

Я блискавкою мчу, було, на цапі,

а коники стоять собі спокійно.

От сі баби зовсім не вміють жити

як слід із нами, -  цапа продали,

зрубали дуба. Зрушили умову.

Ну й я ж віддячив їм! Найкращі коні

на смерть заїздив; куплять - знов заїжджу.

Ще й відьму, що в чортиці бабувала,

гарненько попросив, щоб їм корови

геть-чисто попсувала. Хай же знають!

Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,

а Потерчата збіжжя погноїли,

Пропасниця їх досі б'є за те,

що озеро коноплями згидили.

Не буде їм добра тепер у лісі!

Вже тут навколо хати й Злидні ходять.