http://www.zoofirma.ru/

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА. Олександр Довженко - 14

Зміст статті

 

По дорозі косарі гомоніли про різне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потім сідали, і я знову бачив навколо себе вгорі їх велетенські спини, а над спинами і косами, які вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темному небі світили мені зорі й молодик.

Пахне огірками, старим неретом волока, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають, і... зразу чую, деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо і повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом з нами, і я непомітно лину в сон, щасливий.

Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю з кручі в пісок до

Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба.

Отак я раюю днів два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, ожину збираю косарям для горілки. Після косовиці починаєм гребти сіно гуртом, і ось потроху міняється наш світ чарівний: батько, дід і дядько стаюті чомусь мовчазними і збентеженими, якась підозра проявляється в очах: вони починають ділити копиці.

Сінокіс у нас був гуртовий. Його ніхто не міг поділити, бо кожен боявсь, що йому припаде та третина якраз на коліні Десни, яку щороку ріже нещадно весняна вода.

Тому косили і гребли гуртом. Потім ділили копиці, і вже тільки тоді кожен стягав їх у стоги до свого куреня. І так ставалося чомусь, не знаю, що при розподілі копиць ні одна майже косовиця не кінчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось когось обдурив на одну копицю, і тоді, слово за слово, серця сповнялися лютого гніву і великі наші батьки починали лаятись, гукати, а потім битися над зачарованою річкою Десною.

Вони билися великими кілками, граблищами, держаками вил, тримаючи їх в обох руках, як древні воїни. Часом вони ганялись один за одним з сокирами, гукаючий так голосно і страшно, що луна йшла по Десні, понад Черв'яковим лісом і понад тихими, таємничими озерами. Тоді ми, діти, теж починали ненавидіти одні одних, цебто ми з братом Самійлових хлопців, і готові були теж кинутись у бій, та

боялись. Для повноти ненависті у нас ще не вистачало літ і недолі. До того ж нам вельми не хотілося втрачати рибальське товариство. Ми одвертались і не дивились тоді на малих своїх ворогів.

Одні тільки коні не брали участі у війні. Вони паслися вкупі, однаково худі й мозолясті, з великими вавками на потертих спинах, і хитали головами, байдуже дивлячись на нас і одганяючи дурних своїх оводів.

У цих запеклих боях особливою відвагою і хоробрістю відзначався дід. Минуло вже півстоліття, як його не стало, але скільки б я не жив, ніколи не забуду войовничої пристрасті, що ховалася в добрих дідових грудях.

Він був здатний до такого шаленого накалу гніву, що йому міг би позаздрити найбільший у світі артист чи генерал.

Під час бою він весь палав. Його високі груди ходили тоді ходором. Дудочки свистіли куди попало, хрипіли й кукурікали з його грудей, але їх перекривав його одчайдушний бойовий клич: «Сибір нашого царя!»

З цим могутнім гаслом він кидався в атаку, мов справжній отаман свого сінокосу, поки грижа не валила його під копицю, де він качався тоді на спині, закарлючивши ноги і навіть пальці на ногах, хапаючи її руками і заганяючи назад, як злого духа. Упоравшись трохи з духом, дід знову хапав вила чи сокиру і стрімголов кидався в саме пекло. Тоді загарбник Самійло не витримував дідового нападу і

подававсь навтіки під дуби. Вони бігали поміж дубів і копиць, та не міг уже

Самійло втекти від діда. Вже спотикнувся він, захекався, уже почав кричати: «Ай, рятуйте!» Вже замахнувся дід на Самійла сокирою... Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. Вони відрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами. Вони то розбігалися, то кидались один на одного в атаку з довжелезними дерев'яними вилами, кричачи:

— Уб'ю!..

— Прохромлю!..

— Ай, рятуйте!..

— Ага-а-а!..

Коментарі   

+2 #9 Ліза Курятина 23.02.2016, 13:34
Довгий твір... та я й довші читала і взагалі то це не оповідання як пише хтось а кіноповість або автобіографічне кінооповідання
Цитата
+1 #8 Едмонд 23.02.2016, 12:10
Твір дуже хороший позитивний веселий :lol: а ті що пишуть що твір великий та нудний просто ліниві дебіли які напевне і читати толком не уміють!
Цитата
+5 #7 Іра 09.03.2013, 17:18
Чудовий твір!
Дуже сподобався :-)
Цитата
+12 #6 діана 14.01.2013, 15:57
дуже гарний твір, мені подобається!!!
The_Phenom поважаю твою думку!!! =)
Цитата
+21 #5 The_Phenom 06.01.2013, 18:02
Ван не здається смішним, що ви оцінюєте твір за його розміром? "не цікаве" ваше життя, коли ви не можете зрозуміти феномен "Зачарованої Десни"...
Цитата
+13 #4 Ольга Л. 10.08.2012, 11:33
:lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :D :D :D :D :D :D :D :D :D :D :D :D 8) 8) 8) 8) 8) 8) 8) 8) 8) 8) ;-) ;-) ;-) ;-) ;-) ;-) ;-) ;-) :-) :-) :-) :-) :-) :-) :-) :-) :-) :cry: :cry: :cry: :cry: :cry: :cry: :cry: :cry: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: довга,але цікава
Цитата
-16 #3 Олександра Слободян 23.04.2012, 18:57
:zzz довгий нудний і не цікавий :zzz :zzz :-x
Цитата
+11 #2 марина 16.01.2012, 16:26
:lol: :lol: :lol: :lol: :lol: :D :D :D :D :-) :-) :-) а мне понравилса!!!!!! :P :P :P :P :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :roll: :cry: ;-) ;-)
Цитата
-20 #1 Аліна 14.07.2011, 14:03
Дуже довге оповідання,не цікаве,нудне.
Цитата

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/