І це точнісінько так. Григорій посміхнувся на згадку.
А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій ескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби ажала успіху, приказувала щось, навчала.
— Це, щоб ти знав, тутешній соловей, — пояснив Грицько, ідучи попереду. — А наєш, що вона співає? Ось слухай: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?”
Григорій засміявся:
— Ай справді!
Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: “Чи пить?
Чи не пить? Чи так погулять?..” Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова испівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак апитання.
Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти станньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з ерших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вопи “кипрей” що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є ут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі ивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів.
Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней, трибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі, ирокогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а дна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки.
— Ти тямиш щось у собаках? — спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали асати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами.
— В путніх дещо тямлю.
— В яких це путніх?
— Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах...
Грицько посміхнувся:
— Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?
— Ні. Це якісь страховища — арештантів водити.
— Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше — таких собак, як оці, то, абуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди, унгузи та якути — там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та уло де хліборобити, — але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі — Заливай та
Рушай — то якутські лайки. А оцей рудий — це Нерпа — гольдячка, лайка теж... Але е в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за
“штани” і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім ила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони игрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу игрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці — навпаки.
Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім хня й ціна.
Без них ми — ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь — они розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! — покликав Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у імецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й ерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько оплескав його по страхітній морді.
— Це Наталчин дружок!
При слові “Наталка” пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню.
— За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона рикнула: “Чужий!” — то було! І ти скажи, яка твар!.. Колись його підідрав вепр.
Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, — переломлена була, і черево було озпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та анькалась, як із людиною, — от він і звик до неї. І кажу тобі — він, доки й ивий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п'ятнадцять исяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були ого продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не озбереш — жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже:
“Віддавайте й мене на придачу”.
Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин “динамівський” олом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо.
— От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він днесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або то відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти...
— А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій еревик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: “Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй! Шукай!..” Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі оки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них — ватаг, без нього вони, як оскалі без генерала.