http://www.zoofirma.ru/

ТИГРОЛОВИ. Розділи 5-6. Іван Багряний - 8

Зміст статті

— Ясно.

— Бо воно таке, що не зразу його й зрозумієш. Ми тут звикли, повиростали, і все  ам здається таким звичайним і простим, а тобі, мабуть, тут багато чого  евтямки. Та я й сам іноді дивуюсь... От, скажімо, мар... Вода ж тече згори  низ, а от маєш: високо в сопках — і багно. Та яке багно! Буває по двадцять  ерстов завдовжки і таке, прости Господи, що, не знавши, як шурхнеш, то вже  азад довіку не вилізеш... Раз ціла експедиція загинула, — загналася вночі на  ар... Лихий їх поніс! А от чого вона буває?..

Тут уже Григорій почав роз'яснювати здивованому Грицькові, чому буває така мар.

Про вічну мерзлоту та інші чинники, що спричинюють це химерне явище... Грицько  лухав, дивувався і ніяковів:

— От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, — сам знаєш, а розпитуєш.

— Ні, ти ж сам сказав, що мені багато чого невтямки. І таки невтямки, мов  итайська грамота.

Так хлопці йшли і гомоніли собі. Григорій про все розпитував, а Грицько охоче  озповідав, виказуючи величезну, своєрідну обізнаність мисливця-натураліста в  сіх питаннях: топографії, географії, рістні й звірні, техніки мисливської і  ибальства, стрілецької справи і траперства. Це — дитя нетрів. І він, далебі, і  ам не знав, як би він почував себе десь в інших умовах.

Досі його єдиним другом і супутником (поминувши батька) була лише Наталка. Але з  ею вони мало розмовляли, — ні про що, все було однаково відоме, разом  ереживане. А там, де потрібна була мова, там обходились кількома короткими  ловами.

Наталка йшла на кільканадцять ступнів позаду в інтервалі межи кіньми, бачила, як  лопці жваво та весело розмовляли, розрізняла чуйним вухом обидва голоси, ловила  міх і окремі слова, але до них не підходила.

Сонце почало припікати. В гущавині ще стояла прохолода, а як переходили голі  лаї — сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла тиша, як у  еркві. Де-не-де стукне клюй-дерево або перелетить сойка чи якась менша пташка.

Але пташок у лісі мало. І ніби доповнюючи цю нестачу, раз перелетіла якась  віринка з дерева на дерево. Зірвалась з високої ялинки і, розчепірившись, мов  ажан, пішла-пішла вниз, вниз, а потім з розгону вигналась вгору і вчепилась за  товбур осики, подряпалась швидко вгору.

— Що то, Грицьку?

— Та летяга ж. Білка така летюча, середня сестра між вивіркою та бурундуком.

А раз Григорій бачив, як на осяяній сонцем галявині, межи деревами по буйній і  осяній траві гуляли високі граційні тварини. Поглядали на похід і не  олохались. Аж чудно, ніби в зоопарку.

— Глянь! Що то?

— Та козулі ж...

— Такі високі?!

— А хіба ще й низькі бувають?

— Плохі які... Чи дурні якісь...

Грицько засміявся:

— Плохі і дурні, кажеш? Спробував би ти їх побачити восени або зимою! Зараз вони  озкошують, ніхто їх влітку не полохає, а в цих же місцях то й зимою не часто,  т і не бояться.

А козулі й собі дивились на химерні тварини — що воно таке? Потім, не  ваплячись, пішли уповільненими стрибками і зникли.

— Тут їх до лиха. Та й іншої тварі тут до ката, от тільки не вглядиш їх просто.

Козулі ще сяк-так, особливо котрі неполохані. А от інші — обережні та чуйні  біса. Вони нас бачать, а ми їх ні. От десь стирчить собі сук і стирчить. І  одину дивись, а він собі стирчить і не ворушиться. Сук — і все. А воно — роги  охатині або ізюбрині, а сама звірина стоїть, стерво, за пнями або за колодами і  изирає одним оком. І щезне, мов тінь, не вглядиш, де й коли. Ге, треба  ерпіння, та хисту, та й відваги, щоб тут щось заполювати.

У повітрі десь почало дзижчати, щодалі, то більше. Назустріч полетіли комахи,  одібні до ґедзя, тільки сизі. Григорій оглянувся — над кіньми вони, комахи тії,  ились уже, як бджоли, і то звідти чути таке гудіння. Наталка ламала клечання і  бвішувала ним коні.

— Паут пішов, — сказав Грицько з досадою. — От іще зараза, скажи ти! Не дав  ивотині ходу вдень. Це лихо. Це чума. І для всієї тварі в лісі. А до зупинки ще   далеко, до джерела.

Починається війна. Хлопці зупинились і почекали на коні.

Коні шалено хвиськали хвостами, били ногами, пирськали, мотали головами. Собаки  япотіли вухами, люто клацали зубами. А паут вився хмарами, так, ніби хтось рій  ипустив з вулика і він хоче отут сісти. Комахи хоробро нападали на коней та  обак, з льоту падали на них і впивалися в шкіру, — вмить налипали купами... А  юдей не чіпали.

— Тобі — буланий, мені — чорний! — скомандував Грицько.

І вони йшли й воювали з паутом. Бігали навколо коней... Де вдарить рукою, там  ляма крові відразу з розчавлених кровосмоків. Тут вдарить, там уже інша, ще  ільша купа насідала... Дійсно, як кара Божа! І таке стерво — не встигло сісти,  игнуло — і вже нажлуктилось. Не допомагає ні клечання, ніщо. Більше б'єш —  ільше з'являється.

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/