Таким, которі дуже сердобольні,

панове вряд, не місце у суді.

Чотири рази ми отут збирались.

Достойні свідки питані від нас.

А як труїла, ще не розібрались.

І мусим слушний видати наказ.

Вона мовчить, убийниця. Тим паче.

Це треба теж до справи долучить.

Бо мати в горі. Вишняківна плаче.

А ця мовчить. Об чім вона мовчить?

Такого ще не бачила Полтава.

І суд такого ще не примічав,

щоб той, кого потягнено до права,

зневажив право та отак мовчав.

Заворушились лавники і райці:

— Це ж всі закони підуть шкереберть!

А справді, звідки у цієї здрайці

така отрута, що вбива на смерть?

Дійшли до чого, сваримся нарзаєм!

Ніяк не можем рішення прийнять.

То треба знать, чого іще не знаєм.

То знаєм те, чого не треба знать.

— Крім того, ми вже так тут заморочені,—

сказав суддя,— що ще не з’ясували,

а чи були у неї в тому злочині

помічники, чи пак компринципали?

То що ж ми будем думати-гадати,

як і про це закон є акурат.

Оскаржену на квестію віддати,

і хай із нею поговорить кат.

Іван сказав: — Панове, це жорстоко.

І божі сльози не падуть з ікон?

То де ж воно, всевидящеє око?!

Це ж глухоаспидський закон!

— Та що це, люди? Дівчину на муки?! —

Лесько як вийме шаблю з-під поли.

Тоді Леськові заломили руки

і до дверей із вряду повели.

Він тільки зблід і губу закусив,

та так судейських з себе і струсив:

— Ви, канцілюги, у чорнилі пальці,

бумажне кодло, воло набивне,

хватальники, в походах небувальці,

кого взялись подужати... мене?!

Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу,—

такого хлопця вдержати хіба? —

поміж люди проклав собі дорогу

та по столу

навідліг

як вруба!

Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.