— Ясно.
— Бо воно таке, що не зразу його й зрозумієш. Ми тут звикли, повиростали, і все ам здається таким звичайним і простим, а тобі, мабуть, тут багато чого евтямки. Та я й сам іноді дивуюсь... От, скажімо, мар... Вода ж тече згори низ, а от маєш: високо в сопках — і багно. Та яке багно! Буває по двадцять ерстов завдовжки і таке, прости Господи, що, не знавши, як шурхнеш, то вже азад довіку не вилізеш... Раз ціла експедиція загинула, — загналася вночі на ар... Лихий їх поніс! А от чого вона буває?..
Тут уже Григорій почав роз'яснювати здивованому Грицькові, чому буває така мар.
Про вічну мерзлоту та інші чинники, що спричинюють це химерне явище... Грицько лухав, дивувався і ніяковів:
— От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, — сам знаєш, а розпитуєш.
— Ні, ти ж сам сказав, що мені багато чого невтямки. І таки невтямки, мов итайська грамота.
Так хлопці йшли і гомоніли собі. Григорій про все розпитував, а Грицько охоче озповідав, виказуючи величезну, своєрідну обізнаність мисливця-натураліста в сіх питаннях: топографії, географії, рістні й звірні, техніки мисливської і ибальства, стрілецької справи і траперства. Це — дитя нетрів. І він, далебі, і ам не знав, як би він почував себе десь в інших умовах.
Досі його єдиним другом і супутником (поминувши батька) була лише Наталка. Але з ею вони мало розмовляли, — ні про що, все було однаково відоме, разом ереживане. А там, де потрібна була мова, там обходились кількома короткими ловами.
Наталка йшла на кільканадцять ступнів позаду в інтервалі межи кіньми, бачила, як лопці жваво та весело розмовляли, розрізняла чуйним вухом обидва голоси, ловила міх і окремі слова, але до них не підходила.
Сонце почало припікати. В гущавині ще стояла прохолода, а як переходили голі лаї — сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла тиша, як у еркві. Де-не-де стукне клюй-дерево або перелетить сойка чи якась менша пташка.
Але пташок у лісі мало. І ніби доповнюючи цю нестачу, раз перелетіла якась віринка з дерева на дерево. Зірвалась з високої ялинки і, розчепірившись, мов ажан, пішла-пішла вниз, вниз, а потім з розгону вигналась вгору і вчепилась за товбур осики, подряпалась швидко вгору.
— Що то, Грицьку?
— Та летяга ж. Білка така летюча, середня сестра між вивіркою та бурундуком.
А раз Григорій бачив, як на осяяній сонцем галявині, межи деревами по буйній і осяній траві гуляли високі граційні тварини. Поглядали на похід і не олохались. Аж чудно, ніби в зоопарку.
— Глянь! Що то?
— Та козулі ж...
— Такі високі?!
— А хіба ще й низькі бувають?
— Плохі які... Чи дурні якісь...
Грицько засміявся:
— Плохі і дурні, кажеш? Спробував би ти їх побачити восени або зимою! Зараз вони озкошують, ніхто їх влітку не полохає, а в цих же місцях то й зимою не часто, т і не бояться.
А козулі й собі дивились на химерні тварини — що воно таке? Потім, не ваплячись, пішли уповільненими стрибками і зникли.
— Тут їх до лиха. Та й іншої тварі тут до ката, от тільки не вглядиш їх просто.
Козулі ще сяк-так, особливо котрі неполохані. А от інші — обережні та чуйні біса. Вони нас бачать, а ми їх ні. От десь стирчить собі сук і стирчить. І одину дивись, а він собі стирчить і не ворушиться. Сук — і все. А воно — роги охатині або ізюбрині, а сама звірина стоїть, стерво, за пнями або за колодами і изирає одним оком. І щезне, мов тінь, не вглядиш, де й коли. Ге, треба ерпіння, та хисту, та й відваги, щоб тут щось заполювати.
У повітрі десь почало дзижчати, щодалі, то більше. Назустріч полетіли комахи, одібні до ґедзя, тільки сизі. Григорій оглянувся — над кіньми вони, комахи тії, ились уже, як бджоли, і то звідти чути таке гудіння. Наталка ламала клечання і бвішувала ним коні.
— Паут пішов, — сказав Грицько з досадою. — От іще зараза, скажи ти! Не дав ивотині ходу вдень. Це лихо. Це чума. І для всієї тварі в лісі. А до зупинки ще далеко, до джерела.
Починається війна. Хлопці зупинились і почекали на коні.
Коні шалено хвиськали хвостами, били ногами, пирськали, мотали головами. Собаки япотіли вухами, люто клацали зубами. А паут вився хмарами, так, ніби хтось рій ипустив з вулика і він хоче отут сісти. Комахи хоробро нападали на коней та обак, з льоту падали на них і впивалися в шкіру, — вмить налипали купами... А юдей не чіпали.
— Тобі — буланий, мені — чорний! — скомандував Грицько.
І вони йшли й воювали з паутом. Бігали навколо коней... Де вдарить рукою, там ляма крові відразу з розчавлених кровосмоків. Тут вдарить, там уже інша, ще ільша купа насідала... Дійсно, як кара Божа! І таке стерво — не встигло сісти, игнуло — і вже нажлуктилось. Не допомагає ні клечання, ніщо. Більше б'єш — ільше з'являється.