Григорій почував себе втомлено, як побитий, поки не розімнявся. За ніч на нім се подерев'яніло.
А вже як було далеко від солонця, старий Сірко заговорив:
— От лиха личина. Ну, то ж і пантач був! Та хитрий же! Ото вийшов на стежку і ашим слідом-слідом... поки не вхопив духу, де був слід свіжіший.. Ну, ми його се одно обдуримо.
Дома їх узяли на кпини. Обличчя у Григорія розпухло, аж собаки не впізнали. Це й уло приводом для сміху. І Наталка теж посміювалася. Глузливо, либонь.
Григорій півдня кис у воді, — одтухав. Потім ліг спати, але коли встав і 'явився перед світлі Грицькові очі — той аж присідав з реготу:
— Як китаєць, ха-ха-ха!
Наталка кусала губи, а далі не витримала і собі зайшлась сміхом; зиркне та як аллється. Григорій подивився в шибку — дійсно, морда! Скивиці і щелепи онабрякали, ніс роздуло, як кушку, а очей нема — самі щілинки. За обідом усе отрапляв ложкою мимо казанка. Сміх.
— Нічого, козаче, — потішав дід. — Подивимось, які вони завтра прийдуть...
— Е, в мене вже шкіра як у вола. Не протнуть!
Під вечір пішли Грицько з Наталкою, їм батько звелів іти на другий солонець.
Старий Сірко звечора довго дослухався і вночі часто виходив. Вийде, стане, ослухає, — чи не стрельне... І знову укладався спати.
Вранці повернулись мисливці і теж ні з чим. Грицько дражнив Наталку, Наталка лузувала з Грицька. А разом виходило, що нічого путнього не прийшло. Така ніч.
Багато звіра ходить, але путнього не трапилось. Було два прекрасних пантачі, так е панти “зеленуваті”.
Старий Сірко вислухав звіт і похвалив невідомо кого:
— Добре, дуже добре...
І Грицько, й Наталка — обоє були забрьохані, мокрі, як хлюща, по самі вуха, евиспані і покусані, але не пухлі. І дивно — Григорієві не було прикро, а, авпаки, він радів, коли вглядів ще здалеку нормальне, таке строге і воднораз іжне дівоче обличчя. У самого в нього за ніч пухлина майже зникла, лише естерпно свербіло.
Знову була їхня черга з старим. Тепер вони повелись хитро. Не дійшовши за три ілометри до місця, зупинились, пороззувались і пішли брідма річкою. Аж до самої алупи. А потім, не взуваючись, зайшли збоку і забрались у халупу.
— От тепер подивимось, — бурчав Сірко, — хто хитріший.
Повзувались, налаштувались і стали чекати знову, як і перше.
Знову були кози, потім ще якісь тіні, але далеко, не видко. Але то було щось ікаве — дід нетерпляче почав йорзати.
Коли десь опівночі затупало знову на стежці і водночас десь збоку ще — не одно!
Те, що на стежці, зупинилось. А збоку повз хатку навкіс пройшла самиця. За нею амець. Стали, слухають, гребуть. Григорій чує, як у нього тремтять коліна, апружує зір, а серце стукає, аж у вічу кола плавають. Та дід не дає знаку, не атискає на ногу. Коли це з-за хатки попри саму стіну пройшло, вийшло наперед і тало ось тут, ступнів за п'ятнадцять. Видно проти неба, як ворушить головою, ітко вимальовуються роги, можна навіть перелічити кінці на них... Григорій авів мушку під пахву і чекав... Вічність... Аж відчув, що йому з усієї сили авлять на пальці. Тоді він натиснув собачку... Блиснуло! Бахнуло!.. Звір трибонув... В цю мить вистрілив і дід, але кудись у другий бік, а тоді пошепки:
— Та-ак. Добре, синку. Ну, а тепер давай спати. Тихо лиш, — звір пострілу не оїться, людей боїться.
І вони полягали спати на купі сухого бур'яну. Але яке вже там спання! Григорій овертається з боку на бік. Його пік сором, — він бачив-бо, як звір утік.
“Партач!”.
“Прийшов пантач, стріляв партач, і вийшов пшик”.
А як засіріло, вони вийшли. Оддалік, там, де стрельнув дід, лежала рудувата елика тварина, одкинувши горду голову. Спить. Туди не кинулись, а зразу до ісця, де стрелив Григорій. Пусто.
— Добре, добре, — бурчав дід.
І пішов уперед, придивляючись до рудих краплинок на траві.
— В пахву битий... Здоровий, ірод...
Вони пройшли з кілометр. Дід радісно кивнув головою.
— Он! Ну, слава Богу.
На самім березі коло річки лежав боком велетень, красень-ізюбр. Хотів напитись оди, та так і закляк. Голова у воді.
— Добре! От добре! — радів дід Сірко. — Умочив панти, мов знарошне, щоб не одряпати, не поламати. Молодець.
Григорієві було трохи шкода таку прегарну тварину, почував себе, як убивець. Але е мить. Здушив у собі це дурне почуття. Дід урочисто зняв кашкет, перехрестився а схід сонця і взяв сокирку:
— А держи отак.