Л у к а ш

А ти,

я бачу, десь міцніша від заліза.

К и л и н а

Від тебе дочекаюсь оборони!

Такої матері такий і син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута

помітувано мною?

М а т и

(до Лукаша)

Та невже ж ти

не скажеш їй стулити губу? Що ж то,

чи я їй поштурховисько якесь?

Л у к а ш

Та дайте ви мені годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тільки з хати,

а з світа геть зійшов? Бігме, зійду!

К и л и н а

(до матері)

А що? діждалась?

М а т и

Щоб ти так діждала

від свого сина!

(Розлючена йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця і заходить в хату, тряснувши дверима).

Х л о п ч и к

Ви-те прийшли вже, тату?

Л у к а ш

Вже, мій сину.

(На слові "сину" кладе іронічний притиск).

К и л и н а

(вражена)

Ну, то скажи йому, як має звати, -

уже ж не дядьком?

Л у к а ш

(трохи присоромлений)

Та хіба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.

(Гладить хлопця по білій голівці).

Чи то ти сам зробив сопілку?

Х л о п ч и к

Сам.

Та я не вмію грати. Коб ви-те!

(Простягає Лукашеві сопілку),

Л у к а ш

Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

(Смутно задумується).