Той засміявся: — Отакої к бісу.
Під Білу Церкву стягнуто полки.
Палає Київ, знищено Триліси.
У вас же он як гинуть козаки!
Там бій. Там смерть. Там зламано границі.
Людей недохват. Ллється наша кров.
А тут — погиб.... У вас ще на спідниці
не перешили ваших коругов?
— У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава.
У вас правами ж — охоронці права.
У вас за вбивство кара там яка? —
Козак сказав:
— А проста. Як по злобі
козак уб’є, не дай бог, козака,—
живого з мертвим ув одному гробі!
— А тут, бач, інше. Тут все навпаки.
Погиб козак од женської руки.
— Домарики, така у вас і смерть.
Безславно вмер, а кажете: убито.
А запорожці — люди без круть-верть,
все кажуть щиро на своє копито.
Якби ми ремигали, як воли,
якби ми так чесали язиками,
то вже б давно Вкраїну віддали,
не мавши часу бути козаками.
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Суддя сказав: -— Знаскока тут не мона.
Тут, запорожче, треба Соломона.
Козак сказав: — Замудрувались ви.
Тут треба тільки серця й голови.
Тоді у вряді почалась незгода.
Той каже так, а той іще інак.
Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,
так це Івана Іскру. То — козак.
Таке нещастя хоч кого знеможе.
Це ж можна тут рішитися ума.
Любив же він Марусю, не дай боже!
Тепер сидить, лиця на нім нема.
У свідки більш ніхто не зголосився.
Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.
Полковник встав, в судді перепросився,
бо мав на Білу готувати полк.
Посунув трохи війта і бурмистра.