http://www.zoofirma.ru/

ТИГРОЛОВИ. Розділи 5-6. Іван Багряний - 20

Зміст статті

— Оцей водоспад, знаєш, як зветься — спитав Грицько. — Ніколи не вгадаєш...

— Дивлячись, хто давав назву. Ну, скажем… який-небудь Анюй або Улахеза, якщо  рестили китайці, або ще водоспад імені Дерибаса, як по-новому.

— Ні, не так! Він зветься Дівчина. Чомусь усі мисливці так звуть. А гарно?

— Гарно.

А сам подумав: “Дійсно. Грайливий і сердитий, буйний і лагідний, ніжний і  вабливий у своїй дикій красі... Ще б добавити: “дівчина Наталка”.

— Є така байка, — розповідав Грицько, — тілький хто її вигадав, не знати. От:  ула дівчина удегейка, красуня. мавочка. І любила одного чужинця. Любила —  овчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в  іс і, заплакавши, впала навколішки, свого Бога благала, щоб завернув. І ждала,   плакала... Та так і лишилась ждати далі. Та її став тоді на цім місці водоспад  цей. Дівчина тужить, все плаче... Так розповідають. Брешуть, звичайно?

Григорієві було шкода руйнувати прекрасну легенду, і він промовчав. Потім  ідтримав:

— Чому ж! Мабуть, правда.

Коли повернулись, обід був готовий. Дід із Наталкою теж після купання посвіжіли   в доброму настрої чекали їх.

— Сьогодні вже шабаш, — оголосив дід по обіді. — До завтра — свято. А завтра  ідемо на розглядини.

Хлопці ходили ще до річки вкосити трави і носили її оберемками, щоб вистачило  оням на ніч.

Наталка блукала з Заливаєм і з біноклем, — все кудись видивлялась. То стояла в  гущавині і дивилась, як хлопці косять, то цілу годину спостерігала вивірку, а то  ивилась у воду, лігши на березі, — дивилася пильно туди в бінокль, ніби там  тозна й що побачила. В біноклі мерехтіла веселка. Заливай насторожено дивився  еж у воду, лежачи поруч і нашорошивши вуха. Аж Наталка засміялась і турнула  ого в річку. Потім вони бігали разом наввипередки по урвищах, стрибали через  аміння, ловили колонка, якого застукали на голім березі коло річки. Довго  трибали за ним. А він, як в'юн, рятувався героїчно. А вже як загнали його на  ерево і він, почепившись на гладкому стовбурі метрів за два від землі, жалібно   перелякано дивився вниз у страшну Заливаєву пащу, як уже лишилося його тільки  зяти, Наталка враз одкликала пса:

— Ходім! Нехай утікає. От налякали ми його, га! Хай попадеться нам узимку, як  уде багатий.

На нічліг хлопці влаштували собі окрему квартиру під стіжком, бо ж “у хаті  ушно, інше діло стіжок”. Це мала бути їхня домівка.

Коні на ніч поставили біля конов'язя.

Пантовка

Другого дня, як сонце оббило трохи росу і як “увесь звір, мовляв старий Сірко,  же заднював”, посідлали коней і всі четверо виїхали на оглядини. Перед тим  ильно помили коней від решток дьогтю, почистились самі. Григорій хотів  аквацювати ічаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а батько пояснив:

— Звір полохається. Треба, щоб поменше непевних запахів. Це ж пантівка, дітки.

Не зіпсуйте каші! Особливо звір чуйний до запахів людини та запаху пороху.

Через те пильно почистили зброю і не пішки пішли, а поїхали верхи, щоб не “слідити”.

Собак залишили вдома, поприв'язувавши. Їх не для цього полювання взято сюди.

Григорій хвилювався, як справжній мисливець, та ще перед таким невідомим  полюванням. Проте полювання вдень ніякого не було. Вони в дорозі виполохали  війко вепрів. Іншим часом жоден би не втік, а зараз ніхто й не здумав зняти  ушницю, навіть не тюкнув. Потім бачили сохатого, що по шию стояв у воді. Старий

Сірко зупинив копя в гущавині, і всі також. Почекали, поки сохатий десь пішов  обі. Сірко промурмотів:

— Вражої мами, шляєшся тут, спав би...

Так проїхали кілометрів з вісім, здебільша мовчки. І приїхали на солонець.

Спершу оддалік довго оглядав його старий Сірко в бінокль, а переконавшись, що  ічого тім нема, куди вів дивився (а дивився десь просто себе на широку  сно-зелену галявину), поїхали.

Солонець, як побачив Григорій, — це низове узбіччя голої сопки, подекуди покрите  уйною травою, а як де — мочарами. Вгорі непрохідні нетрі, а внкзу схил  ереходив у болотяну низину, там текла річка, утикана камінням. Далі простяглась  езконечна мар, а на марі голі стовбури, як щогли потоплених кораблів. Всі вони  бсмалені, — чорні ожуги над чистою ясною зеленню.

На самий солонець не виїздили, оглядали його по черзі в бінокль. Перший оглянув  атько і задоволене повів бровами.

— Ось глянь он туди, — шепнув Григорієві, подаючи бінокль.

Григорій побачив серед зелені в кількох місцях чорну землю, повигрібану,  отоптану. Згадав Грицькову розповідь:

— Ото звір їсть ту землю.

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/