Потім батько показав йому в другий бік. Григорій довго дивився і нічого не ачив, а нарешті помітив збоку, недалеко від чорних плям, але між кущами і ітроломом, що громадились нижче і сходили аж до річки, якийсь горбик, зарослий равою і бур'яном, і скорше здогадався, аніж роздивився, що то ж ота халупка, асідка.
Так вони оглядали хвилин десять. Потім старий десь поїхав сам.
— Подивитись, звідки звір заходить, — пояснив Грицько.
Повернувся батько задоволений. Потім їхали довго річкою вбрід і оглянули другий олонець, кілометрів за три далі; оглянули так само оддалік і так само батько здив сам ще. А вже по тому повернулись назад, так само тихо.
Лише аж близько табору старий підбив наслідки огляду.
— Мабуть, таки ми недарма приїхали. Це, мабуть, ти, козаче (до Григорія), асливий такий. Дай Боже!
Дома метали жереб, кому починати пантовку, кому першому йти на цю ніч. Чи атькові з Григорієм, чи Наталці з Грицьком. Так вони завжди робили, вірячи в астя, в Провидіння, в “фарт”, — це було традицією. Жереб випав батькові з
Григорієм.
Як сонце похилило на захід, Григорій з батьком вирядились і пішли, захопивши інокль, сітки проти мошки, сокиру й зброю. Рушаючи, батько зняв кашкета і ерехрестився.
Перші кілометри батько читав новакові “інструкцію” щодо пантовки.
...Сидіти тихо, хоч би навіть блохи з'їли зовсім. Не чхати, не кашляти — і ншого нічого не робити, хоч би й цілу ніч довелось... дивитись у віконечко, не пускаючи очей з солонця, дивитись обома. Стріляти йому, цебто Григорієві, ершому. Без заперечень! Перевірити щастя.
Але стріляти тоді, коли він йому натисне тихенько ногу. Одні звірі будуть езрогі — то самиці, боронь Боже, стрелити, бо тоді пропаде солонець. Тоді вже коро не буде діла, як закривавиш місце. Будуть і рогаті — але то можуть бути не зюбри, а сохаті або цапи. Стріляти ж лише самця-ізюбра, і то в которого ідходящі панти, отакі й отакі...
А як сонечко спускалось за кряж, вони вже сиділи в халупі, заправили заздалегідь інчестер та гвинтівку і поклали у дві маленькі амбразури, нерівної форми іконечка, продовгі впоперек. Це щоб потім не клацати.
Вечоріло швидко, як взагалі в горах та в нетрях. Не встигло сонечко зникнути, як же посутеніло та запала темрява.
Григорій дивився ліворуч на сизі кряжі під червоним колом, пересновані червоним авутинням променів, і думка мимохіть поверталась назад, до табору.
В малесенькій тісній халупці було вогко і трохи душно. Почали докучати комарі і рібнюсінька мошка. Понадівали сітки, але це мало рятувало. Тонесеньке дзижчання вичайно починалось зокола, а потім залазило всередину і несподівано пекло олючим уколом. Гнус їв поїдом. Але Григорій терпів мовчки. Вони сиділи на ручних пеньках і, не прихиляючись до віконечок, мовчки дивились прямо на олонець, на бліду латку неба. Час тягнувся мляво, без краю. Та далі хвилини обігли жвавіше, з дзвоном у вухах.
В нетрях почався рух. Трісне гілка, зашарудить лист. Час плине вже, як кров у исках, відбиваючи шалений ритм. Григорій тримав гвинтівку, вдивлявся напружено темряву і нічого не бачив. Кожну хвилину чекав, що дід натисне ногу... Ось!
Вийшли! На блідім тлі неба попливли тіні, стали, задравши голови. Чути, як михтять ніздрями.
Але дід сидів нерухомо і дивився в бінокль. Чи й він так хвилюється? Григорій нав, що в нього вінчестер напоготові. Навіть рука на руків'ї. У нього рекрасний цейсівський бінокль, наведений ще завидна як слід, і він тепер лише обить маленькі поправки одним пальцем.
Потім вийшла якась здоровенна звірюка і стала ступнів за двадцять, піднісши огату голову. Григорій так захвилювався, що мало не пальнув, мало не скрикнув:
“Та стріляйте ж, батьку”. Але роздивився — роги, як лопати, такі характерні для охатого. Пішов, чути, як гребе.
Секунди бігли. Мошка розправлялась з нерухомою жертвою як хотіла, але Григорій е помічав. О, йому не вперше годувати хижаків! Згадав Бакирівські озера, ечірні та вранішні перелети, вальдшнепині тяги над Ворсклою в лісі і перепелині овлі з сіткою та кликуном... І так само комарі, комарі... І прогнати не можна, об не видати себе. Втягуй лиш голову в комір.
Аж ось щось задудніло. Щось іде стежкою звідти, звідки й вони прийшли. Ішло, шло — стало. Близько десь. Ось скоро вийде з-за халупи. А воно десь стоїть не ухається. Довго. Григорій вже думав, що йому почулось.
Коли це як не чмихне, як не затупотить, затріщить... Подалось геть десь.
— А, ідолова душа! — не втерпів, зашипів дід: — Ах ти ж враг такий! Зрозумів...
Тварини, що були на солонці, нашорошились і теж зникли.
Довго по тому вони ще сиділи. Дід уже йорзав сердито... Приходило ще кілька іней, солонцювали. Але ні разу дід не натиснув на ногу. Так просиділи до ранку.
Вранці покинули тихенько халупу і пішли геть, на табір. Дід пильно обдивився тежку біля халупи, кущі. Ішов стежкою і приглядався. Приблизно за кілометр став показав на слід, що виходив з тайги на стежку... Нічого не сказав.