Григорій постояв тихенько, поки пес зник, а тоді пішов швидко в протилежний бік,  аме туди, звідки біг пес. “Це ж вона шукати послала”, — майнуло в голові.

Добре, що розминулись... Коли це — близько гомін. Зупинився. Завмер. Чути, як  ріщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси.

Дівчина:

— Ясно — заблудив... — А в голосі така щирість, аж серце Григорієві тьохнуло.

Грицько:

— І таке! Цей заблуде!

Дід:

— Не скажи... Я он в сорок літ заблудив, я! І коло самісінької хати! Та й мало  е пропав.

Дівчина:

— Ходім, Грицьку, пошукаєм. Або стрельни, лишень, тож твій дружок, ти ж із ним  ак гомонів сьогодні...

Грицько:

— Та ти ж послала Заливая! Він знайде його і приведе, як арештанта.

Але дівчина дістала вінчестер і стрельнула.

— Ого! — це Григорій, спокійно ідучи кущами, ніби й не він. — Аж два зразу  пало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в руці два рябки. Всі  засміялись.

— Ми вже своїх ось поскубли, давай і твої сюди. Григорій сів з дідом скубти  добич.

— А де ж Заливай? — здивувалась Наталка.

— Який Заливай? Він же з вами був... Через хвилину прибіг Заливай і приніс у  убах Грицькову хустку. Дівчина намняла йому вуха, сміючись:

— Обдурили нас.

Потім байдуже взяла хустку і повісила на кущі:

— Од кого це наш мисливець так утікав, що й хустку загубив?

Григорій почервонів.

Поки обід варився, всі пороззувались, помили ноги, порозвішувавши ічаги, попрали  нучі — кожен свої — і теж порозвішували сушитись. Понапували коней і задали їм  івса. Почистили рушниці.

А по обіді якийсь час відпочивали.

— От бач, — ніби згадав дід щось, лежачи на в'юках та дивлячись угору. — Вас два

Грицьки, і нам треба якось вас так звати, щоб не плутати... Таке хоч нумеруй. Як  и ж зробити?..

Довго жартували, вигадували всякі нісенітниці, та нічого не могли вигадати.

Особливо смішив усіх Грицько, пропонуючи всілякі найнеможливіші назви. Мовчала  ільки Наталка, — сіла собі коло води на камені і, спершись спиною об дерево та  мочивши ноги в струмочок, дивилась задумано на хвильки, слухала, як плюскотить  ода, обминаючи перепону.

Кінець кінцем вирішили “чужого” називати Григорієм, а свого, як і перше, — Грицьком. Потім нав'ючили коні і рушили далі.

Надвечір, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик і йшли  овго ним на північ. Йшли швидко, поспішали, щоб до смерку дійти до знайомого  жерела і там стати табором. Від довгої і швидкої ходи по сопках всі потомились.

Григорієві піт заливав очі, мучила спрага. І всіх так. Та ще по доброму обіді.

Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала. А тут ще почала надокучати  ошка: поїдом їсть. Наталка виявилась найхитрішою — нацупила свій шолом,  астебнула вуха — і байдуже, тільки плеще себе по носі. Одежину на ній ніякий  омар не прокусить. Та й звичні вони. Дід, той тільки відмахувався і йшов  опереду. Тепер він уже йшов попереду, бо смеркалось, і треба було знати дорогу.

Григорія ніби хто кропивою жалив, — він шалено тер то в однім місці, то в другім   відчував, як набігали пухирі. Уже їх було рясно. Ніби віспа вкрила лице,  уляло під пальцями. Проте він терпів героїчно. Коні важко дихали, натомлені,  михали ніздрями, відбиваючись від мошки.

Зустріч з Морозами

Сутінки спускалися швидко, ніби змагаючись із старим Сірком, щоб не дати йому  авидна дійти до зручного місця для ночівлі, не дати йому до темряви пройти  тановик і спуститися в якийсь розпадок, де б тік, такий бажаний для змучених  андрівників, благословенний струмочок чи ключ.