— За скільки плиток шоколаду ти продалась?
— За одну.
— Дешево.
— Одна ціна.
— Ти виродок.
— Ні, таких, як я, багато.
— Яких?
— Погвалтованих.
— Тебе погвалтував Пальма?
— Ні. Не тільки він.
— Для чого ти вийшла за нього?
— Не хотіла їхати до Німеччини.
— Чому?
— Боялася смерті. Я втекла. Вони мене ловили, били і гвалтували.
— Пальма тебе спас?
— Да.
Вона одповідала на всі запитання прокурора коротко й правдиво, її фатальна одвертість збивала прокурора з пантелику і викликала до неї глибоку антипатію. А вона кожне запитання прокурора сприймала, як заступ сирої землі на свої груди на дні могили.
— Ти його шпигунка?
— Ні.
— Ти брешеш?
— Ні.
— Не бійся. Він катував тебе, примушував силою?
— Ні, він добрий. Він люб'язний і м'який.
— М'який. У, сволоч!.. — закричав один партизан. — Кат, сукин син, вішатель, що погубив безліч наших людей, дітей палив в огні, на кілки саджав, умивався в крові нашій!.. М'який!.. Твою мать нехай, гадина!
— Повія!
— Устілка!
— Да.
— Тихо, —сказав Лиманчук, вдоволено глянув у бік командира. Командир ди-вивсь на дружину заклятого свого ворога з надзвичаиною цікавістю і увагою. Ли-манчук вважав процедуру допиту закінченою.
Перед народним судом стояла аморальна потвора, позбавлена найелементарніших людських ознак.
— Ти полізла в ліжко до ворога, до вбивці твого народу, до загарбника землі твоєї. Ось я бачу його, — Лиманчук почав підвищувати голос. — Ось він лютує цілий день!.. Вечоріє... Він приходить додому змиває кров, душиться одеколоном, і м'який кавалер-любовник! Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи!
— Нема.
— Все! — закінчив Лиманчук.
— Нема, — повторила вона, і раптом немов передсмертна блискавка освітила всю її свідомість. Згадала вона все, що бачила в огні пожеж, тікаючи од німців через всю Вкраїну — попалену, розбиту, поруйновану, обездолену.
— Слухайте, — сказала вона тихо. — Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний.
— Годі, повія!
— Яка я повія? Мучениця я! Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю! То-варишу мій, — сказала раптом Христя зовсім іншим тоном, ніби зрозумівши в ос-танню мить щось найголовніше. — Я не признала вас за свого суддю. Ви тільки мо-жете мене знищити як огидне, небажане явище, яким я дійсно є. Але це не все.
— Що? — здивувався Лиманчук.
Коментарі
Мне было интересно читать
як на мене, з програми 11 класу у Довженка найкращі твори..)
неймовірно. непогано було б поставити його (фільм), але він уже є, поставлений Солнцевою. той фільм скупий. потрбно передати все, що було в ті роки. всі сльози, страждання та скорботу матерів... Для того, щоб люди навчилися цінувати свою державу, цінувати своїх героїв, цінувати Україну... в мене з'явилася мрія - "Ураїна в огні".
Стрічка RSS коментарів цього запису