http://www.zoofirma.ru/

ТИГРОЛОВИ. Розділи 5-6. Іван Багряний - 17

Зміст статті

А як розплющив очі — вже світало. Ватра давно погасла. Стояла тиша. Лише  орскали коні.

Тихенько повернув голову... Під столітнім дубом лицем угору лежала Наталка. В  оловах сідло. Дівчина лежала нерухомо і дивилась широко розплющеними очима  росто себе вгору і лише зрідка кліпала — з віт падала роса.

* * *

Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сірки розпрощалися з

Морозами. Швидко зібрались і рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пішли на  івдень, Сірки — на північ. Квапились кожен по своє. Люди нетрищ такі ж  іловиті, як і всі інші.

На місці залишилась тільки купа попелу і велика, випечена навколо, чорна пляма  аборового попелища. Як пам'ятка. І буде та пляма довго чорніти, — місяці, а то   роки. Хтось, ідучи, зупиниться над нею задумливо, а то й стане табором і ще  аз розкладе на ній вогнище, але ніколи не вгадає, ніколи не вичитає з тієї  лями точної її біографії: як саме, з чиєї волі та й з якої пригоди вона постала   що тут відбувалось, і що тут говорилось та й що думалось. Ні, не вичитає  іколи, що це тут зустрілися були Сірки з Морозами. А вже зовсім но вгадає, що  ув тут і такий — нащадок славного роду — закинений з далекої-далекої землі  имерною долею. Кидав тут у вогонь гілляччя, лежав тут горічерева і так багато  а коротку ніч передумав.

Та пляма лишилась сама по собі, і ніхто на неї навіть не оглянувся, відходячи.

Хіба лише Григорій, та й то більше пильнуючи, чи не забули чого, аніж з  озмислу. Всі були невиспані, але бадьорі, лише мовчазні. В ранковім повітрі  уло холоднувато, і той холодок ранковий бадьорив, змушуючи людей і тварин  ухатись шпарко. Але не тільки це підганяло. Поки не припекло сонце та поки не  іднялися на крила паутині армії, кожен квапився пройти якнайбільше. А там можна  уде добре виспатись на привалі.

Сірко знов ішов позаду, замикаючи процесію, а Гриць з Григорієм попереду.

В однім місці хлопці бачили смішну річ... Вже сонечко підбилося вгору і  озіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях.

Хлопці йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на  тежці. Сіра, з чорними плямами, лежала вона на золотій латці сонячній і грілася  обі. Зачувши кроки, враз широко розкрила пащу. Але не підняла голови до хлопців

— до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала її на землю. Хлопці  дивувалися. Але ще більше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу,  ов у нору, почали шмигати манюсінькі гадючата, рятуючись від небезпеки. Такі  анюсінькі — завбільшки з циганську голку.

Хлопці почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнім гадючам, гайнула в  раву і щезла в кам'яних розсипах з блискавичною швидкістю.

— Марш-марш! дітки...

Старий Сірко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли  тановиками вздовж, спускались впоперек і переходили паді, потопаючи в росяних  равах і бур'янах, підіймалися на інший становик...

І не було тим нетрам кінця-краю, і не було, здавалось, краю тій дорозі, тим  андрам до тієї загадкової паді Голубої.

Перепочивши і поснідавши та трохи поспавши, знову рушили. Далі. Все далі і все  а одному місці — зі становика на становик, а тоді в долину і наче назад на той  амий становик. Йшли по високих хребтах та по глибоких проваллях і темних  щелинах, — раз сонце зліва, раз справа, а раз зовсім померкало десь за  ервісним пралісом. І такий він був темний та вогкий, що навіть паута в нім не  уло. Такими ущелинами приємно було йти. Хоч би й всю дорогу!..

Кілька разів переходили марі, — люди й коні йшли обережно перше провіреною  тежкою, майже слід в слід, пильнуючи, щоб не оступитися. Один необережний крок

— і клопоту не обберешся, якщо не втопишся раніше, аніж тебе вирятують.

Стежка, що була перші дні така добре втоптана, помалу зійшла нанівець. Згодом і  овсім пропала. Йшли, далебі, навпростець. А хідня навпростець — дуже важка тут.

Перемагаючії великі труднощі, посувалися дуже поволі. Але посувалися. Тепер уже  тарий Сірко йшов попереду. Тільки він один міг вивести з цього зеленого хаосу і  овести туди, куди треба.

По якімсь часі натрапили на нову, добру стежку і, перепочивши, пішли, як раніше.

Швидким, бадьорим темпом...

До Голубої паді дійшли третього дня під обід. Заким дійшли, ще раз ночували на  тежці, але вже біля води, у вершині річки Мухень. Власне, ніякої річки там і не  уло, ще так лишень, річечка чи джерело. Але мальовниче. Падала та річечка  трімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і  уміла-шуміла. Їх, таких водоспадів, безліч по нетрях.

Тут і отаборились. Розіклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити —  той клятий гнус, та й комарі, — то понапинали ще й накомарники — такі наметики  аленькі для кожного окремо, від комарів. Позалазили туди, кожен у свій,  опідгортали поли під себе і так лежачи, невидні, гомоніли.

Глянути збоку — чудно: горить вогонь, лежать собаки і гомонять люди, але людей  ема. Лише чотири білі куреники.

Діалог під на комaрниками

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/