http://www.zoofirma.ru/

ТИГРОЛОВИ. Розділи 5-6. Іван Багряний - 14

Зміст статті

Втому заступила тривога.

Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапляється в таких нетрищах та такої  лупої ночі!.. “Подуріли, прости, Господи!.. Ну й народ пішов!”

А старий Сірко сидів собі, без кінця попихкуючи люлькою, і дивився на вогонь  айдуже. Лише глянув на Мороза та:

— Еге ж!..

— А що то за один? — не переміг-таки цікавості зять, спитав нарешті, ніби  енароком, лежачи на череві та позираючи з-під насуплених брів на полум'я: — Що  о за чудак?.. Видать, не тайожний.

— А не тайожний, — згодився Сірко, постукуючи люлькою об поліняку та натоптуючи  ї помалу знов.

— А хто він?.. Чи не зять? А мабуть, що так!.. Десь за вогненним колом тихенько,  ле злісно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.

— Ні, — пихнув Сірко, — не зять...

— Видать, нетутешній? — байдуже допитувався цибатий.

— А. нетутешній... — так само байдуже згоджувався дід.

— А хто ж він?..

Дід подивився на цибатого співбесідника, не повертаючи голови, і так само на  тарого Мороза, — подивився насмішкувато, помовчав, а тоді серйозно так,  езапеляційно:.

— Кревняк один... З центру...

— І партєльний, може? Тож, видать...

Сірко помовчав. Подовбав пальцем у люльці та:

— Ні... Бери вище! — подумав хвильку... І додав гордо і трохи заголосно, з  ритиском:

— Інженер, о!

— Овва!..

Зайшла павза. Цибатий відчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже, але  авжди незрозумілим до кінця, грізним словом. Те чуже і таємниче, як чаклунське  амовлення, грізне своєю таємничістю слово всіх приголомшило.

А Сірко курив собі і навіть бровою не зморгнув. Не зморгнув навіть тоді, як  піймав на собі блиск здивованих і воднораз докірливо витріщених доччиних очей  відти, з-за світляного кола. А дівчина закусила репнуту губу і, зітхнувши  умно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сідла. Спить. Не  пить. Лежить нерухомо.

Заливай враз нашорошився, підняв голову... Шось зашаруділо в темряві. Ближче.

Пес наструнчив вуха і загарчав. А потім спокійно поклав голову на місце. Інші  си, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на  тежку...

З темряви виринув Григорій і підійшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були  окрі, — вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорія був теж  окрий, а обличчя спокійне.

Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його  ужу постать уздрівши. Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами:

— Купив, кажеш? Добре. — І спокійно та голосно:

— От бач. Твоя правда, Ганно!

Всі посхоплювались зачудовані. Так нібито запотіла з боклажок не звичайна вода,   ота казкова, цілюща, жива вода, що воскрешає мертвих.

Наталка підвелась із свого сідла: Григорій подав їй одну боклажку з водою. Другу  одав Ганні... Дівчина припала спраглими устами до бадьорливої вологи, а очима —  о Григорія, і хтозна, чим до чого дужче... Навіть забула на цей раз гордо  хикнути.

— А де ж Грицько?

— А я думав, що він тут уже. Та ми ж разом ішли і туди, і назад. А потім  асперечались. Він каже: лівіш, а я — правіш. Він уперся, і я уперся, і  ирішили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так хай і йде. І Нерпа   із ним... Отакої!..

Григорій знову чіпляє на шию гвинтівку, що був уже зняв, і наміряється йти  укати.

Аж тут назустріч із темряви Нерпа. За нею — Грицько. В руках лише дві великі  ляшки, а сам іде — регочеться. Почепив зброю на сук, сів на землю та аж за  ивіт береться.

— Та чого ти іржеш!?. А де ж пляшки? — це Марійка. Грицько махнув рукою в ліс:

— Піди позбираєш. Ха-ха-ха! Ну... Ну, знаєте, такого ідола ще, мабуть, і не  ачили, як оцей наш Григорій… Пішли. Темно, як у пеклі. Сюди поткнешся — лобом у  ерево, туди — ребрами в пень. А ногами ніяк не виплутаєшся. Ну, думаю, хай  рішки пройде, а там прохолоне — та й назад. А він преться десь попереду, все  низ, як ведмідь, тільки гілля тріщить. Нерпа боїться іти вперед, треться біля  іг, а він ломить... Коли це чую — шарах! Брязь-брязь, брязь! — Полетів через  олоду. А я дряпаюсь позаду — ноги потрапляють у розсипи, в щілини, — як гавкнеш  есподівано вниз — аж кості тріщать, зуби клацають. Тупцюємось. А все вперед  омалу. Я його не бачу, і він мене ні. Злість мене бере. Ну, думаю, ще трохи та   буде він проситися. Де там!

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/