Сперш ножем провів по шкірі, зробивши велике коло круг рогів, а тоді о-мистецькому вирубав їх з черепом.
— Ох і ловкі ж! Оце фарт тобі! На. Держи. Григорій узяв. Так оце-о панти? Отакі они! Роги — не роги, якісь гумові цурпалки. А таки роги, але молоді, по три агінці лише пустили кожен. Не роги, а сама шкіра, чимсь наллята, а зверху аж ерехтить, вилискує шерсть густа та коротенька, що нею ті панти покриті.
Тим часом старий вправно і швидко оббілував тушу. Дав усьому лад. М'ясо вже орубане склав на траву і так накрив шкурою. Тельбухи пустив за водою.
Те саме зробили й з другим. Раніше його підтягли до річки подалі. Це був олодший самець, але панти мав не гірші, менші, але красивіші, повніші і такі иметричні, як близнята.
— А це, — розповідав Сірко, — найбільше ціниться. Упоравшись із другим і так амо пустивши тельбухи за водою, стали чекати. Дід гомонів:
— Колись за такі рівненькі панти китайці платили золотом удвоє проти ваги, тоді к за звичайні лише половину, а то й менше, і то за не попсовані. А як опсовані, то, бувало, й зовсім дешево. А чого так за рівненькі та щоб невеликі обре платили, — біс його зна. Бачиш, панти у китайців — це перші ліки протії сяких хвороб. От, скажім, як уміючії приготувати, то й старого діда потягне енитись... Та й всякі хвороби лікують, різні. Тебе ми теж лікували ними. Атож.
Через те вони й ціняться так. Я дещо у китайців вивчився. От. А маленькі, ажуть, ось чим дорогі: як вельможа вельможі дає хабара, то за найліпший хабар важають панти. Ото з рукава й підсуне йому нишком. А попробуй ти великі панти ховати в рукав. Та й сили у молодших більше. Колись китайці скуповували їх самі ут і навіть полювати ходили, поки наші не віднадили. А тепер власть заготовляє х організовано та й збуває в Китай за золото... Та чого це наших немає? Ходім, бо зіпсуються.
Забрали панти й пішли.
— Це вже на цім солонці — хіба як дощ пройде та змиє дух, — тоді буде діло.
На стежці зустріли Грицька й Наталку верхи. Ті навіть не здивувалися, побачивши.
Лише Грицько запитав:
— Хто?
— Та хто ж, як не він, — кинув дід на Григорія.
— Обидві?
— А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберіть.
Сіркове чаклування
Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодіяти з пантами. Звелів апалити піч. Тим часом обмотав панти марлею. Майстерно так. Всі спостерігали, а тарий повчав.
— Стій, а м'ясо посолили?
— Посолили. Все як слід, ще й нагнітили добре.
— Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобі десь здасться. Панти ж, бачиш, 'які, а їх треба зробити твердими, бо засмердяться і пропадуть. То ж раніше їх аварювали по-китайському. Але то довго й марудно і треба китайського терпіння.
На базі — там “ліктричеством”, так до бази, бач, далеко, сім раз попсуються. А у ас простіш, по-нашому... А як там у печі?
В печі тріщало. Щедро накладені смоляні дрова горіли дружно. Розпікали.
— Отож, як панти припсувались трохи, їх дутиме і вони репнуть, — тоді треба, як овбасу, поштрикати їх голкою, щоб зійшла порча. Вони ж бач, повні крові, а кров сується швидко. Затужавити панти, цебто зробити їх твердими, мало хто зможе, це елике діло. А от паш спосіб — це секрет. Ми їх, як хліб, печемо...
Коли нарешті піч добре розпеклась, старий велів геть вигребти весь жар, а тоді сунув у піч руку, потримав, покрутив головою:
— Зайве, хай прочахне. За десять хвилин:
— Ану, Наталко, як там? Можна?
Наталка всунула руку:
— Хтозна...
Тоді попробував дід, скрутнув головою.
— Ану, ти, козаче.
Григорій засміявся:
— Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?
— Е, термометр тут ні до чого. Тут які панти, таку й температуру треба. Треба гадати на дух, рукою.
Нарешті дід уловив момент і “посадив” панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце — закарбував час.