По вечері молоді поснули, де хто впав.
Лише діди, запаливши люльки, сиділи ще і гомоніли собі коло вогню. І цибатий ять з ними.
Григорій одійшов і ліг у темряві на мішки. Був дуже втомлений. Та не міг аснути.
Старий Мороз розповідав про Комсомольськ. Спершу Григорій не дослухався туди, бо ув серцем деінде, — там, під рясним дубом. Воно, те серце, підійшло туди ишком, навшпиньки і стало в головах у тієї насмішкуватої, мов заворожене, не в илі ані ступити далі, ані піти геть... Чув шелест там. Уявляв голову, покладену а тверде сідло, але не міг уявити обличчя — заплющила чи не заплющила очі?
Либонь, спить собі... Хай спить...
А діди тихо бубоніли. І лише помалу дійшов до Григорія жаский зміст тієї озмови, полохаючи сон, що почав був підкрадатись. Старий Мороз розповідав про істо каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями країнськими, — про Комсомольськ. Це вони туди їздили... Та й раніше, відколи ільки почато там рити перші кар'єри в дикій пущі, теж там бували. Часто.
Контракти з “Бамлагом” на м'ясо мали... І багато чого бачили... Бодай не діждати іколи. Ге, надивились вони та й наслухались... А тепер і син рідний там...
І розгортав старий Мороз страхітливі картини, підглядені образки жаскої, аторжанської епопеї...
Про колони виснажених арештантів на лютім морозі... Про безліч стероризованого, а повільну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну “своїх людей” — емляків з далекої тієї України нещасливої... Про голод і цингу... Про адлюдські терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозі апівголих, напівбосих людей, чесних трударів — полтавських, та атеринославських, та херсонських “куркулів”, “державних злодіїв”, суджених “за олоски”, та й всяких “ворогів” — вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині іку... Про жорстоку смерть без похоронів, як худоби, — смерть від знущання, олоду, пошестей і журби... Про здичавілих собак, що тягають мерзлі людські олови і руки межи бараками... Про чуті арештантські пісні і тугу без слів (бо авно виплакані)... Про неймовірні самогубства...
Григорій слухав, зціпивши зуби, понуро, і сон тікав від нього. Він до болю чітко являв ті арештантські колони і цілу ту, колосальних маштабів, арештантську рагедію, цілу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська... А в уяві ринало пережите самим... Брязки тюремних затворів... Зойки мордованих...
Етапи...
По тілу виступав холодний піт, як від пропасниці. Напнуті нерви бриніли, так, як ринить часом дріт восени на стовпах серед понурого степу, — тоскно, тривожно. А ід Мороз бубонів...
Він ще розповідав і про те, як останні місяці почало вже те “НеКеВеДе” обиратись і в тайгу. Про “розкуркулювання” та обеззброєння старовірів. Про исилку десь цілого селища старовірського. Про арешти, яких досі не чувати було.
Про закон щодо зброї, про заборону користатись нею та її тримати її без дозволу пеціального...
І кляв на чому світ стоїть. Аж зять цикнув і показав очима туди десь, де лежав
Григорій. Сірко, димлячи люлькою, махнув рукою, мовляв: “Не бійся, дурню, то вій чоловік, то інженер”. А Мороз кляв:
— Зброї їм!.. Хазяї теж!.. Та ми вік тут прожили, їх не бачили, та й їх не итали. Де вони були тоді, як тут і нога людська, християнська не ступала, га?!.
Іроди!.., — І хитав головою скрушно. І зітхав:
— Пропав світ! Не дадуть віку спокійно дожити. Ой, не дадуть...
А цибатий понуро:
— Трясця їхній матері! Ще не в одного очі на лоба вилізуть... То ще одивимось... — Та й розповідав про те, як у них, на Голих Горах, брали братів
Кирпиченків. П'ять років пошукували і не могли дати ради. А вони вчотирьох мали
“штаб” там, де сам дідько не дістанеться. І цілий “цехавуз” зброї та припасів сяких... Аж поки їх не вистежили та не оточили... Це минулої зими. Три дні илися... Але не взяли ні одного. Билися, як на “пазиції”... А тоді Кирпиченки з оєм перейшли в Китай...
У Григорія все переплуталось в голові... Лише одно не могло заплутатись ніде та загубитись — гостре відчуття, що доля його не відстає від нього. Що то вона енеться за ним. Вона вже давно тут. Чигає та й готовить йому й на цій землі сякі несподіванки...
І так, ніби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого жару, звільнив його та й очав роздмухувати той пекельний, всепожирающий вогонь в його серці, що тут був ритух в цім едемі зеленім, — вогонь всесокрушающего, але... і безсильного ніву. Отого гніву, що стискав п'ястуки до хруску і змушував серце скиглити, як ала дитина, ні, як в'язень на тортурах, якому насіли на руки й на ноги і аткнули уста ганчіркою...
Так лежав Григорій і думав свої думи. А вони — то летіли вихором, то пливли, як орні, понурі хмари... Пливли по опаловому небі над тривожною землею... над 'ятежною землею... Освітлювані мовчазними загравами... Пливли...
Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв своє, налігши всією силою.