Ласкаво просимо в "Світ слова"

Нове! Подивитись екранізацію твору -  в розділі "Відео. Екранізації": Тигролови (1994)

Завантажити текст повністю можна

Розділ дев'ятий ЗИМА

Перед великим полюванням

Пішли сніги. Вдарили морози. Тайга вбралась у нові шати. Осінь тут золота, але  видка, коротка. Уже в жовтні почалась зима. Зайшла пора білків'я — гаряча пора  ля мисливців — пора полювання на вивірку та на всякого хутряного звіра.

Коли б ішлося тільки про полювання та про екзотику, ми б тобі, читачу,  озповіли, як мисливці наші здобували рисів, ловили колонків та солонгоїв,  апканили вовків; розповіли б і про те, як вони стріляли вепрів. Але не про те  ова йде. Скажемо тільки, що вони тим і були зайняті. Зразу, як пішла ходова  ивірка, пішли за нею по нетрях і наші мисливці, здобуваючії в день то  ридцять-сорок штук. Так днів п'ятнадцять навздогін. Зайшли грець його знав  уди. А ходова вивірка — це та, що мандрує (мігрує) цілими арміями, з краю в  рай, шукаючи ліпших харчових баз, переходить рівнини, перепливає ріки — і йде,  де. І от в момент, коли вона дозріла хутром своїм, ідуть по неї мисливці.

Але й бідкувавши і іншого звіра здобувавши, вони все чекали на момент — на  правжнє полювання, на путнє, на те, що стрясає всіма нервами, але й дає великий  аробіток.

Відполювавши ходову вивірку, повернулись і кинули жереб, куди кому йти на  ісцеву та й на іншого звіра, — чи батькові з Наталкою на Голубу, а Грицькові з

Григорієм на Бікін та Іман, чи навпаки. Хлопцям Випало на Бікін та Іман.

З морозами та снігами і мисливці вбралися у нові шати. Уже не взували ічагів, а  зували унти “половинчаті”, а зверху ремузи — шкіряні холоші, напущені на унти і  іддерезані пасом, щоб не набивався в унти сніг. Поза тим одяг у них був майже  ітній, бо у важкій одежі по нетрях не ходитимеш, зіпрієш, хоч би й на  'ятидесяти-ступневому морозі. Лише возили з собою к о з л я к и  про всяк  ипадок: як де зупинятись ночувати — то одягати.

Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про  евідоме майбутнє; намагався не дивитися вперед, забувши про весь світ. Хай, все  дно, там нічого не видно. Ліпше не думати, жити, поки можна, дихати, дивитись  а сонце, що сліпило геть, сяючи та мерехтячи в снігах, підставляти груди під  ітер, слухати, як шумлять кедри верховіттям... Часто, заслухавшись того шепоту,  ієї казки зимової та замилувавшись вивіркою, забував навіть, що йому саме в  еї, в ту вивірку, треба стріляти. Вивірка з того мала користь — рятувалась від  мерті.

Хлопцям у мисливстві спершу велось кепсько. Було багато снігу. І хоч на кедрах  а ліщині було сила горіха, проте вивірки місцевої було мало. Ходова ж,  ройшовши, не тільки не затрималась, а й потягла з собою десь навіть місцеву.

Колонок зійшов десь з осені ще — в нетрях було мало миші, тож пішов десь на  івнину за нею. Де-не-де трапиться слідок — ніби хто потикав трьома пальцями,  кладеними пучкою, — ланцюжок на снігу — то нишпорив колонок. І то понад  жерелами, де менше снігу. Але даремно старався з усіх сил Рушай відшукати його,

— колонок гулькне під сніг і там ходить собі по дуплянках та по камінних  озсипах.

На Імані хлопці попідіймали — тобто настановили — всі ті самолови, що заготовили  ули з літа, і з тим пішли на Бікін, назад. Там — ліпше.

Старий Сірко з Наталкою повернулись на Бікін теж. Воно на Голубій було й нічого,  а Наталка в одну душу — на Бікін та й на Бікін. І сниться їй той Бікін. Там,  овляв, ліпше. На Голубій вони трохи пополохали вепрів та закапканили три рисі.

А одну Наталка піймала живцем.

Довго гнала вона її “взрячку” по снігу. Цілий день. Оце зажене на дерево,  ідійде і чекає, поки вона знову зстрибне на сніг, а тоді знову за нею... Поки  е втомила остаточно. А далі навернула її на широку падь, дала їй вибігти на  исте, та як припустилась слідком на лижвах, мов вітер. Не в спромозі втекти  же, — рись перекинулась на спину черевом вгору, випустила пазурі і зайняла так  борону. Наталка швидко скинула лижву з правої ноги і спокійно поставила ногу  исі на живіт. Нога взута в дебелий унт, а в середині ще й товста козуляча  анчоха. Рись вхопилась мертвим похватом за унт, вгородила в лосину шкіру пазурі  а так і заклякла, не випускала. Ба, вона хоч і хотіла б випустити, то вже не  могла б. Ноги зімкнуто корчем од страху і люті, а пазурі в'їлись в шкіру, і їх  оді вже було визволити так просто.

Та з тою риссю не повелося. Коли Наталка вже на таборі скидала унт разом з  иссю, тая вража кішка хапнула її пащекою за ногу. Прокусити — не прокусила  кіряну панчоху, але Наталка скрикнула від несподіванки. Налетів Заливай, як  емон, і без ніякого попереднього слідства просто задавив тую рись, та й уже.

Наталка і не шкодувала. Взагалі її щось нічого не цікавило, її тягло на Бікін.

А на Бікіні знайшли своїх, що вже були тут. Тут вони й полювали гуртом.

Було багато страшного. Було багато веселого. Було багато радості й сміху... Але  то про це знає! Наталка бавилась, як мала. Там, де треба було серйозності, вона  уріла. Псувала іноді полювання, але нітрохи тим не журилась. Вона була навіть  мілива, як дитина, бо їй, либонь, невідоме було почуття страху. Лише Григорія  она боялась. Та він з тим звикся. Він і з того вже радів, що вона тут.

Ніколи не забути йому одного епізоду з цих днів, що був у нього з нею, з цією  икункою, зв'язаний.

Ціною дружби. “Злодюжка”

Якось пішов він бідкувати з дубельтівкою. Далеко зайшов і ходив собі по  едрачах, задравши голову, непомітно заходив все далі й далі. Часто стояв і,  амість стріляти, дивився, як вивірка порається з биркою... І згадував того  урундучка, що він його пограбував колись, як ще вперше опинився в тайзі. Як то  ін тепер поживає?.. А коли вже мав вертати, то було не рано, несподівано почув  ріскотняву, якийсь підозрілий шелест. Глянув — на нього йшла ціла череда  кихось тварин, нишпорила. Григорій хвилинку подумав, побачив височенний  иворотень поблизу і вмить видряпався на нього. За хвилину те місце, де він  ойно стояв, і навколо нього захопили вепри. Вони нишпорили під снігом,  румкали, чавкотіли, розмелюючи щелепами кедрові бирки і вибираючи горіхи. До  иха їх! Тут були і невеликі підсвинки, і великі вепри. А один був здоровенний,  к бугай, — ходив у центрі, а все менше сновигало навколо нього, він, як гора,  ежи всіх. Григорій збагнув, що це і є отой сікач — отаман вепрячий. що про них  озповідають страшні речі. Тут лише він пошкодував, що опинився отак з  робовиком, а не з гвинтівкою. Стрельнути шротом — це тільки нашкодити. Вепр —  е вивірка. А сікач, почувши людський дух, гуркав, злостився. Щетина на нім, як  а їжакові, стоїть пилкою по хребті. Високий на ногах, грудастий, рилатий і  ухозадий. Страшна потвора. Ікла підібгали верхню губу й стирчали, мов ножі.

Стрелити, щоб розігнати — не можна, бо сікача не злякаєш. Навпаки, він  озлютиться, то певно геть увесь виворотень розтрясе. Шкоди ж йому від шроту —  к від бузинової пукавки.

Проте вепр його не бачив, бо дуже для нього зависоко.

Григорій був зодягнений зле для довгого сидіння на такому високому, почесному  ісці, а вепри не квапились. Чавкотіли навколо: напали, бач, на великі поклади  жі. Ех, якби оце гвинтівка та Сірко з Сірченятами. — було б діло! Сікач кілька  азів підходив під виворотень. і Григорій відчував, як той виворотень  хитується. Чухається, сатана! Почав падати сніг. Піднявся вітер.

Нарешті Григорієві урвався терпець, — прокляті чушки! Він спересердя вистрелив.

І просто-таки сікачеві в морду. Така думка була: “Перелякаю, очі повибиваю”.

Постріл зробив належне враження: розлючений, ущипнутий шротинами вепр оскаженів,  очув ворога, гуркнув і кинувся на виворотень... І він би той виворотень,  абуть, розкришив би, якби не сталася незрозуміла несподіванка...

Миттю весь табун і сікач вкупі кинулись навтіки, затріщали по всім лісі і щезли,  ов і не було їх.

“Тигр! Далебі так”. — З Грицькових оповідань Григорій знав, що в цих краях за  утешніми законами слідом за вепрами неодмінно ходить тигр, — пасе і з того  иве.

Така невиключена можливість — зустрітися з тигром, мавши дубельтівку в руках,  ула не зовсім приємною. І хоча знав і те, що кішка ця людини боїться та перша  ї ніколи не зачепить, але... ану ж, як він голодний.

Проте ніякого тигра це було, та й хіба тут углядиш що? Смеркало. Крутила  еремія.

Мавши вибір між можливою смертю в звірячих пазурах і певною смертю на виворотні  ід холоду, Григорій почекав мить, послухав, а потім рішуче зліз і пішов.

Але куди йти? Сніг сипав такий, що нічого не видно. Вітер крутив віхолу.

Темно... Тут тільки збагнув, яку зробив дурницю. В нього не тільки путньої зброї  е було при собі, а й сірників. Отже, ніяк було й вогню розкласти. Якийсь час  шов з упертості. Але куди йшов, не знав. Опинившись в безнадійному становищі і  наючи, що зайшов далеко та що йому не виблукати вночі, вирішив чекати, поки  щухне віхола. А щоб не замерзнути — вирішив тупцювати навколо товстого дерева.

Так він крутився довго. Разів кілька пробував запалити вогонь без сірників —  асмикав вати з куцини, понатикав її в патрони і стріляв... Так він розстріляв  сі набої, а вогню не розпалив. Пройнята потом вата не тліє, клята, —  окурить-покурить та й гасне.

Трохи перестало крутити. Тоді він пішов далі, поліз по снігу напропуд. Стомився.

Веремія тим часом закрутила ще дужче. Тоді сів між кедрами і вирішив чекати  анку. Тримався з усіх сил, щоб не задрімати, бо знав, що тоді навряд вже чи  ийде він переможцем в цьому дурному змаганні з стихією. Тримався, тримався... і  адрімав. Власне, не задрімав, а сидів і думав про всяку всячину... Розбудив  ого сторонній дотик. Схаменувся — перед ним стояла якась тварина і лизькала  ого в ніс.

— Заливай!!!

Заливай радісно загавкав. По хвилі підійшла постать, вся біла, заліплена снігом,

— десь брьохалась по пояс у снігах. Наталка! Важко дихала. Вибилась із сил.

— Живий? — спитала відсапуючись.

— Живий, — відгукнувся стримано.

Довго відсапувалась. Потім сказала сердито:

— Хто ж так ходить?!. От іще...

Більше вона нічого не сказала. Видно, що пройшла багато без зупинок, без лижв та   пітьмі по нетрях. А веремія крутила.

Постояли якийсь час. Потім пішли. Довго борсались у снігу — і заблукали десь  овсім. Наталка зразу не послухала Заливая, що тяг у свій бік, — вона думала, що  іпше орієнтується, а тепер побачила, що сама збилась. Та сил уже не було. Треба  екати.

Натрапивши на якусь скелю в гущавині, Наталка вибрала затишне місце під густим  ахом сплетеного і покритого снігом гілля. Тут було сухо і зовсім не було снігу,  ухий густий мох, купа листя, бур'ян. Безсило опустилась на землю і сіла,  ритулившись спиною до пня. Григорій постояв і сів поруч. Заливай ліг у ногах.

Вогню нічим було розпалити, бо у Наталки теж не було сірників (не здумала, як  шла), — то ж сиділи так...

Розвиднялось. Веремія ущухла. Вимучена дівчина спала сидячи. “Тож змучилась  ак!”

Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людсььа  олідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов'язок, і ніхто  іколи не здумає назвати їх героїчними...

Дівчино у сні, не маючи сили тримати голову, обіперлась об щось (то були

Григорієві груди, але звідки їй про те знати?) — і так спала. Як мале дитя у  атері.

Сонна поворушилась, влаштувалась зручніше, мов на подушці. Спала солодко, звівши  ице трохи вгору, втягши голову в плечі. А Григорій сидів і боявся рухнутись,  оявся розбудити. Хай. Нехай спить.

Вже розвиднилось. Було тихо.

А дівчина щось марила у сні, посміхаючись. Якийсь дивний сон блукав під її  овіками, ворушив бровою, розпалив і розімкнув трішечки гарячі уста... Григорій  ивився на ті уста і боровся сам із собою. Йому хотілося поцілувати її. Нишком.

Так, як мати цілує сонну дитину. Раз лише. Вона не почує. І він, як злодій,  ослухаючись до її дихання, тихенько-тихенько поцілував... Раз лише.

Дівчина розплющила очі. Заморгала віями. Здивовано, потім злякано. Швидко  ідхилилась від грудей. Смішно, наївно, торкнула долонею за уста, що на них ще  орів поцілунок... І враз спалахнула. До сліз.

Схопилась. Закрила лице руками. А тоді швидко повернулася і пішла. Подалась.

Навіть вінчестер забула. Заливай слідом.

Збентежений, спійманий на злочинстві, приголомшений і засоромлений Григорій  озгублено дивився їй услід. Кляв себе. Вперше побачив, скільки лиха може  акоїти один поцілунок. “Йолоп, ай йолоп! Як брутально, як нахабно повівся він з  ією гордою і чистою дівчиною! Але ж він не думав, що вона почує. Але ж від того  и не менший йолоп! Злодюжка”.

Насупившись, Григорій сидів і не знав, чи йому йти, чи вже не йти. Потім таки  ібрався і пішов, захопивши її вінчестер.

Ось і табір... Виявилось, що вони, хоч і багато вночі кружляли, проте замалим не  отрапили, були зовсім близько від дому.

Григорій пройшов мимо, поставив тихенько вінчестер біля дерева і пішов собі...

“Злодюжка!” Звернув убік і пішов.

Наталка, насуплена, чекала на краю галявини. Дивилась, не обертаючись, кудись  росто себе... Ясно, їй незручно вертатись без зброї.

Поблукати трохи...

Повернувся до табору уже тоді, як здалеку почув дзвінкий Наталчин сміх, веселий,  озкотистий. А вона дуріла, бавилася з Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!

Після цього наші ловці вирушили додому, щоб встигнути на кутю.

Різдво в пралісах

Ішли майже без зупинок день і ніч, і знову день і ніч.

— А вже ж Святвечір післязавтра, — лічив старий Сірко і хвилювався. Як то він  агаявся так! Такого ще й не бувало.І квапився.

А сніги глибокі, а стежки непроторені, як не чхай — вище себе не скочиш.

Йшли не перепочиваючи: їли і спали на ходу і коні, і люди. Коли б крила — льотом  олетіли б. А так — брьохались в снігах по вуха.

Сірко все рахував — знову і знову, намагаючись перехитрити себе і, здається,  овсім збився. Ні-таки, — вже сьогодні Святвечір! Так виходило. А додому ще  алеко.

Синій-синій та холодний вечір застукав їх в дорозі, мокрих, як миші, — і від  оту, і від наледів, куди вони потрапляли, ідучи рікою.

Замість додому, вийшли на якісь бараки у вершині одного з допливів Бікіна.

Старий Сірко здивувався, збентежився, — нові бараки! Аж куди посунули  ісозаготівлі! Диви! Але ж це не ділянка Бікінського ліспромгоспу!

Коло бараків зупинились, — спочити трохи і посушитись, бо потрапили в наледь і  омочили унти. Це дивна річ — на замерзлій річці при такім морозі намочити ноги,  родити по коліна в воді. Але буває, в цім краї все буває. При товщині криги в  етр людина бродить по воді, як улітку. На перекатах вода промерзає до дна,  орішня ж течія напирає, крига не витримує і репається, — вода іде поверху межи  ригою і снігом, і горе тому, хто туди вшелепкається, як от наші звіролови. Та  аші — люди бувалі. Траплялося ж, що люди й гинуть.

Отже, сушили швиденько унти та годували коней біля одного бараку. В бараці було  овно людей — колгоспи відбували трудобов'язок на лісорозробках. А насупроти,  ерез річку — був другий барак. Але там, кажуть, — репресовані, заслані сюди

“заключені”...

Напоїли коней. Грицько з Наталкою підтягали попруги, прибирали овес, лаштувались  алі. Небо було синє, холодне. Скелі стояли, як мури. Ліс занімів на холоді,  орнів нашорошено. А Григорій дивився на той бік. Його тягло туди. В присмерку  уло видно, як там — на тім боці — вештався хтось з відрами. В бараці горів  огонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав:

— Аррлов!..

— Єсть, таваріщ карнач! Я слушаю.

— Скажі етім девкам... етім шлюхам, пускай живей пілят, я жрать хачу!

— Єсть, таваріщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!.. ілі вас прігласіть?!.

Пилка — чирги... чирги.... Небо синє та холодне, і пустеля — пустеля.

І раптом на лютім морозі, підпихаючи тяжку, тугу пилку, зринає голос, зовсім  олоденький, журливий дівочий голос, ніжний, степовий, як чайчине ячіння:

...Ой, куди ж, куди, куди

Я тепер попала, —

Замело й малі сліди

Там, де я ступала!..

Чайчине ячіння, — туга безмежная...

А другий голос, такий же юний і журливий, підтримує, горнеться в холоді до  ершого, як волошка до волошки:

...Там, де я ступала,

Там, де я страждала...

Мати ж моя, мати ж моя, —

Я ж тепер пропала!..

— Адставіть пєсні!!.

І клац-клац закривкою.

Григорій ніколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай же Бог простить —  ьогодні ж Святвечір!

“Боже мій, Боже! Та чи Ти ж є на небі?! Чи Тебе шукати та на прю викликати,

Боже? Куди ж Ти дивишся?!!”

А небо синє-синє. Байдуже. А сопки та кряжі понурі, як мури непрохідні. А нетрі  езмежні та чужі, по пояс снігом заметені, непролазні. Та ні доріг, та ні  тежок... Та ні рідні, та ні вісток...

З тяжким серцем рушав Григорій з цього місця. Ноги стали, як свинцем налиті, а  и то в землю вкопані. Здавалось — він не зрушить їх. Стояв і дивився туди,  ідсвідомо то знімав гвинтівку, то чіпляв її знову... Вже все було готове до  имаршу, а він не рухався, — мов загіпнотизований, дивився на той бік, у  емряву. І ніхто не знав, що відбувалося в нім. Наталчин голос вернув його до  ійсності!:

— Ну ж!.. — Вона стояла напроти нього і промовила те “ну ж” сердито, а очі  апливли їй при зорях іншим, підозрілим блиском. — От іще!.. Гукай його...

Рушили. Зажебонів, зачиргикав сніг під копитами. Григорій плентався ззаду, а  ого переслідувало чиргикання пилки та чайчине ячіння, переслідувало довго в тім  езконечнім скрипінні снігу.

Не то від того ячіння утікали, не то когось доганяли, — либонь вчорашній день  оганяли, ні, Святвечір, — гнались Сірки без віддиху... І догнали!

Буває так, що можна вчорашній день догнати. Але це буває лише в таких нетрищах,  е немає календарів, де людина зрештою сама календар встановлює по своїй  дібності та й з конечності, де година чи день не відіграє ніякої ролі, де  ільше аніж деінде пасує ота примовка:

“Все ніщо в порівнянні з вічністю!”

Старий Сірко, далебі, обчислився. Вони додому прийшли-таки на Святвечір, бо  рийшли саме на кутю і на святвечорове поготівля. А може, то стара Сірчиха  бчислилася. А може, й ніхто не обчислився, бо ніхто не годен того перевірити  ут.

В кожнім разі вони не спізнилися і прийшли додому саме якраз.

Дома їх чекала гаряче напалена лазня — по-чорному, в хаті кутя на покуті у  івсяному кулі, мрійна лампадка під образами, застелений скатертиною стіл, тиша  вятвечорова. Як у дитинстві Григорієвому.

Спершу вони втрьох парилися в лазні — два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як  ільки тут уміють париться. Григорій нащо вже дебелий, але не міг витримати  ого, що виробляли Гриць з старим Сірком.

Вони пороздягалися ще в хаті, забрали березові віники, мило й мочалку — і так, в  амих валянках та дохах наопашки, пішли крізь 50-ступневий мороз до лазні. А  азня була від хати метрів за 150, над замерзлою річкою. Така собі комірчина, а  осередині піч з дикого каменю, а в ній — казан. Попри стіну широка полиця  горі.

Розпечене каміння дихало вогнем. Старий Сірко з сипом взялися з ентузіазмом до  роцедури, яка для європейця може видатись лютим катуванням, інквізицією. Вони  или воду на розпечене каміння і такої пари напустили, що не продихнеш. І в тій  адушливій парі сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тоді залазили під  телю на полицю і періщили один одного березовими віниками, періщили люто.

Обливались крижаною водою, а тоді знову майже окропом. Терли шкіру мочалками, як  аждаком, — дерли її. І знову періщили віниками. А тоді з гиком червоні вибігали  а сніг і в сумерку качалися по снігу, гуляли в сніжки, як дітлахи, — батько з  ином! І знову залазили на полицю та додавали березової каші. Отак баняться!!!

Григорій дивився на них і сміявся:

— Нічого, звикну й я до цього.

А тим часом він і так добре побанився, не вдаючись до тієї страшної екзекуції, і  очувався так, ніби змив усі гріхи з себе. Все змив.

Не зміг тільки однієї речі змити — бо то було на серці: поцілунку отого свого  лодійського. Та ще не зміг змити отого: “Ой, куди, куди, куди я тепер  опала...” ячіння чайчиного і туги від нього на серці глибокої.

Святкували Різдво. Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на

Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам'ятний

Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками.

Рано-вранці, ще вдосвіта, щось застукало в двері.

— Пустіть віршувати! — почулось з сіней. Мати озвалась від печі:

— Ідіть.

Двері відчинилися, і до хати увійшов святково виряджений віршовник. Скинув  апку, пригладив рукою волосся і почав старовинно-старовинної, такої, що

Григорій ніколи й не чув, віршівки, мистецьки складеної:

— Христос народився, щоб мир звеселився. Після Адамового гріха родився в

Віфлеємі, та в стайні, не в домі, — от дивина яка! Зірка ясненька, гарна,  ругленька, прикотилась аж над Віфлеем, там стала, де вже сама знала — освітила  сю стайню кругом. Пастушки з степу прибігли к вертепу, ще й по ягнятку  ринесли, — на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пішли. А янголи  вятії, крилатії, чуднії та так же лепська співали, що ми родились та й  оженились, а далебі, ще й не чували. Віл та осел стояли краї ясел, — отже, й  они Христа впізнали, ще й на колінка впали — і дишуть на нього, бо знають, на  ого. А триї царі принесли Христу дари із Востока, — тут їх поклали ще й  оздоровляли по-письменськи звисока: “Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб  ито родило, а війни ніколи не було, щоб ми таки пожили всмак”. Іцько старенький  ув їм раденький, прийняв гостинця: “Сідайте Ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог  ам дав”. Зараз же як підсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи... Царі  к хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, вві сні царям  епнув: “Гей додому махайте та Ірода обминайте, бо ви вчора у нього були і слово  ому дали — ще раз побувати і всії новини переказати”. Царі схопились,  ерехрестились, наліво повернули та й додому чкурнули...”

Так віршував старий Сірко. І треба сказати, що Григорій слухав його з величезним  ивом. Багато він чув віршівок, багато сам знав, але такої зроду не чув. Аж  отім Григорій удень вивчив її, ту віршівку, всю, особливо йому сподобався  інець її, приперчений добрим народним гумором, про те, як Бог покарав Ірода за  е, що він маленьких дітей повбивав:

“...Бог посилає пару, на Ірода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже  утило, коло серця нудило, коло очей позеленіло, попід носом почорніло, немов у  са під хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотів  ліба їсти — пропав безвісти, немов у ярмарку собака...”

Віршував сам дід Сірко. А що ж робити, як нікому віршувати? Не ведмедям же це  обити? А без цього Різдво — не Різдво.

По тому Сірки один одного поздоровляли... Тоді сідали до столу — пили, гуляли...

Потім відпочивали... А вже в обід добре гуляли, як належить. Скільки тії наливки  а медової попили!

А увечері приходили колядники: Наталка, в гарному дівочому убранні, якого ще не  ачив Григорій у неї, закосичена, ще й, ба, на шиї намисто й дукачі, над чолом  олосся перетяте блакитною стрічкою; Грицько у своїй святковій парубоцькій  дежі; а назверх у обох накинені оленячі дохи наопашки. Постукали. Увійшли в  лискітках снігу...

Колядували. Почали вдвох, а кінчили всі гуртом, бо таки цілий день пили добре.

Навіть Наталка, що ніколи горілки в рот не брала, сьогодні випила аж три чарки:  а матір, за батька і за всіх, — і була рожева, як маків цвіт.

Григорій теж колядував. Співав. Почав свята весело, та...

Помалу напосілася туга. Чорна туга. Чи то від горілки, чи від чого іншого, —  іби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата...

Ще там, у тайзі, якось забував про все. А тут, в цім святковім дозвіллі,  вільнена думка почала бунтуватись і так само почало бунтуватись серце, мов в  алізнім капкані защіпнуте. Він не знав, де і до чого себе прикласти і де тую  угу втопити, і що з тією головою зробити, — відчував, як на карку тій голові  улько.

На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди... Він би вже тепер   цілковитою апатією і байдужістю поліз до самого пекла, його тягло туди. В  астя своє він уже не вірив, — все життя йому — нині, завтра і на майбутнє —  оламане і попсоване непоправно, його вовче життя... Не поламана лишилась тільки  оля та жадоба щастя, але гай-гай — в тім-то вся й колізія: між жадобою та  еможливістю.

Чимраз, то більше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустріч всьому  ому темному своєму невідомому, — вийти просто грудьми, і чорт по ньому до  сьому!

Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, — взяла охота  робити зухвалий рейд, — побавитись з долею в піжмурки.

Розділ десятий

Рейд на Хабаровськ

На третій день свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська.

“Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння  абрати — воно здасться! А головне з тією охотінспекцією дозволи на нарізну  брою оформити наново, і найперше — на трилінійну гвинтівку...” — все це мав  роробити Гриць за батьківською інструкцією, а Григорій напросився за помічника,

— йому страшенно кортіло, його тягло глянути на той заборонений для нього світ.

Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило — пограти в  іжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самій своїй долі, перевірить її.

Або-або...

Власне, двох “або” не могло бути. Було лише одне “або”, після якого йшла чорна  орожнеча. Знав це.

І воно замалим так і не вийшло...

Два Грицьки посідлали коні — гнідого й буланого, — приторочили мішки з хутором,   вівсом для коней, та рюкзаки з їжею для себе і вибралися.

“Як на сватання”, — кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопців заздрісне, що  ійсно вибралися ніби на сватання чи на зльоти десь до царівни щонайменше, —  аких два соколи, таких два пишних королевичі: в гаптованих лапчатих унтах, що  вляли собою своєрідне чудо мистецтва, в добрій новенькій мисливській своїй  ніформі, гаптованій і оздобленій по-тубільному, підперезані набійницями, а  азверх — пишні оленячі дохи до п'ят з величезними одкладними ковнірами; на  оловах козулячі папахи. Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і  орозами, були ніби вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним  айстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а один  еселий, — але обидва красені, ніби від одної мами.

Два молодих королевичі, два богатирі...

“Два ведмеді!”

Перекинули рушниці по-козацькому через плечі, скочили на коней — і гайда.

Тільки й бачили...

До залізниці — до станції Лазо — їхали верхи, їхали засніженими нетрями, через  опки та голі паді, навпростець, по хащах та бур'янищах. А їдучи, знічев'я  тріляли по тих бур'янищах фазанів та тетеруків, стріляли просто з сідла влет, —  они вилітали часто з-під кінських ніг зі снігу, де ховалися від морозу. То є  посіб рятуватися від холоду, що до нього вдається тут все живе, включно і до  юдей, — ховатися в сніг.

В деяких місцях тетеруків, а особливо фазанів, було до гибелі! Цей представник  убтропічної орнітофауни — фазан — дивно пристосувався до цього суворого краю: —  ив тут, множився і розкошував улітку в цих буйних хащах та й лишався на зиму  обровільно великими масами, навчившись переборювати п'ятдесятиступневий холод.

Ну, а тетерук — тому і Бог велів, бо це його стихія, для якої він сотворений  пеціально, далебі.

То була для хлопців цікава розвага.

— Набоїв не шкодувати, — радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи,  разу одного російського імператора. Радив, бо для чогось йому треба було тії  ичини.

Особливо цікаво було стріляти фазанів. Причім хлопці стріляли на вибір — тільки  івнів! Вилетівши несподівано зі снігу з криком, такий пишнобарвний півень  юрчав зразу по прямій вгору, як веретено, — летів так вгору метрів з 30. А тоді  обив кут — і мчав повздовж. При такім його маневрі його дуже тяжко було  астрелити. Але саме тим було й цікаво. Пишнопері півні, збиті в  айнесподіванішу для них хвилину, летіли назад в сніг, розсипаючи кольорове  ір'я.

Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважалися.

До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настріляли цілий оберемок —  есятків зо два. Позв'язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до  ідел.

Кілометрів за п'ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи

Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом —  разникове, — і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві  ечі...

Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сірків. В нього вони з  авен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в світ, до міста, — чи то на південь,  и то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити — базу.

Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до

Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і  остинність, що відтак викликав Схід на змагання.

Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Су-ном, — гостили його у нього  , — напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками  іздвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам'ятаючи й про цього  оброго Кім-Гі-Суна).

І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані

(підлога така опалювана, кам'яна) та співав своїм диким фальцетом: “Розпрягайте,  лопці, коні...” — єдиної “рюської” пісні, яку він умів добре співати,  авчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в  ілім цім Далекосхіднім краї.

Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не  апідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражіння той його п'яний ще й  альцетовий спів справляє, яку силу думок він родить... Тільки в устах чужинця,  а ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось  иїмкового значіння і змислу.

Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!

Тут вони залишили коней і далі вже мандрували поїздом. Тут-бо починався світ  ивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ “соцбудівництва”, словом —  віт “заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной стране”.

ЕКСПРЕС, “которий возіт дрова і лес”

Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи  езпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу

Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес “И-1”

Негорелов — Владивосток, і поштовий “И-41” — Владивосток — Москва, а виїхати  оді. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого  аршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним  ідрядженцям і так, своїм — по блату. А так як наші обидва Грицьки були не

“відповідальні” і не “свої”, то сісти їм на поїзд було неможливо.

Таких “невідповідальних” було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій  кспрес, напівреальний, напівфантастичний, “ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС”,

— як жартував хтось весело і воднораз саркастично.

Так, бач, звався знаменитий і виїмковий в своєму роді особливий поїзд “Нумер 97”

— Владивосток — Москва. Щось подібне може існувати лише тут — в цій країні  оціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць

“необ'ятної многонаціональної Родіни”:

Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західрий Сибір   на цілий СРСР “експрес”.

Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, — підійшов тяжко,  ростуджено кашляючи, і став.

Довжелезний — вагонів на 50. Половина вагонів товарових, а половина поштових —  сі ж вони несли функцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка  агонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть  оги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, “експрес” той  омонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався  іртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем...

Е к с п р е с!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах.

Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше годі було вдертися до його нутра.

Все, що було в поїзді, одчайдушне репетувало, не пускало нікого більше,  юто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще  ютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражіння,  о то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому  олоді.

— За мною! — спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив в  ідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію, та й, пригадавши всі,  ак колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації  остої частини земної кулі, пригадав всі властивості тії цивілізації, не знавши  ких, пропадеш ні за понюшку тютюну.

— За мною, разом!!.

І на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а  а ними, як за тараном, і ще ціла група — вдерлися з тяжким боєм до вагона.

Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю — кілька  сіб — враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що  апирали зовні, — не пускаючи їх, обкладали їх божевільною матюкнею, як  озпеченою смолою, з усіх боків — згори, знизу, і вздовж, і впоперек...

Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!

А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків.

Теоретично квитки існували, практично ж — то було не до переведення, і їх піхто   ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не  равши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, — поїзд ішов,  к йому здумається: хотів — їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи  о просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в  еорії, так само, як і перевірка квитків у цім “експресі” можлива була лише в  еорії. Квитки були обов'язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у

Владивостоці. Далі ж — далі йшло дуже просто. Трудність вся полягала лише в тім,  об сісти.

Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас  виток. Поїзд бо так набитий людьми — і то завжди, — що далебі жодному  ондукторові і жодному контролерові за всю його історію не пощастило ще пройти  ого від паротягу і... бодай до третини ешелону.

У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тісно і поночі, стояв густий  амір, ще густіший сморід і вже зовсім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці  отрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, — Грицеві,  априклад, не греба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він  кимось чудом тримався в повітрі.

Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шарпаючись, — аж но ребра в людей  ріщали, — рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці  мостилися досить зручно.

З гомону, уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало  ивне вражіння... Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив  сіма діялектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським,  ернігівським, одеським, кубанським, харківським...

І ще й хтось кричав — “Най би тя шляк трафив”, — нагадуючи про далеке Поділля...

Ба, — тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а,  ибонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів —

Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей

“експрес” ходив по маршруту “Владивосток — Москва”, але то була своїм мовним і  ісенним фольклором та всім іншим — Україна. Екстериторіальна Україна. Україна

“без стерна і без вітрил”.

Хтось розповідав про Сахалін — “будь він трижди Богом проклятий!” — куди вони  здили цілою округою на рибні промисли, як “вербовані”. І такі ж “вербовані”, що  здили на “дальстрой — будь він розстопроклятий!” — слухали і подавали репліки,  риперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.

Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та “планові”! З дітками, з жінками...

Возять їх по цілому “соціалістіческаму атєчєству”! Будують соціялізм! Це вони  удують соціялізм!!

“Туди везли воші в очкурі, а звідтіля — в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!”

— Заробили... хоч ти з мосту та в воду!

Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені  адією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на  ахід. А на їхнє місце — нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і  они, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися  ією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо  о і кого. .

В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно,   безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи,  рипадаючи до маляти:

— Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годі... Голівка в тебе болить?.. Боже мій!

Ну, ластівочко ж... — і враз з люттю божевільною, розпучливою: — Ци-ить!!! Та  ить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. — і заходилась буйним плачем,  езпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії... От чийсь понурий  олос з кубанською вимовою:

— І приїхали ми... Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред

Владивостока... Поки нас котрактували — добре співали, м'яко стелили, щедро  астили, а законтрактували — мов загнуздали, та й на смітник викинули... Худобу  іпше трактують... в душу! Вздовж і впоперек, через цілу “конституцію”!

В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі — чи то з досади, а чи зі  мутку:

— Ой, де б я, де б я

Із досадоньки пішла?

Ой, де б я, де б я

Цей деньочок провела?..

Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з  иїмсь плачем та з чиїмсь буботінням..

— Ой, та й піду я у вишневий садочок,

Ой, та й зірву я горіховий листочок...

— ...І вирвали з коренем... — бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає  шшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. — Отак  икинули всіх на сніг — з манюнькими дітками... Боже мій!.. “Куркуль”, —  ажуть... Мати на Печорі померла... А нас — п'ятьох синів — по світах позагеттю  айнули... Трьох в “Сєвлаг” засадили... Ну, добре!!. — рип-рип зубами...

— ... Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок... — тяг дівочий голос.

— ... В Донбасі працював, — розповідав якийсь юнак зухвало, весело: — Нема ходу!

Пашпорт, кажуть, дайош... Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом  аднаркомом був би, та хіба ж таким! А так — нема ходу параходу! В Архангельську  ув... На Камчатці був... В Ташкент! був... І всюди те саме — “справку од  єльсавєта” давай. Тю! Знайшли дурного!.. — і зітхнув скептично: — Велика земля,  а тісна, чорт би його взяв.

— Що там у нас вдома робиться!? — журилась якась жінка. — Як там наші?..

— А знаєш, — гукнув хтось, мов до глухого: — Серьога дістав вишака! Коні подохли   колхозі так, кажуть: “шкідник”!

— Ба... — хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: — Як люди  одохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!..

— Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. — квилила мати.

— ...Ой, та й спишу я всю досаду на листу, — журився дівочий голос:

— Ой, та й пошлю я   славний город Пол-та-ву...

— Пошли, пошли, — насмішкуватий парубоцький голос: — Пошли, дівко, і прямо до  олови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники — розкуркулені, то  ак...

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

— І напиши йому привєт... в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. —  аграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дівчина притихла, а потім насмішкувато:

— А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?

— “З попів, з попів”, — передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не  уло в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла.

Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води,  іби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:

— Ой, а хто буде той листок читати,

Та той буде всю досадоньку знати...

— Ну цить же, цить, — схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться  о немовляти...

Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те,  о він почав був забувати — ціла ота трагедія його народу — навалилась на нього  сім тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всі боки.

Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована,  неосіблена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!..  езперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полі під вітром:

— Ну ж, моя крихітко... моє сонечко... моя ластівко... — гойдається на вітрі,  ремтить безнадійно над дитячою агонією.

Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на  танціях і роз'їздах.

На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.

— НКВД!.. — прошелестіло вагоном.

Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці  дерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили  іхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.

Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який  ін дурень — виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до  інця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому.

Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані  нти і дохи... І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох “відповідальних”,  кзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.

Григорій засміявся про себе: “Раз!..” — цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне  брання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого,  о то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних  сіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що  омандують там; або представникам влади з тих нетрів — головам сільрад та  иректорам золотих копалень.

Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім  ужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, — шукали того, кого  м треба.

Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона,  ибонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос,  а весь вагон, зловісно та злорадно:

— Хай-но ми поміняємось ролями... Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого  иявола на печі не сховаєшся — трам-тарарам! — і заспівав безжурно по-одеському,  а жидівський манер, з вихилясами та з викликом:

— Ой, Джан, — ой, Джанкої,

Ой, Джанкої — папи мої,

Ой, Джанкой — і — Джан —

Б і р о б і д ж я н!..

Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув

— Біробіджан — сибірська Палестина, а ішачить там — все наш брат... Ех, ти-и!..

Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:

— Колима ти, Колима, —

Новая планета:

Двєнадцать мєсяцев зіма,

Астальное — лєто...

А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, —  сь-ось погасне... Ось-ось...

Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги...

Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.

На станції Красная Речка “експрес” зупинився, десі на грець його зна якій лінії,  еред моря товарових ваго нів, освітлених відблисками деяких ліхтариків...

Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч.

У Григорія серце задрижало: крізь заґратовані віконечка дивились бліді обличчя,  оприлипавши до ґрат... Етап !!!

З другого боку “експресу” стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових  лощадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через

“експрес” до другого етапу:

— Здорово земляки!... — і сміявся шибеничним сміхом. — Куди Бог несе?!.

— В “Дальлаг”, а вас?

— В “Сєвлаг”!... Ха-ха-ха!

Людп висовували руки і махали один одному і сміялись. Що їм ще лишилось, як не  міятись?!?

Хтось з'їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а  осередині — ще один етап, тільки без конвоя.

— Глянь глянь... Наші! — прошепотів хтось гаряче в вагоні “експресу”, припадаючи  о вікна. — І по той бік і по цей бік!..

— Ото тутешні, — бурчав той, що співав “Джанкоя”. — Скрипникові вчителі, та  артєйці, та куркулі, — все наш брат, “враг народа”! Ті, що колись українізацію  ут робили, і інші “враги”.

Люди в “експресі” повідтуляли ганчір'я в повидушуваних вікнах і ловили слова,  гуки, дивились на притиснені до ґрат обличчя.

— Боже-Боже! — побивалась якась жінка. — І що воно в світі робиться?!. І де те  юдське пристановище наше? Га?!

А земляки махали один одному руками з заґратованих віконечок, втискали в грати  ілі, як смерть, обличчя і пряли очима... І сміялись... Сміялись беззвучним  ефістофельським сміхом.

Це тривало якусь коротку мить. І щезло, як марево, як нічне хворе маячіння. А  давалось, ніби це тривало вічність і триває й досі.

Вже ешелони розійшлись, а той беззвучний мефістофельський сміх стояв, як привид   фантазії вимученої, невиспаної людини, як мара в чорній безодні ночі.

Хтось з'їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а  м назустріч гнав такі ж етапи, І нема їм кінця-краю. А межи ними котив цей плач  а колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший “експрес”, ні, — ковчег  оря проклять і сліз материнських.

Змазчики перестукували букси, лаючись на чім світ на лютім морозі. Чи то  истукували колеса, ляскотіли буфери і чиргикали та скиглили гальма?..

Вимучені люди вже спали, похилившись одне на одного. “Експрес” стрясав ними,  бдавав їх димом та смородом, ревів до них із скреготом, — та вже не в силі був  х розбудити.

Лише ячіло мале диїя. Ячіло тихенько, безпомічно, безнадійно вже...

Та не спав ще Григорій — думав свою понуру думу, притримуючи на плечі Грицеву  олову.

Надворі помалу сіріло.

ХАБАРОВСЬК

Смішні й печальні походеньки

Туман стояв од морозу. Туман дрібнюсіньких блискучих пилинок іскрився на  ранішньому сонці.

П'ятдесятиступневий мороз біг шпарко по пішоходах, по нулицях і рипів-дзвенів,  аливався на всі голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи.

Місто, розташоване на сопках і в долинах, хукало, тупотіло, хлопало рукавицями і  олохатими од інею віями.

Згромаджені на горбах будинки середмістя, підносячись з лискучого туману, як з  оря, димили з усіх димарів, хукали в небо. Гейби величезне товпище пароплавів —  ораблів фантастичного флоту — згромадились в порту і розпалювали печі,  отуючись до вимаршу в невідомі рейси. А чи згубили маршрути, збились в тумані,   згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, і димлять, і хукають в небо. Ні,  ливуть, пливуть!.. Похилені стовпи диму злягли в один бік — цілий ліс рухливих  имових стовпів, — пливуть!..

І так само диміли коні, люди, пси, випускаючи клубки білої пари, що тут же на  их осідала інеєм. Диміло все. І рипіло, чиргикало, квапилось.

Хабаровськ — столиця цілого Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.

Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. Пішоходами бігли,  оховавши носи в ковніри й натискаючись одне на одного, аборигени столиці —  лужбовці, робітники, військові, — росіяни, українці, китайці, корейці...

Військові з течками і цивільні з військовими планшетками та шкіряними  ійськовими сумками через плече...

Дудніли авто, ляскаючи ланцюгами, і тут же їхали нарти, запряжені північними  ленями, — то десь приїхали гольди до столиці. Рогаті миршаві олені й гостровухі  иршаві пси та екзотично вбрані низенькі гольдячки, що сиділи на нартах,  ривертали уваги хабаровців. Люди товпились, розглядаючи диво. Бо не бачили. Бо,  а статистикою цієї столиці, в ній дуже мало старожильців, а все — рухливе  аселення, постійно змінне. Воно рухається так, як вода в Амурі: припливає і  дпливає, — не затримується. Приїздить добровільно і з примусу — за партійними  а профспілчанськими зобов'язаннями — і, не витримавши умов суворого краю,  тікає геть, ризикуючи з усіх пільг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядуе  рохи, отак хапне екзотики і втікає назад, розповідати там, вдома, “у самовара”,  к пікантний додаток до тії ідилії всесоюзного міщанства, — дива про химерний  рай, про чудеса найчудесніші.

Олені апатично тягли нарти, а разом з ними і юрбу роззяв.

У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного течка і спеціально приладовані  ляшані банячки на обід. Не дарма про це місто загадують загадку: “Три гори, три  іри і сто тисяч кастрюль та портфелів — що то буде? Хабаровськ!”

Проте Григорієві це місто сподобалось, — воно дуже нагадувало Київ. Скований  ригою і вкритий криговими торосами, широченний Амур огинав його внизу попри  ору. Від Амуру починалася широка головна вулиця, обставлена модерними  удинками. Вона була коротка, але європейська. Замалим не Хрещатик. Деякі  удинки були дуже гарні, п'яти-шестиповерхові і модерної архітектури. Низка  удівель саме будувалась — стояли високі риштовання, що ось-ось розпадуться,  озлущаться, і з них, як з горіха, вилупляться імпозантні споруди. Вже з самих  иштовань пробивався претензійний розмах будівничого, що замірився на високу  калу.

В місті була, либонь, житлова криза, — на руїнах колишньої церкви стояли  еличезні брезентові намети, мов колосальні киргизькі юрти, і там жили якісь  юди; це там, зразу біля Амуру, і це на 50-ступневому морозі...

Хлопці оглядали розкішні вітрини гастроному з усіма шедеврами всесоюзного

Нархарчопрому: вином, консервами, шинкою, ковбасами, шоколадою, цукерками в  таніолі і без станіолю. Оглядали вітрини крамниці “Динамо” — спортивного  овариства — з усім причандаллям для фізкультури і спорту та для полювання, —  рекрасні ноиенькі дубельтівки, гільзи всіх калібрів, набійницькі, біноклі і  сяке начиння мисливське — від барклаїв до обжимок включно. Все для полювання!

Так ніби тут мали екіпіруватися всі оті аматори екзотики — новітні Пржевальські  а Міклухи-Маклаї в дешевому масовому виданні, як ширпотреб.

В крамниці “Госспірту” був викладений з пляшок портрет Леніна в однім вікні, а в  ругім — Карла Маркса. Григорій засміявся:

— І досі не знав, що то були такі пияки! Воїстину буйний є і творчий той геній  удівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупинясться!

Так вони знічев'я оглядали місто, шукаючи те, що їм треба. Найперше їм потрібен  ув пункт “Дальзаготхутро”. Але вони не квапились, бо було ще рано. Йшли собі і  оздивлялись... А юрба оглядала їх.

Відколи вони з'явилися на центральній вулиці, екзотичні олені з гольдячками  отерпіли поразку, зблідли, — їх побили два тури, що ачей прийшли десь з того  олубого Хехциру, що височів так романтично на обрію, що про нього розповідають  егенди в Хабаровську і що на нім ніхто з хабаровців так і не бував. Особливо  ертіли головами дівчата і старші панни. Деякі навіть зачіпали їх, ідучи  азустріч а чи минаючії, — та скалила око, а інша говорила зумисне голосно  одрузі якісь дурниці на їхню адресу і сміялась.

Розчервонілі на морозі дівочі обличчя пашіли вогнем, молодістю і безжурною  міливістю. І взагалі... Чудні ці хабаровці, — так ніби всі знайомі межи собою,  сі запанібрата.

Якесь дівчисько — течка, книжки під пахвою — зупинилося проти хлопців і,  итріщивши очі їй пританцьовуючи, безцеремонне оглядало їх з ніг до голови, а  оді:

— Хлопці! Скажіть мені на милість, де ви купили і де б я могла собі купити отакі  т штуки? — тицьнула туфелькою в галоші в Григорієву волохату ведмежу лапу — в  озцяцькований унт. — Бо хай йому чорт, цьому морозові. От у нас, в Одесі!!.

Григорій запропонував свої, сам почуваючи, що ніби він десь знайомий уже з цією

“от у нас, в Одесі!”, ніби це вони приїхали сюди разом, чи що.

А та, “в Одесі”, була веселою, балакучою дівчиною. Вона — “хетагуровка”,  нтузіастка, що загналась в одніх панчішках просто з благословенної сонячної

Одеси в цей благословенний, розпропагований, опоетизований ДВК.

Унтів хлопців не могли продати, лише Гриць домовився з дівчиною, що він конче  родасть їй, але вдома, і спеціально дівочі, чудесні унти, хай лишень приїде...

І розповів їй кудою йти і як повертати... Дівчина раділа і обіцяла зайти:

“Неодмінно, неодмінно! Бо їй так треба отаке-е...” А Григорій сміявся.

Дівчина, що була почала з ними розмову російською мовою та й зразу перейшла на  країнську, як тільки почула Грицеву мову, що, до речі, не міг втнути російською  і слова правильно, тішилась: “Земляки!.. Боже мій!..” Отож вони як земляки з

Грицем щиро домовились, і дівчина обіцяла неодмінно зайти. Аж Григорій з жалем  усив висвітлити справу, як воно стоїть з тією географією Дівчина зайшла реготом   турнула Гриця в груди:

— Чортів ведмідь!..

— Правильно... Чого це всі дівчата звуть нас ведмедями? — здивувався Гриць до

Григорія. — Цебто Наталка, і Марійка, і ось це...

— Тобто яке “це”? Гриць подивився на дівчину, що стрибала, як горобець на  рутику, і засміявся.

А те “це” виявилось інженером-хіміком. Приїхало сюди щось велетенське будувати.

Тим часом сердито пританцьовувало на морозі і сяяло молодістю, здоров'ям,  евичерпаною енергією з рожевого обличчя і великих карих очей.

— ...Тут нас повен Хабаровськ отаких — тобто приїжджих. Тут всі приїжджі, —

“двадцятип'ятитисячники”, “хетагуровки”, Червона Армія, що тут зветься ОКДВА,  ідряджені, контрактовані, інженери і так службовці... Всі отак мерзнемо, і всі  іби земляки чи знайомі. Смішний народ! Смішне місто!.. Смішний цей край ДВК!..

Дійсно смішний, аж плакать хочеться!

Унтів так і не продали (хоч дуже шкодували, що справді не мали з собою в запасі.

“І що б було взяти які-небудь дівчачі на всяк випадок!..”), але дівчина стала їм   пригоді, — розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм  отрібно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу.

На розі Карла Маркса і Плюснінки вони розсталися. Дівчина ще стрибала на розі і  оказувала рукою, кричала щось, — корегувала їхній маршрут.

Григорій, озирнувшись, помахав рукою і пригадав оте:

“Запорожець, матінко, запорожець,

Вивів мене босую на морозець!..”

Далебі! Та ще на такий морозець! Сміючись, плюнув високо вгору і спостерігав,  оки долетіло додолу — готова крижинка. І в той же час не було так холодно, як  тось собі думає. То є дивна річ. В інших краях при багато меншому морозі, але  ри великій вогкості повітря людина відчуває холод значно прикріше. А тут — тихе   сухе, висушене морозом повітря потребувало лише руху, побільше руху — і все в  орядку. Але... Власне, різні люди мають різні погляди на холод, різне до нього  тавлення. Одне діло — тайожники, а друге — городяни. Мисливець здібний ходити  ри такім морозі цілий день по сопках та по засніжених долинах в одній лише  егенькій ватяній фуфайці і не тільки не мерзнути, а відчувати себе, як у лазні,  ходячи потом, і тільки пропотіла фуфайка зовні біліє, беручись інеєм. Гірша  права з городянами, бо то все народ незвичний, наїжджий з інших країв. Але  ристосовується.

Зумисне звертав увагу на жіночі ноги, і не тому, що така вже хлоп'яча вдача, а з  ікавості, як то жінки тут дають собі раду з тим своїм знаряддям зваблювання  ужських сердець. Гай-гай! Яка страшна трагедія! Елегантні пані і ще елегантніші  івчата ходили в грубезних валянках, в ганчір'яних потворних бурках, що  иглядали на ногах, як балони, набиті клоччям і повикривлювані в різні боки, в  аморобних ватяних чоботах, взутих в мужеські калоші... Трагедія! І лише зрідка  раплялися чи то змушені лихою годиною, а чи опановані “безумством хоробрих”  івчата, що демонстрували свій протест проти узурпації, лишаючись вірні собі до  інця, — вони мелькали серед усього того несмаку в елегантних фільдеперсових  анчішках та в фетрових ботах. Лише бігали прудко, так, ніби за ними хто  енеться, і мерщій ховалися по будинках та по установах. Бо мороз хапає за  итки, як скажений пес, ніби він поставлений на сторожі старосвітської етики. То   дійсно соцзмагання жіночої революційності з реакційною стихією!

В “Дальзаготхутрі” хлопці здали свою хутрину, поновили контракти, дістали до  иха грошей. Гриць ще мусив підписати якесь з кимсь “змагання”. Він це зробив,  оставивши хрестика, так аби не докучали, бо “хто ж з ними, Сірками, взагалі  оже й сміє змагатися? Смішно!..”

Потім вони пішли виконувати головне завдання, — пішли шукати Державну інспекцію   справах мисливства, а в ній: самого головного — старшого охотінспектора на  ілий край — Васю Потаюка, доброго приятеля Сіркового.

Цей Вася Потаюк часто гостив у Сірків — приїздив на пантовку та на різні

“досліди”; а коли вони бували і місті, — то гостили в нього. Він завжди лагодив  м всі формальності в таких делікатних справах, як дозволи на пантовку, на ловлю  нотів, на різну зброю тощо. Зараз їм ходило про дозвіл на зброю, а саме на  рилінійну гвинтівку..

Інспекція містилася в центрі міста, в будинку “ДеВеБанку”, як їх поінформовано.

Перейшла із старого місця, де її марно шукав Гриць, в нове. То мав бути

“хмародряп”, найвищий і найліпший будинок на головній, із спеціальним написом на  асаді. За цією прикметою хлопці його швидко й відшукали.

В центрі міста, поруч з модерним будинком крайвиконкому, що стояв на одному розі  ічної вулиці, на другім розі стояв цей “хмародряп”, гордість Хабаровська, —  естиповерховий, сірий будинок американського стилю, на лобовій стіні — великі  етонові рельєфні літери “ДеВеБанк”.

Тут і містилася інспекція.

Потаюк — низенький енергійний хлопець, дуже гостроносий і дуже закоханий в  апочку-кубаночку, в якій так і сидів за бюрком під величезною мапою, обтиканою  ігурками різних звірят і птахів, — щиро привітав хлопців. Але щось був дуже  имсь зіритований і насуплений.

Розпитував про старого, про пантовку, про бідкування, про всякі тайгові справи,  о завжди так цікавили цього енергійного охотінспектора і біолога, а тим часом  умав про щось інше. В середині розмови враз нахилився і, ні сіло ні впало, не в  илі тримати те, що його гнітило, тихим, розгубленим голосом поінформував:

— Все начальство виарештували... — і назвав імена уповноваженого Наркомату  овнішньої торгівлі, якому підлягала і ця інспекція разом з цілою мисливською  алуззю, імена дирекції “Дальзаготхутра” і навіть голівки крайвиконкому та  райкому ВКП(б). — Та й взагалі... — і Вася Потаюк махнув рукою якось  езнадійно.

Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І то не тільки тут — в  ім краї, — а й по цілій “шостій частині світу”. Та те їх зрештою і не цікавило.

Лише було шкода цього, видно, славного, хлопця.

Поспівчувавши красномовною мовчанкою, вони йому виклали свою справу. Квапились  олагодити та й іти геть.

— Гаразд, — згодився Потаюк, вислухавши. — Тільки ж... Бач, яка справа. Тепер  ові порядки, все треба через НКВД. Хвилинку...

Зняв рурку з настільного апарата і, викликавши “комутатор НКВД”, назвав номер. З  имсь привітався... З кимсь говорив, викладаючи суть справи:

— ...Знаменитий мисливець такий-то (“Знаєш? От і добре!”), має зобов'язання на  кспортну сировину таке-то, мусить мати конче зброю таку-то, а згідно з  арядженням таким-то і таким, мусить мати дозвіл на купівлю зброї і на  ористання, а через це просить...

В рурці клекотіло і клацало. Потаюк слухав і дедалі все більше супився.

— Гаразд! — нарешті повісив рурку злісно і, збігвши кубанку на очі, став біля  ікна, дивлячись на фантастичні візерунки, розписані морозом на шибках. — Ось...

Велять з'явитися самим... Ідіть, Грицю... Я вам напишу заяву, а ви подасте і  екатимете відповіді. Тільки не кажіть, що ви зброю маєте, а що збираєтесь  ридбати, ясно? Скажете, під договір обіцяє ДК ОКДВА, вепрів стріляти...

Здається, старий має такий договір. Так? Я знаю. Отже — потрібен дозвіл на  упівлю та на користання. Як питатимуть, чим полюєте, називайте лише ту зброю,  о на неї є дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю!

Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.

— Ось це віддасте там. Кімната 133, другий поверх. Йти отак і отак. Та дивись  ам... (пауза). Потім зайдете до мене. А ні — перекажеш батькові привіт і... хай  ильнується. Ех... — потер брови міцно, — дурний час! Чорт знає, що твориться.

Ви там позвикали, як царі-господарі… Привіт Наталії-каналії. Скажеш, приїду  вататись...

Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорієві у вічі. Григорій витримав  огляд і посміхнувся. Потаюк теж посміхнувся.

“Прекрасний хлопець! — майнула Григорієві думка. — Боже! Теж мечеться людина...”

— але не пустив і пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотів спитати, та й  ахнув рукою:

— Ну то й паняйте...

Хлопці пішли. Пішли до НКВД.

Григорій: ступав поруч з Грицем, рішений на зухвалий вибрик — на дерзку візиту.

Так. А що ж! Якийсь чортик підштрикував: “Ану ж! Та що там! Подумаєш… Чхать!!.”

НКВД містилося у величезному новозбудованому будинку на розі вулиці Калініна.

Він огинав той ріг півколом і височів шістьма поверхами, ще не облицьований,  ервоний, але вже урядуючий.

Біля входу, підпертого могутніми колонами, стояли вартові, як ідоли, — в довгих  инелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтівки з примкнутими багнетами навскоси,

— зовсім так, як на малюнках, що мали ілюструвати могутність першої в світі  раїни диктатури пролетаріату.

Григорій піднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Ішов урочисто і воднораз  неважливо, замітаючи слід дохою, як катерининська дама шлейфом.

Так пройшли повз вартових, що стояли закам'янілі, як втілення могутності,  аємничості і караючої невблаганности т. зв. “революційної законності”.

У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей  айожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як  икий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і

— відштовхнув: “Іди геть! Чекай на вулиці”.

“Чортів Гриць!..” — Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, — він не  ірив ні в чорта, ні в диявола. Але, вирісши серед природи, він вірив у  нтуїцію, у незбагненне відчуття, у вовчий інстинкт.

Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць підіймався сходами вгору, і перемагаючи  воробливо-упертий потяг піти іслідом, піти побавитись, підкорився отому  овариському, лагідному, але категоричному: “Іди геть!”

Помалу повернув і вийшов. Пройшов сходами, замітаючи дохою слід, минув вартових   вийшов на вулицю.

Минуло з півгодини... Минула година... Опанував неспокій. Він крутився на розі і  розумів, як то недоречно, і що це може скінчитись дуже зле, — крутитись на розі  асупроти НКВД. Ну, знаєте! Ліпше було йти нагору. Він повертається іде до  хідців і починає підійматися...

Але тут вийшов Гриць. Чіпляючи за плече рюкзак, підморгнув: “Пішли!” — і  опростував собі, ніби й незнайомий.

“Чортів Гриць! Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки  мислу і такту? Мисливець! Справжній мисливець!”

А Гриць справді почувався, як мисливець, нашорошений близькістю хижого звіра —  одив по грані між звичайним і небезпечним, ходив, як на ризикованім полюванні,  бачливо, хитро... Тигролов!

Хитро заскаливши око і посміхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: “Іди  боку. За мною”.

Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потім наліво. І завернули в  хотінспекцію.

Тут Гриць поклав заяву на стіл і відсапнувся:

— Ху-у!.. Відмовили. От.

— Таж... — навіть не здивувався Потаюк. — Ну, і?

— І відмовили. Кажуть: “Не треба! Навіщо?! Полюйте так...”

Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-під кубанки і враз засміявся  ронічно. А далі зайшовся сміхом весело, та:

— Слухай, Грицю... А це хто з тобою?

— Та це ж свояк один тут! Привіз я йому доху й унти. Свій!

— Добре, — і одверю посміхнувся до Григорія. — Так не дають, кажеш?

— А не дають.

— Кажуть, не треба? — заскалив око.

— Авжеж...

— Ну і чорт з ними, з дураками! Подумаєш! Не мені вас з батьком учити. Ясно?..

Привіт всім. Приготуйтесь добре до пантовки в цім літі, приїду комарі годувати.

Все.

Всі справи вирішено.

Попрощавшись і подякувавши за приязнь та перепросивши за клопіт, хлопці пішли.

Ось так вони покінчили всі справи і тільки тепер згадали, що їм хочеться їсти.

Де б його пообідати? Мають вони повну торбу грошей, маючи і харчі в рюкзаку, але  очеться чогось гарячого. Хотілося поїсти якось так, особливо смачно і особливо  арно, — не звичайно поїсти, а по-столичному, по-культурному. Хіба ж марно вони  ак здалека мандрували сюди?!

— Знаю! — враз згадав Гриць. — Ходім до японців!

О!

Дорогою Гриць розповідав свої пригоди в НКВД.

І вони пішли до японців. Десь на передмістя.

— Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного, а їх  онасходилось там чоловіка з десять — почули, що з тайги, що “Сірченко —  наменитий охотник”, син “ще знаменитішого Сірка”. Чортові сини! Звідкіля вони  се знають? Бач, у газетах, пак, писалося багато! Та й у кіні показували. Це  они один одному: “А читав те? А чув оте?! А бачив картину-журнал оту?! —

І до мене: “Чи то все правда?”

Я удаю на цвіту прибитого і: “Еге... Так... Не знаю”... А вони: “Бач, дикий  овсім. Дійсно — ні тобі культури, ні тобі газет, ні театрів. Що ви там робите  вятами та вечорами? Мабуть, пиячите?!”

— Так...

— А скажи, чи не заходив хто до вас?

— Ні...

— А подумай, згадай.

— Ага, заходив...

— Хто? — і аж поприсідали, хто на столі, хто на стільцях.

— Міліціонер із “Союззолота”, торік...

— Ні, а тепер? Цього літа, або восени, або оце взимку? Подумай.

Я подумав: “Бурундуки ви дурні, смугасті задерихвости”.

— Ні, не було нікого.

— Маладєц!

— Авжеж... Так дуже просимо про дозвіл...

— А в лісі кого стрічали, на промислі?

— Та, крім звіра, нікого...

Ідолові душі! Що їх так цікавить?

Ось так вони гомоніли зі мною з годину. Інтересно. Та все навчали:

— Як десь когось стрінеш — розпитуй, хто він і що він, і пам'ятай. А як  ідозрілий — повідомляй начальство.

“Яке?” — хотів я в них спитати, але не спитав, лише притакнув.

— Ну, от і маладєц! Ти куриш?

— Ні...

— А горілку п'єш?

— П'ю...

Почастували мене горілкою — якийсь квасок бабський, та все навчали бути пильним,  важним, плели про “гражданський обов'язок” та про нагороди за щиру працю.

А заяву так і повернули назад: “Не можна!..”. Чортові віслюки! І хто б це їх  правді всерйоз просив про дозвіл! Та ми вік прожили тут — в них дозволу не  итали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї...

Розмовляючи, Гриць розмахував руками та підвищував голос, забуваючи, що він не в  ісі. Аж Григорій мусив його отямлювати, те ще й брати під руку, — Гриць-бо не  мів ходити по пішоходах і не визнавав ніяких правил вуличного руху, — пер через  улицю наскіс і, якби не Григорій, мусив би не раз за те поплатитися десь під  олесами тягарівок, що снували вулицями, як навіжені, ляскаючи ланцюгами.

Так вони добрались до японців — цебто до японської ресторації, аж геть на  ередмісті, що звалось У к р а ї н с ь к о ю  С л о б о д к о ю.

Та Українська Слободка існувала тут з давен-давен, відколи існує сам Хабаровськ.

Ціла ця історична Слободка і історична її назва відповідають, як національному  кладові тих піонерів, її засновників, так і національному обличчю її основних  ешканців. Весь час тут мешкали (спочатку виключно, а потім переважно) українці.

З того краю, що ближче до центру міста, стояла пошукувана ресторація. Хлопці  ломилися в неї опановані вовчим голодом і окрилені надією всмак, та ще й  кзотичними забаганками наїстися. Навіть той примітив, що вдарив їм у очі зразу  ри вступі, не збавив настрою. Ресторація виглядала надто вбого й примітивно, —  іби десь в хаті у найбіднішого старовіра! — Дерев'яні, немазані і небілені  тіни випиналися ребрами колод, межи колодами натикано моху та клоччя. Прості  ави попід стінами і прості дерев'яні суцільні столи, нічим не покриті і такі,  к в касарні.

Біля дверей в другу кімнату — японець. Тільки й екзотики, що цей косоокий  понець у білім халаті.

Напітнілі шиби сльозилися буйно, аж клапотіло з лонок.

Хлопці замовили в японця все, що є в нього ліпшого.

По якімсь часі вбігло китайча і поставило перед ними дві великі череп'яні миски.

В них, ніби повісма білих ниток, лежали густо змотані тоненькі білі макарони  уцільним сувоєм, залиті юшкою. До тії страви їм не дано ні ложок, ні виделець,  ні ножів. Лише дві тонюньких довгих палички.

Хлопці вертіли палички, дивились один на одного і в миски і не знали, з чого  очатії та й як до діла приступити. Григорій попробував був узяти тими паличками  ой білий моток, але він вислизнув і плюхнув назад у юшку. Знову — ізнову те  аме. Гриць вирішив, що він має більше сприту, але... результати вийшли  днакові.

— От чорт! Та ми ж тут були, і такого нам не давали... — бубонів він безпорадно.

Мавши скажений голод, хлопці сиділи в розпачі, дивлючись на ті білі сувої і не  наючи, як з ними повестися. Ану ж той япошка буде сміятися, вражий син, скаже:

“От дикуни!..”

Тим часом зайшло двоє китайців і сіли біля другого столу, насупроти. Щось  оджеркотіли між собою, а тоді з японцем. І от так само подано таких конопель в  шці (далебі японець іншої страви й не мав). Хлопці нишком, але пильно дивились,  о з того буде, тим часом розмовляючи собі.

Китайці повелися дуже просто і дуже швидко: надлившись над мискою і орудуючи  аличками одною рукою, мов би удовженими пальцями, взяли ними за один край той  ілий моток і, піднісши його трішки до уст, одним духом втягли всю ту мороку в  ебе. Тільки кавкнуло. Так собі глитнули, ніби чапля жабу. А тоді швидко-швидко  ертячи паличками, зробили з юшки водограй і втягували його в себе... Все. Решту  исьорбнули, перехиливши миски.

Підбадьорені прикладом, хлопці зробили з макаронами те саме. Вийшло несподівано  росто і швидко. Але з водограєм їм не велося.

— Е-е, Грицю! То ж треба тисячолітньої культури до цього водограю! Ба!

Нарешті, спотівши, хлопці покидали палички і випили юшку навхильки. Китайча  одало зелений чай у манюньких порцелянових горнятках, без цукру і безкоштовно.

Але хлопці не стали пить його. Розквитались і вийшли.

Це коштувало всього лише... по п'ятдесят карбованців!

— Теля!.. Теля можна купить!! — реготався Гриць, аж присідав на вулиці

Григорієві теж було весело з такої пригоди. Екзотика! А за екзотику платять! Ті  алички щось коштують!

Цю ресторацію Григорій охрестив “Таверна Дохлої Кішки”.

Одначе голод — є голод. Та ще тайговий, вовчий. Проблема наїстися лишилася  ерозв'язаною.

Хлопці заходили ще до якогось буфету, — теж таверна. Там було повно, як у  улику. Але людей, а не їжі. З їжі був якийсь вінегрет, горілка “Анісовка” та  лизяві цукерки. Хлопці взяли вінегрету, по чарці анісовки й по порції цукерок.

Завідуючий буфетом — либонь, запопадливий збігця з Біробіджану — сам подавав  еликим панам.

Хлопці випили анісовку, понюхали прокислий вінегрет і покидали геть під столи  лизяві, ніби помащені соплями цукерки. Бр-р-р-р! Заплатили втридорога й  озлючені вийшли на мороз.

Григорій подивився на вивіску, насунув папаху на носа й довго не міг підібрати  ідповідної назви. Врешті назвав цю таверну “Таверна імені ЛАВРЕНТІЄВА”. Гриць  оцікавився чому так, і що то за Лаврентієв, але Григорій не схотів поясняти.

Піди поясни цьому вірнопідданому, що не знає, хто в нього король, — та хіба він  багне, цей Гриць! І нащо йому те потрібне. Хай собі Лаврентієв керує крайкомом

ВКП(б), — цей новітній Муравйов-Амурський, — яке до того діло Грицеві. Гриць є  ан й бог нетрів, а Лаврентієв... затичка. Гриць його не знав, не знає й не  отребує знати.

В розпачі хлопці зайшли до голярні й поголилися, напудрувалися, посміялися,  ивлячись на себе в люстро — “ясно, чого ті дівчиська очі луплять!..”

Потім пішли і натрапили на гастроном, який вже були бачили вранці, але забули. А   нім — на казкові речі: на багатющі поклади вина, горілки, кав'яру й шинки,  околади, цукерок й... Боже мій! — Хлопці набили тим усім повен рюкзак. Один і  ругий, той, що був у запасі, десь на споді першого.

Так нав'ючились, як верблюди, і вийшли на вулицю. На вулиці завечоріло. Туман  тояв од морозу, а в тумані зацвіли ліхтарі, як кульбаби, оточені морозяними  імбами. В тумані хтось кудись біг, квапився, — сніг верещав, скреготів під  огами... Тепер йде про те, де б їм прилаштуватися, щоб до тих накуплених  озкошів причаститися.

В голову вдарила випита анісовка, було так безтурботно й легко. Насупроти —  ерез вулицю — щось грало, бряжчало, ухало... Насупроти був ресторан, сяяв  світленими вікнами, гудів, як гніздо шершнів.

— Ходім!!! — скомандував Гриць, збивши папаху набік.

На вечоровій вулиці було сизо й непривітно, а там тепло, ясно і затишно. Гулять  ак гулять! Хлопці пошелепкались до ресторану.

При вході стояв — генерал не генерал — розцяцькований начальник. Оглянув хлопців   запопадливо розчинив перед ними двері. Хлопці ледве пролізли в них, як  едмеді, чіпляючись дохами та рюкзаками за одвірки.

А за дверима ще більший начальник! З золотими лампасами й позументами, з  олотими ґудзиками, а борода, як у Скобелева. І де та борода зберігалася  вадцять років!? Забрав у хлопців торби.

— А тут пиво є?

“Генерал” подивився на хлопців, пустив усмішку в бороду й відповів їм їхньою  ласною мовою:

— Є, є, хлопці! І пиво, й горілка, й баби... Давайте ваші ризи. Господи прости,  це кожухи!!!

Почепив “ризи” на гак і видав хлопцям нумерки. Ще й показав рукою, куди йти.

Не генерал, а, можна сказати, дід мороз в генеральськім мундирі.

— Звідки, діду? — не втерпів Григорій, причісуючись. Дід хитро заскалив око й  ічого не сказав, — широко відкрив перед хлопцями двері. І хлопці ввійшли. Ні,  пливли...

Все, що було в ресторані — танцювало, пило, курило, грало, — все обернулося.

Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих,  асмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої  ланети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого  віту. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму.

Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але  ак і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все  кзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них  ставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою.

Гриць ступав так, як по кедрачу, не звертаючи ні на кого уваги, — дивився  римруженим оком понад головами — шукав, де побігло...

Диригент енергійно замахав паличкою, фагот загавкав, мовби пес, назустріч, все  ожвавішало, але ніхто не танцював, — ніби на честь новоприбулих. Дами зміряли  чима своїх партнерів і одвели їх швиденько — зрівняли... Хтось з мужчин,  ід'юджуваний інстинктом самця, сказав якийсь плаский дотеп, хтось засміявся...

А хлопці дійшли до середини, не звертаючи ні на кого уваги, так, ніби вони в  ісі, зупинились, вибираючи місце для табору. Навіть не бачили, як котрась з тих  олоспинних бабів стріляла до них очима, сміючись дзвінко. Ба, так, як у скелю.

“У, ведмеді!”

Аж тоді Гриць зареагував, простуючи за Григорієм до вибраного місця:

— Чув?.. То либонь про тебе... І чого це нас усі дівчата називають ведмедями?

Вони вибрали собі порожній столик біля вікна й зручно розсілися. Підлетів  арсон. Джаз-оркестра заторохкотіла, завихляла танго...

Григорій поклав поданий прейскурант догори ногами:

— Вина карафку!.. Горілку двічі!.. Кав'яр двічі... Оселедець з оцетом двічі.

Біфштекс двічі. Капусту з цибулею двічі. Яєчню по п'ять яєць з салом двічі!.. —  е спитав, скомандував.

Гарсон вилупив очі:

— Все подавати зразу?

— Будь ласка, все зразу!

— Єсть!.. — подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос:

“Вина карафку... горілку двічі... біфштекс двічі... двічі... двічі...” !

Сперш гарсон примчав вино й горілку. Але хлопці не доторкнулися, слухаючи, як у  их всередині грали гобої й ніби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину.

Гриць блукав очима по залі, що закрутилася у веремії танго, на дівчат з голими  іктями й спинами й не реагував, — “ї-і-с-ти!”. Григорій дивився в картку, що  валася прейскурант, читав її знічев'я й згадував студентські роки в Києві й  вої студентські жарти: дуріючи в ресторані, вони отак брали прейскурант (тільки  ам вони були писані од руки) й дописували в меню: після — “Стерлядь в марінадє”  а “Омлет по вєнгерскі” писали — “Лошадь в яблоках”, “Гієна огненная со льдом””   так далі...

Так доповнювали меню й ставили його знову на стіл для втішного дивування  пантеличених клієнтів. Безжурні студентські роки!

Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок з стравами й без страв...

І загуляли хлопці... Випили по чарці — й налягли! Дійсно, як два ведмеді.

А вже як втишили голод — світ прояснився. Гриць не міг війти з дива, що воно  обиться! Як ті сукенки тримаються на тих дівчатах. А головне — чого то вони так  одять вихилясом, затискаючії ноги межи ноги? “Дрочаться...” — вирішив він по  ростоті душевній.

Все навколо ходило ходором. Веремія звуків і дівочих грудей, ніг, розмальованих  убів, набілених крейдою носів, сухозадих кавалерів...

Верещали банджо, як кози, ні, як козли весною, ухкав трамбон, ніби роздрочений  епр, а хтось вистукував паличками, ніби заєць лапами, змагаючись з клюйдеревом,  ось свистіло, щось видзвонювало...

Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, і всі музики з ним. Було таке  ражіння, ніби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й  ригукували разом. А публіка шаліла, притупувала обцасами, приляпувала  ідметками... Й все те крутилося в шаленому, божевільному, розпутному ритмі,  ручись одне об одного.

Григорій дивився — й дедалі більше супив брови, — на нього насувалась чорна  мара.

Підлетів гарсон — хлопці замовили ще вина, замовили пива. Пили... Замовляли ще  кісь страви... Хміль ударив у голову.

Гарсон поставив на стіл якусь споруду. Дві. На нікельових підставках горіло синє  олум'я, а над ним щось шкварчало, накрите нікельовими покришками. Гриць  удувався: “От смішно!.. Він такого не бачив ще. Смішні ті городяни — на таці  огонь продають”.

Насупроти сиділо якихось двоє дівчат за столиком, вп'ялися в хлопців очима.

Замовили собі чорну каву, сьорбали її потрошку й так сиділи. Дивилися як  аворожені. Одна робила очко уперто, але без наслідків, — хлопці не помічали  овсім. Друга — навіть очка не строїла, — дивилась вогкими, широко одвертими, не  о здивованими, не то захопленими очима й зрідка підносила до уст каву.

Інших дівчат — всіх, які були в цій залі — хтось запрошував до танців, хтось до  их залицявся, всі вони танцювали з партнерами, а тоді бліді й щасливі сідали до  толиків — їли, пили, сміялись, і знову схоплювались, і знову танцювали. А тоді   партнерами десь виходили... й поверталися ще блідіші.

Лише цих дівчат ніхто не запрошував і ніхто їх не помічав. Грицьки теж. Вони  обі пили й замовляли всякі витребеньки, як от консервовані абрикоси або  раби... Розпалений вином, трішки захмелілий Гриць сміявся, одкинувшись на  ріслі, як не знати який пан:

— От цирк!.. От би це до нас туди, у ліс, усе, га!? Йому вже двоїлося у віччю од  сього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дівчат напівоголених,  вабливих, небачених, він широко роздував ніздрі, як молодий олень, іскрив очима   сміявся. Сам не знав чого. Смішно!..

Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш  се більше хмурнів. Не сп'янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й  руди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих “володарів життя”, володарів  их напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в  ерце заходив жаль. Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так,  іби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце... Наливав горілку й пив.

До нього хтось кинув паперову квітку, він не звернув уваги. Хтось залицявся  ерез третій столик... Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хміль щось не брав.

Натомість брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всі ті обличчя мальовані,  а все те претензійне, засмоктане зборище, на ту виставку жіночої краси й вроди  а мужеської пихи і гонору — і зціплював зуби. Понурий, налитий болем і  резирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. І  то?!. Перед ним вихалась хтива веремія людського спітнілого, фарбованого і  удрованого м'яса. Будівники і реконструктори світу! Згальванізовані спиртом  мпотенти, творці імперії! Аристократія! Сучасна аристократія! Пани становища...

Володарі...

Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфонси — личковані командири, й  кісь надуті “відповідальні”, і якісь претензійне вбрані “а-ля Європа” суб'єкти

— все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі. І  сі ті заслинені, заялозені панни і пані, з синцями під очима, з'їдені  лкоголем, розпустою, парфумами і люесом...

В джазовім вихорі вчувавсь Заливай... Гавкав радісно, схвильовано. А до нього  рібними дзвіночками озивався дівочий голос... Наталка! Стояла на сонячній  ладці і, підставивши обличчя під сліпуче сонце, сміялась загонисто, буйно…

Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було — то ревів водоспад, а над ним у  еселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна,  к сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до  ершечка кедра... Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна,  к богиня... І чиста, як богиня. Його королева! І... не його королева. Його  іль. Його туга...

Оркестра увірвала і знов випливли бліді, спітнілі обличчя, захекані, безглузді.

— Маестро! фокстрот!! — гукав хтось на всю залу. Знову зірвалися пари, і знову  ула веремія. Григорій наливав і понуро, задумливо пив. Він був далеко звідси з  воїми думками, з своїм болем.

Котрась пишногруда, розпалена вином і хтивими танками, підбігала до хлопців і,  раючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами... Григорій  ише глянув на неї, потім на Гриця: “Піди, Грицю”. Гриць зареготався. Лише від  дної думки піти оттак гоцати з такою от — його напав сміх.

— Ні, ні... — буркнув, стусонувши Григорія під столом.

А пишногруда не зводила очей з Григорія. Зустрілася з його счима. Спершу  оргала, потім перестала, очі зробились великі... Нарешті не витримала і втекла,  труснувши плечима, як од морозу.

Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою  богу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися і засміялись —  дна радісно, вголос, друга — про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій  нічев'я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву.

Обидві вродливі. Одна — бистроока і так зачіпала бровою, грайлива; друга —  мутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож  ьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже  ероване-перецероване. На ногах стоптані грубі черевики — вони їх ховали під  тільці. Одна в потертих простих панчохах, одна — в хлоп'ячих шкарпетках, голі  итки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю.

Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.

Раптом Григорій уловив фразу... І враз зринув у пам'яті ешелон, набитий дитячим  лачем і материнським розпачем, і ті етапи... і та пісня про “горіховий  источок”, вся та нужда на колесах...

Дівчата, говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці,  іби обухом по карку:

Та це ж вони!!! — дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони,  тікаючи, рятуються! рятуються від голоду й холоду, від безправ'я і смерті, —  ятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя...

Григорій глянув пильно дівчатам в обличчя. Вони зраділи, закивали до нього  ривітно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними і на все готовими...

Лише , в одної — смертельна-смертельна втома, яку вона не в силі перемогти, а в  ругої — очі горять хворобливим блиском.

Гриць уже нічого не хотів, але Григорій покликав гарсона:

— Вино! Двічі кав'яр! Двічі біфштекс! Двічі кава і тістечка... Грицю, не пишайся  ак!

Гриць сміявся замріяний. Йому вже все троїлось в очах, і він собі посміхався,  андруючи десь думками, там, в іншому, своєму світі...

Оркестра шаліла, гупала, дзижчала в шаленому ритмі. Дівчата, що були повеселіли,  нов знітилися. Григорій, замість підсісти або покликати, дивився на них  охмурими очима і мовчав. Вони бгали під себе ноги і, похнюпившись безнадійно,  роводили тремтливо плечима, втягали голови в плечі, либонь, при думці про лютий  олод надворі і десь “вдома”. Бистроока одвернулась до вікна, закусивши губу, і   очах їй були сльози. Ніхто-ніхто ними не цікавиться... Кава стигла.

Підлетів кельнер з густо заставленою тацею. Григорій кивнув на дівочий столик...

І враз столик запарував, заряснів наїдками, чарками, тарелями. Дівчата широко  дкритими очима подивились одна на одну, а далі замерехтіли ними на Григорія  озгублено.

Тоді Григорій, що досі говорив до кельнера по-російському, промовив, як то часом  атько до дітей, суворо, із зле прихованою ноткою жалю:

— Вечеряйте... — і додав: — Та не лупайте на мене так очима.

В бистроокої очі запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючії всю силу  олі. А далі не витримала і, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на  рудях буйним плачем.

Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті  труснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити  се! — поламати стільці, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої,  оперекидати столи... Порозганяти все геть... В очах йому потемніло від  елюдського напруження, — тримав нерви. Лише зібгав скатертину конвульсійним  ухом руки і, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долоні. В жилах  уготіла кров...

І гуготіла зала... Крутилась вихорем... ішла перекидя... десь кигкотіли гобої...

Ревів водоспад... Дзвінко розсипалась сміхом Наталка, викликаючи луни, а навколо  еї стрибав і гавкав, як фагот, Заливай...

Григорій прибрав себе до рук, згадав, що поїзд має бути десь у першій годині  очі. Було 11. Гриць хотів ще пити. Дебелий хлопець міг зрештою жлуктити, мов  інь, але Григорій не дав. Одначе сам хотів упитися, одуріти, щоб нічого не  ам'ятати, не чути, не бачити. І він відчував, що потроху наближається до того  лагословенного стану.

Йому вже здавалося не дві дівчини насупроти, а чотири. Посміхнувшись, він  ідкликав кельнера і замовив чотири рази консервовані абрикоси. Дівчата привітно  ивали головами, були повеселілі. Бистроока цвіла, як мак.

“Як здаватиметься вісім — замовлю вісім”, — думав, посміхаючись, Григорій. На  уші зробилось легко... А він не знав, як і де втопити тугу! Хотілось щось  казати дівчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах і  абороняв:

“Ти забагато випив і не рипайся! Сиди й мовчи”.

Григорій так багато горілки ніколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав  ереступити крайню межу, дійти до крапки, — стояв над ним і строго відраховував  вилини. Нарешті сказав:

— Стоп!

Годинник вибив 12. Півгодини до двірця. Півгодини на все інше. Поїзд о першій...

Григорій звівся. А за ним і Гриць. Нагулялись хлопці до несхочу. Але тримались  іцно. Лише у віччю двоїлось, троїлось і плавало все трохи шкереберть.

— Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом і виходь на мороз.

Там чекай. Ясно?

Ясно... Гриць вийшов, а Григорій ще мусів розрахуватися з кельнером.

Розквитавшись, помахав здивованим дівчатам рукою і пішов. Пішов. Було смішно —  оги йшли по підлозі, а все навколо йшло якось бокаса.

В дверях з кимсь зіткнувся. Хтось ішов сюди, а він ішов туди, — в дверях стали і  і сюди, ні туди. У віччю Григорієві двоїлась якась химера... “Шпали” на  овнірі... Синьоверхий кашкет... О, аж два!.. Двоносе...

Григорієві було смішно. Чи воно одно, чи двоє? Кліпав очима — ні, таки двоє!

Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось ніби знайоме... Григорій стояв і сміявся,  зявшись у боки. А тоді нахмурився — ну-ну! — і заціпив щелепи:

— Хто став на дорозі!?! Галло!..

Химера уступилася, і Григорій промаширував до роздягалки. Дав Дідові Морозові  арбованця і так помаширував на вулицю. Навіть не бачив, як та химера стояла, не  ухаючись, мовби прикипіла на місці, і дивилась услід...

На вулиці чекав Гриць, в досі наопашки, з торбинками із усіма пожитками.

Григорій надів папаху, накинув доху, теж наопашки — хай хміль вийде, — і пішли  омалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипіли  ерехожі. Тьмяно сяяли ліхтарі, обведені веселковими німбами...

Не ходи босий!

Хлопці вже пройшли вздовж піввулиці Карпа Маркса, вже минули “ДеВеБанк”, як

Григорій відчув, що щось негаразд, що за ними назирці хтось іде. І не так  ідчував, як угадав своїм вовчим інстинктом. Хміль виходив з голови. Згадалась  а “химера”, — що за чорт? Хто б то міг бути? Що за один?.. Військовий ніби.

— А нагнись, Грицю, — хто там за нами йде наче? Гриць, спіткнувшись, нагнувся і  лянув позад себе.

— Та ніби нікого. А що таке?

— Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чіпляй на плече рюкзак, бо руки  аболять. Так...

Упустивши свою доху, Григорій нагнувся і глянув... “Так... Іде назирці. Напевно  а нами. Високе. В собачій хутрянці. В капелюсі з розпущеними вухами...”

— Нум, Грицю! Спокійно. Наддай ходу. Так. Не озирайся.

— Та що таке?

— Нічого. Знаєш, як тигр пасе вепрів? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся мене.

Пішли шпарко. Дужче. На вулиці враз зробилось людно, — то з кінотеатру висипала  рба. Хлопці припустили межи юрбою, а тоді круто завернули вліво, в бічну  улицю.

— Тримай попри стіну!

І враз несподівано Григорій пхнув Гриця в бік. Пхнув в розчинену браму, аж той  оточився. Там стали і стояли завмерши.

Повз них бігом пробігла постать в собачій хутрянці і в капелюсі з розпущеними  ухами. Як хорт…

Пождавши хвилину, як затихло рипіння, хлопці вийшли, скрутили назад на головну і  ішли шпарко.

До двірця треба пройти головну вулицю, потім майдан, потім пустир за площею,  отім базар, а потім ще з кілометр передмістям. Дохи заважали йти, — хлопці їх  оскидали й тримали на руці. Рюкзаки — на плечах.

Пересікли навскіс велику площу з пам'ятником Леніну посередині. Ленін переймав  х, піднісши руку, показував шлях в противнім напрямку, ніби хотів обдурити чи  илою завернути.

Минувши площу, перейшли навскіс пустоші і бур'янища, націлившись на ріг вулиці,  о вела повз тічок до вокзалу. Тут перелізли через окіп і вже були вийшли на  лях, та раптом в темряві виросла постать перед Григорієм:

— Руки вгору!.. — блиснула сталь пістолета, наставленого сторч.

Григорій звів руки... Але, зводячи руки, несподівано піддав ногою так, що  істоль фуркнув десь через голову в сніг, а в ту ж мить Гриць зацідив невідомого   усього маху в ухо. Григорій не дав упасти — з лівої! А тоді турнув ногою так,  к те робить сохатий, рятуючись від смерти, — сторч у груди прямим ударом.

Невдалий Пінкертон хекнув, мелькнувши ногами в повітрі, полетів у темряву, з  ряском ударився об паркан і звалився десь у сніг.

— Не ходи босий! — прошипів люто Гриць, ступнувши слідом.

— Стоп! — спинив Григорій. — То — чорнороб. Гайда!!.

І, підхопивши доху, що Григорій упустив, підіймавши руки, хлопці припустили, як  рібен дощик...

На станцію забігли з другого боку, просто на колії.

Саме вирушав товаровий ешелон — десь, ніби на південь. Скочили на ходу. Трапили   порожній вагон. Забрались у куток і сиділи, тяжко відсапуючись.

А вже як ешелон пройшов через міст на Уссурі і покотив шпарко, Гриць почав  еготатись:

— Що воно було за халєра, га?! Чого воно хотіло?

— Чого хотіло?

— Еге ж.

— Напевно, хотіло пограбувати... Мабуть, бачило багато грошей... як гуляли і...

— От заробив бідняга!

Григорій мовчав. Думка йому шалено працювала, намагаючись знайти всьому логічне  ояснення, але нічого не виходило. Сам не знав, що думати. Може, він нечемно  урнув того, що стояв на дверях?

Далебі так! В кожнім разі він його напевно перелякав.

Це він пам'ятає. Може, що ляпнув у хмелю? Так ні...

Напружував пам'ять, намагаючись пригадати, що то був за один, але не годен був  ось до пуття згадати, як в дурному сні. Дуже він випив зайве.

А може, і справді хто думав пограбувати? А гляди — швидше всього. Все можливе.

Одначе інстинктивно відчував, що щось не так, що за тим криється величезна  ебезпека, загроза.

А зрештою махнув рукою. “Аби лише не прибили того дурака на смерть. Хай  рикає...” Розв'язали рюкзак і заходились вечеряти.

Потім посідали тісно в кутку і так задрімали. Товаровий ешелон йшов не  упиняючись.

На станції Лазо хлопці вилізли десь на світанку.

У Кім-Гі-Суна посідлали коні, швиденько поснідали, випили по чарці з того  апасу, що накупили в Хабаровську, і рушили.

Поки перебували в цім світі цивілізації, почувались непевно, почувались в  ебезпеці, — нічна пригода набула таємничого значення, незрозумілого змісту.

Квапилися швидше виїхати в інший, у свій світ.

І тільки коли повернули в хащі — свобідно зітхнули:

“Все!”. Вернувся добрий гумор, упевненість і душевний спокій.

Тут — вони вдома! О, тут вони господарі!

Слухаючи, як шуміли кедрачі назустріч, як височенні кедри похитували коронами  ривітно, переповідаючії вічну свою казку а чи звітуючи за дні розлуки, Григорій  ідчув приплив буйної, дикунської радості, а воднораз, — непереможної сили, що  ирувала в нім.

Го-го! Хтось там на нього насувається?! То ми ще подивимось. О, ми ще  одивимось! Доки він тут — нема тії сили, щоб його звідси викурила, щоб взяла  ого живцем.

І не знаючи, як виладувати ту снагу і ту безвідчитну тваринячу радість від  иттєвої наснаги, хлопці пускали коні вчвал, стріляли в пні і стовбури і  оготіли, як азіати.

“Так, ми ще подивимось!”

* * *

Вдома Гриць розповідав Наталці про їхні парубоцькі походеньки. Про химерних  озмальованих дівчат, про музики, про мащені фарбою губи, про дивацькі танки...

Про весь той “цирк”.

Дівчина, що знічев'я перебирала ізюбрині лапки, готуючи їх до шиття унтів, і  ильно розглядала їх — особливо ті чотири — ревичні, з того ізюбра, що дурів з  ристрасті й загинув, — слухала братові теревені й була дуже сердита.

Навіть не тішилась з подарунків, що їх навезли хлопці.

А як зостались з Грицем самі, Наталка приступила з допитом — перепитувала знову   знову про їхні гулі, про чудернацькі музики, про танці та про тих панянок  альованих, і слухала пильно, з блискучими очима, намагаючись не проґавити ні  лова... Який химерний той світ! Чи й вони теж танцювали?

Аякже! Танцювали. Навіть до них панянки сватались, такі-о інтересні... — Гриць  оказував, які саме інтересні.

Але виходило, що то не вони танцювали з півголими “панянками”, а ті

“пришелепкуваті городяни”. А вони? — вони собі добре попиячили.

І Гриць так майстерно списував весь той “цирк” і тих городян, і так смішно  опіював їх, ходячи по хаті вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом,   конче хотіла все те сама колись побачити.

А надто сміялась з того “великого пана”, що Григорій зіпхнув його з дверей. А ще  ільше з того грабіжника, що так добре на них заробив опівночі, й шкодувала,  ому вони не підібрали пістоля.

— От два дурні! Зовсім-зовсім два дурні, два ведмеді! Ані тобі з дівчатами не  міли добре потанцювати, ані пістоля їй в подарунок забрати... А то навезли  атзна чого, ніби вона якась панянка мальована... Хто це добирав всі ті цукерки,  і шоколядки, ці “духи”, ці гребінці тендітні?

— Я...

— Ну, й дурний.

— І Григорій теж.

— Ну, то обидва дурні. Ще дурніші!... Зовсім, геть зовсім дурні!