А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці, омоніли, — про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза —
Сіркові хрещеники, а в Сірка — Морозові. Колись і примандрували разом в цей рай. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так, о мало й бачились, — жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись, аділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує.
Морози їхали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у брата (у таршого Морозенка, що десь там у лагері) в гостях була, забарилася та й маля ам породила. Так оце їздили туди забирати її з шпиталю лагерного (“будь він еладний, прости, Господи!”). Та й інші, свої мисливські справи залагоджували, — оговір там мав старий Мороз з управлінням лагерів на доставку дикого м'яса; для сього того начальства, либонь. “Пани м'яса хотять!” Ось так... Оце вже вадцятий день мандрують Морози туди й звідти.
— Боже! Що ж то в тім світі робиться! — скрушно хитав Мороз головою, озповідаючи про Комсомольськ — про те місто арештантів, — та й про всі трахіття тамтешні.
Так гомоніли. А як похопилися, було вже поночі. Пізно мандрувати хоч туди, хоч уди. Тож вирішили ночувати тут.
Там де спинилися, там і стали табором.
Розв'ючили коней, — навернули тюків велике півколо. Всередині розіклали велике огнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвішували зброю й муніцію на сучках. Нап'яли намета для молодиці з дитям на піч. І так стали абором. Коні поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, — хай постоять, заким їм астися.
А тоді — мужики дістали саперні лопати і пішли добувати воду.
То була складна проблема тут, на такій височині, проблема майже не до озв'язання, — проблема води. Ніякого струмка і ніякої іншої води поблизу не уло. Вся надія на лопати.
Довго копали землю. Накопали кілька ямок метрів у півтора завглибшки, але води е здобули. Спустили по десять потів, аж-но вся одежа поприлипала, як після ощу, а води — гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули і вернулися до табору. Може, им часом набіжить. Думали так, але й самі в те не вірили.
Дівчата сиділи, порозкривавши роти, і облизували шерхлі губи, попалені спрагою.
Ті крапелини води, що ще були в одній із фляг, віддали матері, Ганні. Але і їй е не зарадило.
Вмитися — то було нездійсненою мрією. Напитися — ще більшою мрією.
Перша хвиля піднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвіт. Але що ж оробиш? Треба терпіти. То і вирішили терпіти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та абіжить...
Гриць ще пробував жартувати, лежачи горічерева на землі:
— Діду Морозе!.. Віддайте мені Марійку, їй-бо! Нащо вона вам здалась така ирпата? А я б...
— А візьми, візьми!.. Тільки що ж ти з нею робитимеш, синку?
— А я б мав собі де набійницю чіпляти — на ту кирпу.
— То бери, бери. Тільки ж ти не даси їй ради, бо вона, бачив, як брикається в ене.
— Е, пусте! Вона он уже не брикається, бачите, як рота роззявила, як сорока в нива... Агов, Марійко! Чи ти думаєш, що зараз дощ буде?..
— Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..
— Пробі! То ти на мене так рота роззявила?
— Грицю, Грицюню... — це Ганна благально. — І тобі буде добре, і нам буде добре,
— лови щастя, бо більше такого не буде, чуєш: за пляшку води віддаєм дівку, з уками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не скористаєшся, то вже навіки парубком ишишся. Кому ти такий незугарний потрібен!
Гриць сопів, лежачи горічерева, і так само сопів Григорій.
— Добре, — згоджувався Гриць, — зараз набіжить, там, у ямці. Тільки я ще одумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку ціну я собі не кирпату дістану...
А Марійка і зовсім не була кирпата. Так, трі-ішечки. В дійсності ж вона мала апрочуд гарний ніс на милому обличчі, — ніс з ромбиком нижче перенісся. Що ніс неї гарний, вона знала про це, як знав і Гриць. Саме тому Гриць і допікав їй, о в дитинстві вона таки була кирпата і тоді Гриць так її дражнив.
Вечеря нікому не йшла в голову. Не хотілось. Хотілось пить. Пи-и-ть!
Хлопці ходили кілька разів до ямок, але марно. Вертали ні з чим і знову лягали ластом.
Найменше терпіли діди, вони собі покурювали та гомоніли. Найбільше терпіли івчата. Та й хлопці.
Григорієві не було сили терпіти спрагу, як він не намагався. Багато випотів. Але ерпів. Мовчки лежав за освітленим колом, притиснувшись грудьми до землі, поклав олову на руки і, удаючи, що дрімає, дивився на все примруженими очима. Слухав, к розмовляли діди, але не міг зосередитись слухом і думками... Думки, як орвані хмаринки в небі на гарячому, степовому вітрі... Думав про різне...
Подивляв все, що відбулося за кілька хвилин... А ще подивляв витривалість ідівську. Так ніби їм зовсім байдуже. Інші, здається, теж не особливо ереймались нестачею. Нема, ну то й нема. Примирились.