Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.
— Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?
— Правда.
— Ми навіть не подумаємо злого. Правда?
— Правда.
— Правда?
— Правда.
— Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?
— Так.
— Ти не забудеш мене?
— Ні.
— Ти найдеш, одвоюєш мене?
— Найду, одвоюю тебе.
Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.
Почало світати. Пом'якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.
— Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, — припадала Олеся до Василе-вого плеча. — Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.
— Слухай, Олесю...
Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаган-на неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.
Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.
— Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вер-бою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Як-що ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.
— Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.
— Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь, подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.
— Я тебе простила.
— Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.
Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло перела-зу за садком.
Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вили-скували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке.
Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело на-свистували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.
— Здраствуй, матка! Харашо! — кричав білявий солдат в бік хати, побачивши ха-зяйку.
Люди дивились у вікна.
— Глянь, сміються! — показувала одна жінка другій. — Дивись, які привітненькі! Сміються і «драстуйте» кажуть!.. Ай!..
Коментарі
Мне было интересно читать
як на мене, з програми 11 класу у Довженка найкращі твори..)
неймовірно. непогано було б поставити його (фільм), але він уже є, поставлений Солнцевою. той фільм скупий. потрбно передати все, що було в ті роки. всі сльози, страждання та скорботу матерів... Для того, щоб люди навчилися цінувати свою державу, цінувати своїх героїв, цінувати Україну... в мене з'явилася мрія - "Ураїна в огні".
Стрічка RSS коментарів цього запису