http://www.zoofirma.ru/

ТИГРОЛОВИ. Розділи 11-12. Іван Багряний

Ласкаво просимо в "Світ слова"

Нове! Подивитись екранізацію твору -  в розділі "Відео. Екранізації": Тигролови (1994)

Завантажити текст повністю можна

Розділ одинадцятий

На кішку

— Ну, як, дітки? Поїдемо? — питав старий Сірно, вагаючись сам це вирішувати,  хати їм чи не їхати на кішку: — Ех, немає Миколи!

— Нічого, батьку! — Це Наталка суворо. — Все одно нас таки знову четверо.

Поїдемо... — Упевнено так, беззаперечливо.

Старий Сірко подумав, подивився на Григорія, посміхнувся:

— Таке, брат, діло! — І покрутив головою. — Маю відомості, що коло Іману бачили  ішку чи аж дві. Кажуть, багато вепрів з'явилось. Ну, ясно, де вепр, там і  ішка. З того цей пастух і живе. Та от... Ех!,. Ну, як, козаче, га? — спитав

Григорія посміхаючись.

Старий шукав підтримки. Вагався дід. Ніколи не вагався, а тепер вагався. Нема  етвертого, нема Миколи.

Григорій добрий хлопець, але ж уперше...

Григорій подивився в очі просто, хотів сказати рішуче, як Наталка: “Поїдем”,  ле... чи має він право вирішати?

Сірко задумався. Справа була поважна. Кішка — це не заєць і не лис. Відтоді, як  е стало Миколи, хто його зна як, чи вдасться. Стара Сірчиха стурбовано  ідмовляла:

— Та хай вона сказиться! Та чи вам мало? Ті чи вам життя набридло? Та хай її  рясця візьме! Сидіть уже! Це й вирішило справу. Старий махнув рукою:

— Ну, то споряджайтесь! ге, стара! Бог не без милості, козак не без щастя.

Спробуєм щастя. Будеш за Миколу, козаче! Витримаєш?

— Спробую, — відповів Григорій серйозно, — Тільки ж...

— Знаю, знаю, синку. Нічого. Я тебе підкую трохи. Хоч ти й підкований.

Отже, вирішили їхати.

Стара, зажурена, мовчала. Хіба вони послухають? Лише тліла серцем та нишком  итирала сльози. Згадала торішнє — як привезли сина з розчавленою головою...

Боже мій! Як з війни привезли. Кішка, твар тая поганая, вхопила пащею... Будь  она проклята!

— Ну, от іще! — потішала Наталка. — Не журіться, мамо! Та чи це вперше? Таке...

Ми скоро будемо дома. Ми так тільки, з'їздимо та й назад. Ніяких там кішок  емає... Розбіглись досі, почувши.

— Та хоч би... — І хрестила Наталку, і хрестила всіх, як завжди, як кожен раз,  иряджаючи. Тут бо люди гинуть всюди просто. Не з'їсть кішка — то заблудить, не  аблудить — у марі втопиться, замерзне, чи ведмідь, або вепр піддере, а то так  ростудиться — та й Богові душу віддасть.

А збиралися цим разом не так, як звичайно. Повдягали ватяні штани й куцини. А  кремо взяли голої дебелої лосиної шкіри піджаки. І такі ж дебелі лосині  альчатки — рукавиці, — сама шкіра на них, без нічого. Взяли по парі запасних  емузів — теж з міцної шкіри. Словом, побільше шкіри. На старому, як і на всіх,  же не кашкетик, а шкіряний капелюх, хутром униз.

Коней нав'ючили легко. Взяли лише намет, залізну піч, харчі, спирт, марлю та  ашу для коней. Та ще взяли верьовок, дроту, сокиру добру. Забрали всіх трьох  обак, чотири пари лижв і поїхали.

Коні були не перевантажені, — тож туди ввесь час їхали. Злазили лише там, де  оводилось пробиватись крізь замети в “сіверах”. Їхали стежками, через урвища,  ерез джерела, крутими схилами та хащами. Ковані на плашки коні, часто  ковзались, іноді падали. Довелося повгвинчувати шипи на кожну передню.

Сонце, відбите снігом, сліпило очі. Тайга стояла дивна, мертва, як заворожена. І  ише письмо слідів та слідів на снігу промовляло до тжх, хто умів читати, що тут  алеко не порожньо.

Коли заклякали, сидячи в сідлі, — а мороз стояв ступнів на сорок п'ять і, хоч  кі були теплі козачі панчохи в унтах, а ноги мерзли, коли не рухатись, — тоді  лазили, ставали на лижви і йшли так. По південних схилах і на падях сніг був  уго збитий, і це всіх тішило. Григорій з Грицьком і Наталка на чистих місцях  нали наввипередки або спускалися з крутих сопок, аж у вухах свистіло. Іноді  отрийсь, занурившись лижвою десь під гіллячку або під приметений бур'ян, ішов  ерекидя під регіт інших. Григорій ходив на лижвах вправно. Це не спортивні  ижви, ліпші. До них не треба було ціпків. На спортивних тут не пішов би, ті  уже вузькі, врізались би. А це були широкі, втричі ширші за спортивні, трішки  оротші, підбиті шкірою з цупкою шерстю по ході. Вперед самі пливуть, назад не  дають — шерсть затримує. Гасали, дуріли, було гаряче, аж пара ішла у кожного із  пини.

На ніч отаборювались просто на снігу, намету не хотіли розв'язувати і ночували  ак, нагрібши в один бік з-під вітру велику купу снігу. Насупроти розкладали  агаття, а посередині намощували гілок з ялини та з смеречини. Було сухо і  епло. Тут сушились, пили чай. Трапилось так, що не знайшли чай, чи було ліньки  укати, то старий Сірко заварив мисливський — зломив гілочку ліщини з сухим  рунатним листом і опустив в окріп. Чай і вийшов не гірший за китайський.

Вранці рушили далі. Сліпуче сонце і вітерець засмалювали обличчя, шкіра робилась  ронзовою.

На річці Бікіні бачили диво-дивнеє: при височенному, крутому урвищі, при горі,  ерехтів крижаний водоспад. Метрів на шістдесят угору. Стояв він крижаною стіною   переливався усіма барвами. Мерехтів на сонці, наче рухався, тік. Але він не  ік.

Що тільки може природа витворити! Улітку тут безперервне втікали підґрунтові  оди, текли по урвищу безліччю дрібнюньких струмків, виносили з собою частки  ого грунту, в якім текли — зелені, брунатні, руді, жовті.

Прийшли морози і устругнули штуку: вода тече, а вони її приморожують. Так і  аморозили цеє диво — від низу, від річки і геть до найвищого потічка, що ліг  горі рудими візерунками. Отак розписаний, та ще підправлений небесною блакиттю  а бірюзою криги, стояв і мерехтів дивний водоспад. Григорій бачив таке диво  перше і милувався, і дивувався.

В однім місці, проїжджаючи кедрачі, захотіли горіхів. Але бирки, котрі додолу  пали — заметені снігом, не знайдеш. А котрі не впали — ті на височенних кедрах  овваніли поза можливістю їх дістати. Але вийшли з труднощів просто: збивали їх   рушниць, Старий Сірко бурчав, але не забороняв, бурчав так, для годиться.

Колись і сам так дурів. Та і вправа стрілецька ніколи не шкодить, — це вже його  равило.

Бирок назбивали небагато, зате горіхи були дуже смачні і багато їх у кожній  ирці. Бирка тая — добрий жовтяк-огірок завбільшки і луска, як у соснової бирки,   під кожною лускою, як під покришкою, горіх завбільшки з квасолину.

Так виїхали на Іман-річку. Замерзла і заметена снігом, лежала вона нерухомо, ця,  ака буйна і бистра улітку, річка. Сніг був чистий, нерушений. Лише посередині,  ід свіжим шаром снігу пробивалися, як жилки під шкірою, смуги мало їждженої  ороги, а по чистому снігу вилося дві нові смужечки від полозків. Межи ними ж —  мки від копит. Щось проїхало вчора двома підводами. З ширини полоззя старий

Сірко виснував, що це старовіри. Проїхали вгору. А раз так, то, значиться, вони  хали вниз до останнього снігопаду, а це вертались — значить, були в Імані.

Прочитав, і вже його не переконаєш, що це не так. Вони теж повернули вгору за  лідом.

Тут Григорій мав нагоду прочитати тайгову газету — часопис пралісів. Але те, що  ін прочитав, зробило на нього сильніше вражіння, ніж цілі томи Бальзака чи

Стендаля, що їх він колись теж перечитував, та за останні роки забув, здичавів.

На снігу великими літерами, либонь, за допомогою пальця було написано лише  отири слова:

“ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА”.

І так, наче хто кулаком по уху торохнув. Що таке? Якому медвину?! Невже?.. Та  і, не може бути!

“Фійона — це ж красуня, жінка того тунгуза, на прізвище Дядоров, краля писана.

Росіянка. З старовірів. І дало ж йому зв'язати своє життя з чужинкою, та ще з  акою! Та ба: вона — красуня, чиста тобі дворянка, як пава, — ну і погнався. І  ін її любив, Богу на неї молився, упадав біля неї, а вона... Ну, сказано, не  ара. А вона до інших ірже, до своїх. До неї ж охочих — Боже мій! Гарна. І  дорова, як кобилиця. Всі начальники, які в тих місцях бувають — чи то різні  повноважені, чи міліція, чи НКВД — всі там пасуться. А Дядров місяцями дома не  уває — промишляє все, трудиться. А як узнав, хотів її порубати. І начальників  орубати. Забрали його, подержали і пустили настрашивши...”

Медвин... Медвин — це ж прізвище його колишнього ката. Так, це було прізвище  лідчого, а потім начальника відділу одного управління НКВД. О, це прізвище  трясло ним до останнього м'язка. Одно лише прізвище. Але, ні, не може бути. Це   за десять тисяч кілометрів. Явна невідповідність. Це просто випадковість.

Прізвище зовсім, зовсім іншої людини. Який старовір. І хоч це був незаперечний  акт, що випадковість, проте серце не могло довго вгамуватись. Прокляте прізвище  икликало зливу страхітних спогадів, приспаного гніву, пекельної, непримиренної,  ічної ненависті.

Всі йшли і не помічали, що робиться з ними. Вони прочитали, посміялись,  огомоніли і пішли собі далі. Та й з Григорієм, власне, зовні нічого не  обилось. Хіба той бій, ту гіркоту за зламане життя, за скалічену і навіки  іпсовану молодість видно зокола, та ще на такому бронзовому обличчі? Щелепи  ому зімкнулись, як вовча пастка.

За кілька кілометрів — знову те ж повідомлення: “ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ

ПЕРЕДАВАЛА”. І знову серце загуготіло попри всю явну випадковість такого  різвища тут.

І так разів з чотири. Ніби якийсь злий дух намірявся на його спокій. А в  ійсності — хтось їхав і з нудьги розписався. Радий, що вивчився писати. А  аписав те, що його, найбільше, може, роздрочило, чи, може, те, що заволоділо  умками всіх тайгових молодих хлопців і дівчат. Це повідомлення звучало, як  ергова романтична та пікантна сенсація.

Григорій похмуро вигнався наперед і йшов перший, а збаламучена думка,  анепокоєна, снувалась химерно. То припускала найнеможливіше, то пригадувала  уте, теж варте уваги.

Що по тайзі останнім часом проїжджали, або якась військова дослідна комісія, або  ачальство з НКВД, чи міліція, про це було відомо. Мали щось десь будувати, чи,  оже, “очищать тил від ворогів народу”. А може, те й друге. Що по всьому краю  удовано силу військових об'єктів, — це він знав, ще в тюрмі від тих, що  обували тут “на виправці”. Бач, знав навіть і такі подробиці: понад усім  ордоном, за проектом якогось інженера, будовано цілу систему — лінію —  кріплень і багато сопок перетворені в невидні зокола, потужні фортеці тощо.

Робили “кордон на замку”. Що ж до останнього — очистки тилу, — то це вже він  ачив сам.

Ось такі химерні думки снувалися в його голові, викликані тим прізвищем.

Там, де Іман завертав круто вправо, на південь, і йшов далі, петляючи межи  рутих кряжів Сіхоте-Аліня, наші взяли трохи ліворуч і пішли на схід, нетрями.

По довгих мандрах перейшли на Зміїну. Тут окремо, як пустельник, жив старий  дегеєць. Сам. В халупі-печері. Роки жив тут, віку доживав. Він уже був майже  ліпий, його називали чомусь “Інокентій Петрович, хазяїн Яурина”. Яурин — це там  есь, на Малім Хінгані, і там він прожив все життя отак, сам-один, як палець, на  еличезні просторії. Мисливив і був повним господарем. А як відкрили там золоті  опальні, пішов десь геть блукати по нетрах. Переселився сюди... В нього вже не  уло зубів, а сам він — як сухенький зморщений грибок. Жив він з того, що ловив  ибу, ловив сільцями птицю, а іноді і вивірку. За рік він добував хутра на  ахорку, на чай “кирпичний” та на сірники. Тим задовольнявся і так, у мовчанні,  ив тут, споглядав і чекав смерти. Але добрі люди його не забували. Хоч зрідка  а добивались сюди мисливці і лишали йому то се, то те. Іноді і спиртом  астували. Так він і жив, як бурундучок малий. Та все курив люльку,  аплющившись.

А колись він був у свого племені шаманом. Гай-гай... Та зате він ще й тепер умів   богами ладити, тож вони його і зхищали, і заступали.

Яке було його власне, справжнє прізвище, — ніхто не знає. Він — Інокентій

Петрович. З цим прізвищем і увесь такий, як він є — це красномовний показник,  имвол всього його племені — уже напівміфічного племені удеге, що отак-о  оходить краю і стоїть на порозі в небуття. Того дивного, опоетизованого (ах,

Арсеньев! Ах, екзотика!) — наївного племені дітей природи, що уже вигибали, як  алі діти, від усіх благ чужої колонізації: від алкоголю, люесу тощо. А оце  огибають “останні з могикан”, чи пак “останні з удеге”, — навіть не маючи свого  мені. Патріарх, жрець і носій традицій та національної гордості свого племені.

Єдине, на що він ще спроможний, — це забитися в недосяжні хащі і там сконати з  ужим іменем, як з тавром.

Тут старий Сірко залишив коня. Тут, десь недалеко, на джерелі Урин, бачено  ішку. Дали Інокентію Петровичу кирпичного чаю, тютюну (старий Сірко пам'ятав  ро Інокентія Петровича ще з дому), і старенький, зморщений, безбородий дідусик,  ув радий, як маля. Йому вже три чисниці до смерті, і він хоче покурити всмак.

Ні слова не тямлячи по-російському ані по-українському, дідусик на мигах  якував, радів і розумів, чого від нього хочуть: доглянути коней.

Тут тигролови вирядились: понадягали шкіряні панцері, — дебелі щільні піджаки,  упкі ремузи, шкіряні рукавички... Напакували всі рюкзаки харчами і дрібними;  еобхідними речами. В Грицька упакований намет і кругом пояса міцна товста  ірьовка. У Наталки теж вірьовка і за поясом сокира. В Григорія, крім  ритороченої сокири, вірьовки і набійниці, ще похідний казанок. А старий Сірко  овго ходив по хащах — вибирав, облюбовував собі знаряддя. Нарешті вирубав  ебелий, рівний, три метри завдовжки, сантиметрів десять в діаметрі дрин.

Попробував — добрий. Обтесав трохи нерівності. Є!

Стали на лижви. Перекинули через плечі рушниці. Взяли собак на повідки і пішли  омалу. Пішли звичайною, мисливською ходою, не кваплячись, щоб не виснажуватись.

Люті морози та вітри поїли, як кажуть мисливці, сніги, а лишок лежав туго збитим  аром, що добре витримував людину і собаку. Лише у великій гущавині сніг був  ілий і крихкий, як пісок. Місцями лежав поза коліна. А в “сіверах” та в  роваллях у тім снігу можна було втопитись. Місцями ж, на чистих галявинах, на  исоких плаях, снігу майже не було: позривало, позносило.

До Урину старий Сірко вводив Григорія в курс його майбутньої ролі. Правда, за  есь час він мав багато нагод перевірити Григорія, і цей юнак перед ним склав  сі іспити, та ще й найліпше. І старий був певен його здібностей. Щоб не ця  евність, то він навряд чи зважився б цю зиму піти на “кішку”. Проте вважав не  айвим поговорити з ним іще про його роботу.

— Отож, синку, слухай, примічай, щоб ти знав. Це ти замість Миколи... Бачиш, тут  іло таке — дружно, тай вийде щось. Сміливо, один за одного, як свій за свого

Того ми й ходили лише рідні, чужих не брали, бо чужий за чужого не підставить  воєї голови. А воно, бач, без того не можна, таке діло... Не знаю, синку, як  ам їх ловлять, кішок цих, по книгах, ми їх ловимо по-своєму — голіруч і  чотирьох лише. Ну й собаки, без них не можна. Хоч кішка й велика, і хитра  варина, та людина хитріш, Старої ми, правда, не вловимо, бо її не можна  піймати. Ми її стріляємо, та й усе. А ловимо молодшу. Ну, це така ж завбільшки  ростом, тільки що легша — всього пудів на вісім, — молода й дурніша. Вона,  равда, доброго лошака візьме в зуби, як мишу, скине собі на хребет та й занесе  рець його знає куди. А от, як ми за неї візьмемось, то вже їй нікуди дітись.

Головне — сміливість, швидкість і неодмінно крик. Як уже насядемо, тоді крик.

Спершу собаки женуть її, не даючи віддихнути. Вона б собак самих і не злякалась,  оже, так ми ж слідом. Чує. Собаки женуть, поки вже несила їй утікати. Буває,  ілий день ганяємось. Тоді вона забивається десь до скелі, чи до якогось захисту   одного боку і, повернувшись хвостом до захисту, займає позицію. Пси нападають

— вона обороняється. А ми тут! Оце коляка — це перше діло. Як “кішка” забачить  юдину, то враз, забувши про собак, кидається на неї. А я їй коляку вперед! Вона  ащею і хапає, що ближче... Головне не злякатись і подати їй зручно. Ми як  обили? Я з колякою вперед. Тільки вона вхопила, Микола зверху на неї... та  етлю за шию! Як супоню, затягне... А я вже коляку геть, та за лапи, щоб вона  ого не здерла... А Грицько — за задні лапи!.. А Наталка, як дзиґа, коло Миколи  асідає! Ге, брат, це треба швидко... І оком не змигнеш... А головне, треба  ричати, скільки духу, скільки снаги, кричати, наче тебе ріжуть. Вона від  юдського крику дерев'яніє, її трясця б'є, нерв у неї не витримує, бач. Губиться   силу свою втрачає... Тож як ми кричатимем, то ти не лякайся, не думай, що це  она черево розпорола комусь (хоч, може, и розпорола), а й сам кричи так, ніби  обі черево розпороли... Втямив? Отож.

А головне — не бійся її: вона тільки кішка. Але, борони Боже, бити її чим, можна  калічити, і тоді пропаде товар, а значить, пропаде ні за пси труд, бо за  алічену і чверті не дадуть...

Тим часом ішли і пильно оглядали всі хащі. Грицько йшов стороною, Наталка  ддалік. Старий роззирався пильно і гомонів тим часом:

— Ну, буває, що вона виб'є коляку і кинеться на самого — тоді її треба ловити  уками за щелепу і здавити ту щелепу та й не давати перемінитись на зуб. Було  ені раз так... Ну, якби довелось тримати так хвилину, то вона за хвилину  оздерла б і унти на поворозки, не то що самого, так, бач, це було, може,  екунду, як уже їй запетлювали хлопці шию та ноги і повалили. В мене хлопці  обре робили! Не дали батька з'їсти (добродушно сміється). Тож і ти не давай, як  о як. Бо після мене тобою закусить. Отак.

А як будемо гнати, не виганяйтесь один перед одного, та й не відставайте. Дивись  а мене. Один прикриває тил, бо як трапиться хитра яка падлюка, то обдурить,  айде з тилу — і незчуєшся, як і передушить... Отож, як тільки побачиш, що я  одав їй гостинець, сідлай її мерщій, та вірьовку оттак, оттак, щоб напоготові,   тоді оттак, і кричи!.. Кричи, а сам не зівай, орудуй, бо незчуєшся, коли  олову одірве... А стривай!..

Наталка стояла, тримала за нашийник Заливая, що поривався вперед, і подавала  наки. Миттю зійшлися до неї. Наталка показувала пальцем на дві смуги на снігу.

— Аж дві!..

Сліди... Дві кішки пройшли глибоким снігом. Старий Сірко пильно обдивлявся.

— Стара і друголіток. Уранішні. Тихо йшли... Не голодні... Десь на лігво...

Це все пошепки сказав.

Нічого собі — аж дві кішки зразу! А собаки!.. Григорій здивувався, побачивши, як  они відмінилися. Нюхали слід, і шерсть на них стала дуба на спинах. Поривались  перед, натягали повідки, але не рвались шалено, — зацитькувані, поглядали на  юдей запитливо. Вишколені.

Власне, по собаках Григорій побачив, що натрапили на тигрів. Заливай тремтів від  ападу люті, аж Наталка тримала його за нашийник, не покладаючись на повідок, а  ін хрипів, не маючи права заревти вголос.

— Головне, розпарувати їх вдало. — Старий Сірко зняв шапку, перехрестився. — Дай  е, Боже!.. Тоді міцно нацупив її.

— Ну, дітки! Дивіться ж!

Вмить повідмотували вірьовки і налаштували їх зручно, почіпляли на шию. Кожен  ослав набій в набій ник рушниці і знову закинув її за плече, щоб руки були  ільні. А дід до Григорія:

— Дивися ж. Як я крикну і почну стріляти, стріляй вгору, куди попало, заправляй   знову стріляй, і галасуй а тоді рушницю за плечі — і гони щосили слідом за  ною. І не оглядайся!

І так, тримаючи собак на повідках — Рушай у батька. Нерпа в Грицька і Заливай у

Наталки — пішли тими слідами. Попереду старий Сірко, за ним Григорій, тоді

Грицько, а тоді Наталка. Вона тримала вінчестер на руці весь час пильно  оглядала на боки, іноді оберталась. Її функція вже почалась. Бо кішка та —  радлива твар, особливо ж як стара з молодим — мати. Вона може бути тут близько   вже, може, вживав проти своїх ворогів заходів.

Сліди то йшли поруч, то перехрещувались петлями. Крутились по непрохідних хащах,  о такій гущавині, що, звичайно, туди мисливець не залазить. В особливо  ебезпечних місцях старий обходив забіч, весь час не спускаючи з ока слідів і  еремацуючи очима кожний непевний закуток, купи вітролому, каміння. Обминали,  иходили з іншого боку, натрапляли на слід і йшли далі.

Григорій мобілізував всі свої мисливські здібності, а найперше зір. Аж у  кивицях боліло, так він напружував очі, стежачи за Сірком і за всім  авколишнім.

Минали години... Так вони проходили кілометр за кілометром, — переходили  озпадки, становики, паді і непрохідні хащі. А сліди йшли собі, навертаючи все  а південь, — ось, зараз, тут...

Але не було тут. Далі. Далі.

Так вони йшли до півдня і навіть не обідали. В однім місці тигри тупцяли під  еревом. Сірко оглянув пильно все. А Наталка:

— Ось, гляньте вгору!

Вгорі, метрів на три від землі, між розсохами дуба, з-між двох товстих колод  тирчав розкішний чорний хвіст. Соболь! Отак! Хто ж то ставив? І хоч соболя  аборонено здобувати, та раз уже впіймався, — взяли. Тут Гриць-ко впізнав, що це   їхня плашка, що вони з Григорієм ставили на колонка. І затіска їхня. “Вліз  урний в не своє. А кішки — ти скажи, які обережні! Постояли, а не наважилися  зяти: почули, що тут була, хоч і давно, людина”.

Гриць запхав соболя в торбу: “Не кидати ж дві тисячі: п'ятсот загибати. Прийме  аза за камчатського”.

У другім місці тигри лежали. Видно на снігу під деревом два лігва поруч. Старий

Сірко зупинився коло них. Помацав сніг. Подумав, оглянув усе навколо, знизав  лечима. Недавно, але... Невже сполохані? Так наче встали не від сполоху...

Пройшли ще трохи. Ага. На снігу кілька вепрячих слідів. Пішли вистрибом. Тигрячі  ліди теж розгонисте — полюють.

Так у надзвичайному постійному напруженні та хвилюванні, забувши й про їжу,  ропили, тобто стежили, вони кішок до смерку. Як починало вже сутеніти, сліди  овели їх до якоїсь річки.

— Даубіхе! — сказав старий, як кондуктор, оголошуючи чергову станцію.

Тигри тут постояли на низькому березі, подивились, либонь, на заметену снігом  ічку, пописану посередині полозками і, занепокоєні підозрілим тим писанням, а  оже, й дух кінський чи людський вхопивши, — повернули круто нагору. Вепрячі ж  ліди подались просто упоперек, через річку.

— Стій! — сказав старий Сірко. — Ніч надходить. А проти ночі кішок не стежать.

В цім місці річка, що текла взагалі, крутячись та петляючи межи становиками, як   всі тутешні річки, робила круте коліно. Старий подивився, ще раз прикинув і  ирішив тут ставати табором. Вмить напнули намет, розгрібши сніг, нарубали  мизу, наносили ялинкового та смерекового гілля. Звалили сухостій і, порубавши  ого на дрова, розклали вогнище. Хотілось їсти та ще більше хотілось пити. Двічі  ип'ятили чай. їжі не варили, а просто їли пироги й морожене сире м'ясо —

“струганину”. Передусім випили спирту, а тоді стругали мясо ножем — кожен своїм

(від цього й “струганина”) і, вмочивши стружку в сіль, так їли.

Після вечері Грицько оббілував соболя, що за той час, поки вечеряли, встиг  озморозитись.

— Ну, як, батьку? — підняв шкірку, милуючись.

Батько, фахівець у хутрині, взяв у руку, труснув, прицмокнув:

— Гарний! — І удаючи інспектора бази, додав: — Сорт перший, висока підголовка,  емний, комірний. Без дефекту. Лунка стандартна... За це — дві тисячі штрафу або  ість місяців тюрми!.. Але оскільки він сам винен, що поліз туди, де його не  рохано, то ми його здамо за камчатського або за сахалінського — там дозволено  олювати на нього.

А соболь, дійсно, був гарний. Зверху переливався сизо-синім відтінком воронового  ера. Роздмухати чорнуд ость — голубіє пух. “Голубуватий”. А хвіст!.. Грицько  риміряв пишного соболя до ковніру сестpi — чи до лиця. Та:

— О! Оце тобі, дитино, як піймаєш кішку.

— Ай правда! — посміхнувся Сірко. — Правда! Хапани бурундуки носять, а ми вже  оболя як-небудь... Та треба ж іще здобути якого.

Наталка тільки очима мерехкотіла, задоволена. Що то жінка! У вічнім, іноді  авіть підсвідомім прагненні бувши гарною й так, бути ще ліпшою — жінка всюди  ірна собі.

Грицько повісив соболя в намет — хай висить.

— А ми ще десь здобудемо, щоб не один. Грець їх бери з їхніми законами!

Рано-рано, тільки-но розвиднилось, рушили. Покинули так намет і все, що було в  ім і коло нього, — всі зайві речі лишили тут. Взяли з собою лише сірники, трохи  жі, боклажку з спиртом та своє мисливське встаткування. За розрахунком старого,  они сьогодні мали догнати і згребати тих кішок. Ще до вечора, як Бог дасть. А  і, то завтра.

Сліди знову петляли, водили їх, як і вчора. Там, де снігу було мало, видно було  авіть віддряпки пазурів. В інших місцях, де снігу було більше і був “чирим” —  атужавіла поверхня, кора, — один слід все провалювався глибоко. “Це матка.

Важка, сатана! Пудів на дванадцять”. Це ж дало підставу упевнитися, що другий  ув молодий. Так, пудів на шість-вісім. Проте і при такій вазі та при  івторарічному віці він зростом мусив бути такий же, як і старий, лише утліший,  іджаристий, — ще не набрав уповні ваги й сили. Ну і досвіду, звичайно. Тому й  одить при матері.

Раптом все пішло несподівано швидко...

В однім місці, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку і підкинув  інчестер... Григорій бачив, як у гущавині посунулось щось смугасте... Постріл!

Велетенська кішка зробила скажений стрибок угору, як підкинена пружиною. В ту ж  ить і туди ж стрелив і Григорій по ній. І ззаду пролунали постріли. А старий,  ронизливо і моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченці, і, раз у раз  тріляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогін за другою, що десь мелькнула   щезла. Решта, так само лементуючи, — слідом.

Спущений Рушай ішов вихорем уперед. За ним, пролетівши повз Григорія, покуріли,  евучи, Заливай і Нерпа.

Собачий лемент пішов по нетрах... Далі, все далі... Вирував, клекотів,  іддаляючись. Женуть уже взрячку.

Григорій налягав на лижви, закинув уже, як і старий, рушницю за плечі, не  ідстаючи, готовий до всього.

А Наталка, обернувшись на ході і ще раз стреливши в велетенську потвору, що,  ерекинувшись у снігу, била лапами в повітря, — випередила брата і благальне:

— Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвіст.

То була божевільна, шалена гонитва. Годину... Дві... Три... Безконечно... Аж очі  ивертало на лоба. Григорій боявся тільки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб  итримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлінні. Ясно.

Собак було весь час чути. Іноді розтиналось коротке скавуління чи виття. Тоді  тарий припускав ще дужче і по нетрах шугало його страхітне гукання.

Підбадьорював та й тій сатані нагадував, що він ось тут, доганяє, як сама  мерть.

Собачі й тигрячі сліди кидались то вправо, то вліво, чирим часто не витримував  ішку на скоку та в такім темпі, і вона все провалювалась глибоко. Напевно такої  онитви вона довго не витримає. В кількох місцях на снігу руділи плями крові —  а собачім сліду.

— Наддай!!. — гукав Сірко і лементував ще пронизливіше, ще шаленіше. — Пропадуть  обаки! Подере.

Де вони гнали, як вони крутились та петляли, — не було видно. Суччя било в  бличчя, обдираючи шкіру.

Ось лемент — рев собачий — близько. Зовсім близько. Старий Сірко нацуплював  осину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген крутились, гасали пси  ід скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви і, наставивши коляку, як спис,  айнув уперед. Григорій нагнувся на півсекунди до лижв... Мимо пролетіла

Наталка, бачив лише, як її лижви із шкварчанням відокремились і шугнули вбік,  тікаючи від його лижв.

Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.

Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам'ятає, як закричала Наталка...  лискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас, — людський, собачий,  игрячий... Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом,  чепившись потворі в карк за шкіру... Все качалось клубком, галасувало на нім...

Здається, і він галасував... Сніг набивався в очі і в рот...

Це тривало десять секунд, але, здавалось, — це тривало вічність... Потім в  аптовій тишині — злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем...

Потім дружній регіт...

— Пусти! — це старий Сірко, сміючись, розпатланий спітнілий: — Пусти, а то ти  ого задавиш...

Уже! Страшний галасливий клубок розпався, і його витягали, затоптаного в  учугуру снігу.

Тільки тепер Григорій побачив, що він голими руками вп'явся в рудий загривок та  ак і закляк... Ага, він перед тим скинув шкіряні рукавиці і кинув їх геть, щоб  е заважали...

Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсійне здригалась, розчепірив  дерев'янілі пальці. Його звільни ли з-під снігу, і секунди переляку загального  еретво рилися в дружній регіт. Так його забило снігом — повно в носі, і в  ухах, і геть світу білого не видно. Але все ціле, нічого не поламано і не  оодкушувано. Треба бачити ці славні, хороші обличчя! Допіру лише зосереджені і  уворі, а тепер такі смішливі — розкудовчені, спітнілі, замурзані і веселі.

Грицько іржав, як дурний.

— А я думав, що вона тебе вже з'їла! Ха-ха-ха! Дивлюсь — нема, тільки унти  тирчать із снігу.

Відсапувались. Обтрушувались. Збирали шапки, рушниці. Викопували з снігу  огублені набої. А де ж дідова шапка? Та вона, пак, он...

На розметанім снігу лежала здоровенна, смугаста, кішка, зв'язана по ногах, а  оді ще обидві пари ніг докупи, шия затягнута петлею, на морді дідова шапка...

Кішка здавалась неживою, лише хвіст тремтів і корчився потихеньку, як прут на  огні... То враз вся стиналась в страшній конвульсії.

— Кінчається! — це Грицько злякано: — Дуже втягнуто!

— Нічого, — заспокоював старий, — це кішка, її не так скоро задушиш.

Потім обдивлялись пошкодження — оглядали один одного і собак. У старого Сірка  ула щока в крові, але то пусте — здряпнуто, і він навіть не пам'ятає де, чи як  нався, чи тут уже. Наталка набила моргулю об чийсь приклад, а може, й об чийсь  об. Може, об Григоріїв. У Грицька все гаразд, тільки чухав нишком ззаду, —  атана мотнула наостанку, як уже була зв'язана, та так піддала ногами, що він не  тримався і гепнув просто на камінь. А в Григорія усе в порядку... Що в нього  оліли ребра і була розсічена всередині губа — то секрет.

А собаки лежали рядочком на снігу, повисолоплювавши язики, ніби в Спасівку.

Проте з ними гірше. В Рушая розідране вухо, у Заливая здорово підідраний бік —  ак шкіру й злуплено смужечкою, і він старанно зализував рану, піддаючи шмат  кіри язиком. Старий витяг ножа і тут же проробив операцію — відтяв шмат геть;  озумний пес тільки заскімлив і лизнув діда в руку.

— Нічого, нічого, це ще щасливо: це заросте... А з Нерпою було погано, — десь  аколола око, і воно сльозилось, кривавилось. Пес жалібно дивився на людей.

Старий оглянув, похитав головою...

— Ну, нічого... Може, пройде... От біда... Ну, та на війні не без убитих....

Може, й заживе...

Після оглядин старий Сірко підійшов до вже майже нерухомої кішки і розпустив  етлю на шиї. Радісно бурчав:

— Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!.. Потім знайшов свою коляду і просунув  ішці межи зв'язаними ногами. А тоді взявся майструвати клітку.

Поки старий майстрував клітку, зв'язуючії її з товстих брусків, невелику, тісну,  ле дебелу, — хлопці з Наталкою позбирали лижви, розпалили ватру, почали  отовити їсти. Тільки тепер вони почули, які вони голодні.

— Хлопці! — гукнув Сірко, поглядаючії навколо. — Та це ж пак Собор! Диви!

Дійсно. Скелі, до яких собаки приперли кішку, були старому добре взнаки. Звались  они в мисливців Собором, бо нагадували зруйновану церкву. Стояли окремо, як  удівля, поруйновані, вивітрені морозами, вітрами й часом. Поміж скелями були  ечери. Це стародавня резиденція великих хижаків.

— А катніть он туди, — махнув дід сокирою. Григорій і Грицько стали на лижви і  ішли в доказаному напрямку.

Скоро вони натрапили на місце, де були виполохані обидві кішки, — здивувались,  ідійшовши зовсім з іншого боку на те місце, де вранці відбувався початок  аталії. А через хвилину — знайшли забиту кішку. Здоровенна самиця, грізний  кземпляр старого уссурійського тигра, лежала на розкопирсаному снігу,  адубівши. Сніг кругом був забризканий кров'ю. А на розкритих губах її замерзла  ривава піна. Смертельно поранена першим же пострілом у груди, вона була потім  родірявлена ще чотири рази. Останній раз, очевидно, в голову.

Хлопці подивувались з такого страхіття. (Власне, дивувався Григорій, Грицько вже  вик, бачив). Потім зв'язали їй передні ноги, ще й примотали мотузку за голову.

Тоді запряглися і так поцупили вдвох.

— Шкіра ж пропаде! Це ж яка шкіра! — сказав Григорій.

— Дурниця! — це Грицько, скептично. — Ця шкіра коштує рівно в п'ятдесят раз  ешевше, ніж ота маленька соболина. Поганяй!

І поцупили. Кішка пливла по чириму досить легко.

— Овва! А то чому ж так дешево? А я думав...

— А хтозна-чого. Ми її з убитого тигра і не знімаємо ніколи, а здаємо так,  амузом, з тушею і з тельбухами. База приймає цілком і платить за вбиту, за  айбільшу, всього лише тисячу карбованців. Биту кішку продають так цілком десь у

Китай, з кишками і з печінками.

Ось так і притягли мертву до живої. Зорієнтувались, виходило, що вони десь  рутились (та ще й як крутили) — і до того місця прийшли. Бач, піймали живу  айже там, де почали ганяти.

Клітка була вже готова. Вміло зв'язана з грубих, дебелих глиць, вона була довга,  етрів на три, але низька і тісна. Верх у ній був відкритий.

Тимчасом зв'язана кішка помалу очунювала. Старий поглядав на неї і поспішав. Ось  літка готова зовсім.

— Ану, беріть, дітки!

Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, підаяли кішку і поклали її в  літку згори. Старий наклав заготовлені, глибоко позасікані на кінцях дрючки,  озабивав кілки, попробував, — добре. А тоді висмикнув коляку з-межи ніг. Слава

Богу!

— А тепер снідати, обідати, полуднувати й вечеряти... Смеркало. Назад рушати  ізно. Тут і ночували... Коло скель було затишно. Розгребли сніг, розклали ще  дно велике вогнище, — було тепло, спалося міцніше, ліпше, аніж на печі.

Звечора, наївшись і напившись, ще довгенько лежали кого вогню, гомоніли про се  ро те. На старого Сірка трохи напала балакучка, як часто після доброї вдачі,  ін був у доброму гуморі. Згадував, розповідав, а то й філософствував.

— Бач, — це старий роздумливо, капирсаючи паличкою жаринки. — Як на світі все  озумно зроблено. Га! Оці ось кішка, приміром, — вона виплоджує тільки по  дному, та й то не кожен рік, бо якби вона плодилась так, як миші чи пацюки, то  игри б увесь світ давно поїли. І от уже ведеться — що більший звір, то менше  лодить, що менший звір, то більше плодить. Чого так багато мишей плодиться? Та  ого, що їх усяке їсть — і тхір, і колонок, і куниця, і горностай, і сова, і  исиця — всі живляться ними. Отже, щоб мишачий рід не перевівся, треба, щоб вони  видко і багато плодилися. А вже ведмідь або й оця кішка — їх жоден звір не  'їсть. Навпаки. Їм самим треба багато харчу, того вони так помалу й плодяться.

О, старий дідуган стільки надивився за життя, стільки думав над усім і розумів  авіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих  итань. Бувши в доброму гуморі, старий розгомонівся і довго ще розважав молодь  повіданнями про свої пригоди.

— І скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка, — шукай  ишу, хочеш знайти вовка, шукай козу, хочеш кішку цю знайти, шукай вепрів; бач,  е пастух, а то козолуп, а той мишопруд — всі спеціалісти, інженери...

Іноді коло ватри вибухав дружній регіт, особливо, як дід оповідав про людей, про  устрічі с громадянами, про спостереження над ними і робив несподівані висновки.

Уранці вони рушили до покинутої ще вчора домівки, до намету. На чотири пари  ижв, мистецьки зв'язаних і налаштованих так, як сани, поставили клітку з живою  ішкою. Мертву ж поцупили так, самоходом.

Так і допхались до намету в обідню пору.

Але тут сталась дрібниця. Тільки така, що катастрофічне виросла в велику подію і  агло поклала кінець мисливській епопеї. Поклала всьому край. Сталось все це  видко, непередбачене і безповоротно. Так, як це буває при наглій пожежі, при  емлетрусі, при всіх стихійних зламах, що кладуть край там, де його найменше  подіваються і бажають.

Намет стояв цілий-цілісінький і чекав господарів. А коли підійшли — здивувалися.

Намет цілий і порожній. але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь,  тояли коні — натрушено сіна і кінський послід. Коло намету походжено. В наметі  очовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку.

— А де ж соболь?! — кинулась Наталка.

— Та там же ж я чіпляв...

— Нема!.. І однієї сокири нема, що тут лишали.

Старий насупився.

— Хтось нетутешній, — буркнув крізь зуби. — Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не  айгові, — тайгові не порушать закону.

Пішли всі на лід, розглядаючи сліди — куди рушили і коли рушили. Недавно рушили   вниз по Дуабіхе до Іману.

А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок — мундштук дорогої цигарки

“Золота марка”...

Григорієві серце чомусь нагло затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна  юдина... Він мовчки, поки всі були на льоду, швиденько визволив свої лижви  -під клітки, став на них і, нікому не сказавши, подався... На ходу заклав  бойму в гвинтівку. Щез. Подався швидко через нетрі навскіс, зрізаючи величезну  угу, що її тут робила Дуабіхе.

Григорій знав, як тут, угорі, тече ця річка, петляючи межи крижами. Коли йти  авпростець, то можна випередити навіть експрес, коли б він ішов річкою. І як би  видко він не йшов, все одно не міг би перший проскочити. Коли б тільки не  омилитися в часі! Але зі слідів коло намету видно було, що гості від'їхали  сього півгодини, найбільше годину перед тим. Григорій гнав, як вчора за тигром.

По якімсь часі шаленого ходу нарешті вискочив з розгону на річку, на лід, —  ема. Послухав — не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певніше на  нігу Грпцько помітив кінські кізяки. Недавні... Проїхали. Тільки що. Далі

Даубіхе звертала понад становиком направо. Там уже Іман. Сизий становик робив  елетенську дугу. Григорій націлився на середину тої дуги і погнав  авпростець... Виломившись з тріском крізь верболіз, аж присівши на лижвах,  угнув з крутого берега і зі шкварчанням вилетів насеред річки, круто  авернув... Ось! Миттю зірвав гвинтівку з шиї...

З-за повороту мчала паровиця. Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно  ін тягав і мертвого, і живого тигра, — на нім поналипали шерстинки, на унтах і  а руках були плями крови тигрячої... Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку.

На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, —  амаячіли будьонівка і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю.

Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік — вхопили  игрячий дух. Ага!.. Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали в  ніг.

Григорій вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевільне, обминаючи  ого стороною, мчали коні, б'ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом,  ерекидались, деренчали...

Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено,  апливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля.

— Стій!! — гукнув Григорій. — Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так  тояти!..

Стоять... Григорій підійшов. І нагло... Серце закалатало йому безумно, шалено. А  чі вп'ялись в того, що в кашкеті... І він зареготався страшним, жаским і...  адісним реготом.

— Медвин?!.

Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось  ой, з ким їх і Бог не розсудить.

А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий  лодюжка, порушник закону нетрів, — стояв і тіпався... Так, тіпався. Губа йому  іпалась, а очі... очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі — як  азки крові.

— Великий начальник?! Так... Поздоровляю...

Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою — якийсь начрайону.

“Чорт його припарував, дурака”, — подумав Григорій, а вголос промовив:

— Так... Ну, все, таваріщ следователь! Все. — І важко задихав: — Кінчаю  лідство... — І підніс голос, повільно, грізно:

— Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і  истрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у  рудях стукає серце, напоєне помстою... Тут утікач обернувся і вистрелив з  істоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля тьохнула десь у сніг.

— Хіба так стріляють? — промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і  трельнув.

Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища.

Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором... Так. Все. А тепер — в

Маньчжурію, в Китай, в Японію. до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом —   ворогів і друзів, і спокій — все...

Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену  нігу, а тоді написав пальцем великими літерами:

“Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає”.

Ще й розписався.

— Так... Куди ж тії бідолашні коні побігли? Загинуть... Шкода... Ну, добре. —

Хвилинку постояв. Зітхнув. Потім махнув рукою, почепив гвинтівку на шию і  овернувся...

На нього дивилась пара очей. Наталка!

— Що ти зробив?

Григорій взяв її за руку і потяг геть за собою. Вона не опиралась — покірно йшла  оруч, лише відчував, як її рука тремтіла.

А в неї рука тремтіла не з переляку, ні.

— Що ти зробив?

— Слухай, Наталко! Те, що я зробив, — те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив  дного дракона... Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже, як   буду далеко звідси, — тоді ти про все розкажеш своїм...

Дівчина дивилась на нього, і в неї затремтіли губи.

Прошепотіла здивовано, розгублено:

— Куди ж ти?..

— Стривай. Твій вінчестер зареєстрований?

— Ні.

— Гаразд. Чудесно. Дай мені твій вінчестер. На тобі цю гвинтівку. Вона теж не  еєстрована, але... хай батько допильнує...

— Але стривай... Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, добре, тобі  идніше, але куди ти?! Куди ти підеш?

Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями.

Григорієві аж горло стисло. А дівчина благала:

— У нас же цілком безпечно... у нас... Та можна ж іще далі зайти в нетрі...

Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.

— Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі  оставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небі!

Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і  амагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене  учив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою  атьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з  ожевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його  омічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять  оків! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний  рай і народ...

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і  ерегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, — стрибнув у  іч, у смерть, на щастя.

І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як  азала твоя мати... Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене... сестро.

Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно,  о-дитячому. Ясно — це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала... Ой, як  алено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу.

А тоді враз відірвалась, зціпила зуби, хутко-хутко відстебнула набійницю, повну  абоїв до вінчестера, ткнула в руки.

— Візьми!

Мовчки взяла його патронташ.

Повернулась і пішла. Хутко-хутко... Зупинилась... Завагалась... Пішла...

Зникла...

А за хвильку з хащів почувся її голос, суворий, але з зле прихованими слізьми:

— Ітимеш оцією річечкою. Дійдеш до заїмки — візьмеш коня, харчі... сірники...

Батько нічого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо... Ітимеш далі розпадками на  ахід... На Уссурі. Й на Маньчжурію...

За слізьми не договорила — подалась. Все.

Бідолашна... Горда... Дика... Наївна і... надзвичайна Наталка...

І десь зринула в пам'яті і бриніла в вухах пісня, як кров у висках, бриніла  оляче і чітко:

“...Цілувалися ми із тобою один раз”...

Ху-у! Серце Григорієве ніби хто поклав у жорстокі лещата. Він стояв, зціпивши  уби до хруску, щоб не ревнути дико, нестямно. А по щоці повзла помалу сльоза.

Вирвалась-таки! Так, як вирвався він колись із скаженого поїзда.

Згори почав падати густий лапатий сніг. Засипав сліди. Засипав усе...

І сідали рядочком сніжинки, як білі голуби, на сталеву сизу цівку вінчестера.

Розділ дванадцятий

Навзаводи з щастям

До Хабаровська з заходу кордон іде по Амуру. Від Хабаровська на південь по

Уссурі. Найліпше кордон перейти десь в Біробіджані, там найбільші нетрі,  айвужчий Амур і гори обабіч — Великий Хінган. Це Григорій знав. Він це вивчив  осконало і давно вже, щоб бути зорієнтованим на випадок чого. А тепер той  омент настав. Але ж...

Ні. Йому несила так піти геть. Він мусить піти туди, глянути, побачити. Востаннє  . Побачити батька, побачити матір. Це, може, єдині рідні, може, на цілому  віті.

Попрощатись. Стати навколішки і хай благословлять у далеку путь — у темне,  трашне невідоме... Може, в смерть.

Три дні він ішов снігами і боровся сам із собою. І не міг перемогти бажання  іти, глянути. Він мусить. Спустився становиками і вийшов на річку. Зайшов на  аїмку — постояв біля коней, що стояли біля стіжка сіна і, зачувши його, радісно  аіржали. Він погладив свого буланого, по-господарському обдивився усе — все  аразд. Мисливці ще не приїжджали, але мали приїхати. Коня він не зважився  зяти, лише взяв харчі, сірники, пляшку з спиртом і жменю набоїв. Інокентія

Петровича не було вдома, і Григорій був задоволений з того. Взяв що треба і  ішов далі. Це було позавчора. А вчора він провалився в наледь і мусив сушитися.

Сушився всю ніч і думав усе про одно, все про те саме. Ще вчора вранці з  еревалу він бачив, як унизу річкою їхала процесія. “Наші”, — мелькнуло в  олові. Так, він упізнав їх. Хотілось скрикнути і побігти до них, але утримався.

Зітхнув лише.

А процесія посувалась униз по льоду. Коні встяж тягнуть на довгих полозках  літку з тигром і всі речі. Позаду ідуть двоє, а спереду одно лиш на лижвах.

Коло нього крутиться собака, то забігає наперед, то, повернувшись, кидається  азустріч... Заливайків голос перекочується по горах, дзвінкий і докірливий — на  ього не зважають... Серце Григорієві стиснулось. То ж Наталка! То ж Наталка.

Простує вперед уперто, похилившись проти вітру. Уявив, як вона уперто заломила  рови, і так стало на серці... Ні, цього не скажеш, як то буває на серці, коли  оно нагло обіллється кров'ю.

Процесія зникла за тим велетенським крижаним водоспадом, що вилискував на сонці.

Могутній гірський бог десь махнув чарівною паличкою і заморозив велетня,  озмалював його в усі барви веселки, оправив у скляний прозорий панцер — і він  тоїть, мерехтить холодно.

Григорій ще довго стояв, дослухаючись до Заливаєвого голосу. Процесія зникла.

Потім і голос той десь завмер, а він стояв.

Тоді сапнув морозного повітря, насупився, підв'язав міцніше лижви і пішов нехотя  нігами глибокими, становиками крутими.

Це було вчора. Всю ніч він лежав біля вогнища на снігу і думав свою бурлацьку  уму. Зазирав у минуле — тяжко. Заглядав у майбутнє — темне. Зціплював зуби —  ехай! Багато випало на його плечі. Але ж він живий, чорт забери! Подивимось  е... Спав сторожко, як дикий тур.

Так він ішов три дні і дійшов сюди, на стару пасіку. Що далі ішов, то все  овільніше, а дійшовши сюди, до цієї пасіки Сіркової — зупинився. Далі несила.

Ой, несила далі — це вже покинути останню рідну хату та й назавжди... Тут він  таборився і оце боровся воював сам з собою:

Піти? Чи не піти? Ні, не треба! Але ж як він піде геть, не попрощавшись з цими  юдьми?.. Але ж як стане перед нею і не пожаліє її серця?.. Ліпше було б  озбитися ще тоді, з поїзда стрибавши!

І він рішуче збирався, то знову сідав у холодній халупі і сидів, важко підперши  олову. Було його й по тюрмах. і по божевільнях, і де тільки його не було, але  іде він не тратив голови. Ба, ніде ж йому і не траплялося такого. Потім він  апалив у халупі і міцно заснув. Пірнув у сон, як у визволення. Нехай.

Як він довго спав — хтозна, — чи годииу, чи дві, чи, може, кілька двін, —  тозна. Але враз схопився — йому приснився дивний і страшний сон. Йому  риснилась мати... Мати на побаченні перед розстрілом. Рідна мати... Бідна,  ідна мати!.. Він прощався з нею і гірко плакав...

А коли схопився зі сну — сльози теклі по щоках.

Швидко перевзув унти, підперезався набійницею, перекинув вінчестер за спину і,  тавши на лижви, пішов швидко у ніч.

* * *

Ще було темно, ще тільки благословилось на світ, а в Сірковій хаті уже горів  огонь.

Почувши шерех здалеку, собаки забрехали. Григорій тихо свиснув, і собаки вмить  пинилися біля нього, кидались під ноги, радісно лащились. Нюхали вінчестер і  уріли з радощів.

На сніг лягла смуга світла. Рано повставали Сірки, як і завжди. А може, і не  ягали, може, по скоїлось. Ні, так, як і завжди. Мабуть, до міста збираються.

Старий Сірко, похиливши голову, сидів насуплений на лежанці, одягнений, і ніби  оздумував, що його одягати ще — чи доху, чи козляк, сідлати гнідого чи  уланого.

Наталка, така ж насуплена, як і батько, заломивши брови, стиснувши уста, шила  нти... Ізюбрині, лапчаті... Гаптувала їх білими пушинками... Сувора, трохи  блідла, схиляла голівку то вліво, то вправо — дивлячись на роботу, а думка  есь, не тут.

Грицько сидів біля груби і морочився з калибом — відливав картеч, козюлювати  бирався; робота щось кепсько йшла.

Мати біля затопленої печі перебирала мерзлі брусниці. — розглядала їх, як  рапелинки крові чи як намисто на долоні.

В хаті була мовчанка гнітюча. Чи то сон недоспаний напосідав, чи то сумно, чи то  ужно, як по якійсь утраті, як після похорон. Та сама гнітюча мовчанка, що  апанувала серед них зразу, ще в дорозі, після того, як Наталка в кількох словах  озповіла, що сама бачила, що від Григорія почула, та про його намір. Аж  риїхали додому, вона, заплакавши, поцілувала матір.

Грицько гнівався на побратима, що той зник і знехтував його приязню, дружбою, —  ник, навіть не попрощавшись. Його молоде серце закипіло після сестриної  озповіді. Боже! А він і гадки не мав! Зразу був хотів вертати на розшук та  багнув, що це ні до чого, пізно, — і мовчав. Мовчанка — це єдине, що лишилось в  м'я дружби. Так і Наталка, і батько. Наче змовились.

Треба було їхати до міста на базу — відвозити здобич, але старий не квапився.

Десь там піймана кішка чекає у клітці, поклавши лапи і гордо піднісши голову, —  ерухомо та відчужено дивиться просто себе вогкими великими очима. Не бере їжі.

Третій день не бере... Та вона п'ять днів не братиме, але не згине. То горда і  ивуча тварина... І старому думки химерно блукали межи гордою твариною та...

Раптом в сінях зашелестіло. Клацнула клямка... В розчинені двері увірвалась  мара морозу. Густа та біла... І перетворилася в людину. Так чаклують шамани в  ольдів, пускаючи клубками дим. Але такого чуда не втнуть! Зачинивши двері, біля  орога стояв Григорій.

Вінчестер через плече, в снігу і крижинах попід руки, унти і ремузи обмерзли, —  есь брів по наледі, — набійниці навхрест на грудях, а груди розстебнуті,  пітнілі... Завмер нерухомо. Блідий, трохи схудлий, засмалений вітрами, стояв і  іяково, по-дитячому посміхався.

— Не сподівались? — вимовив хрипко. Брусниці посипались і покотились-покотились  о підлозі, заторохтіли, як намисто.

— Ох, Боже мій!.. — скрикнула мати і, простягши руки, ступила до дверей. — Ой,  ину! О, дитино бідная!.. — І материнські сльози покотились, як тії брусниці  озсипані: — Ой, що ж бо ти наробив, соколе нещасливий!?

“Так, як у тім божевільнім сні на пасіці”, — майнуло в голові. І, не розуміючи,  о робить, скорившись невидимій силі, Григорій стяг шапку і опустився на  оліна... Та зміг видушити тільки одне, жалке слово:

— Мамо...

А на закам'янілому обличчі, на щелепах набрякли жили від надмірної напруги.

— Ой, синку, синку!..

І ще буйніше котилися сльози у матері; вона за сльозами його не бачила,  ростягаючи руки, щоб підвести: — Бог... Бог тобі простить, дитино... Бог тобі  уддя, та й мати Божая. — І витирала буйні сльози, а вони, неслухняні, лилися  алі. — І нащо ж ти так?..

— Ну-ну, стара... — закректав старий Сірко вдоволено. — Козакові — козацьке  іло!

Як Григорій увійшов, він встав назустріч і стояв так. Григорій звівся, допитливо  ивлячись старому в очі. А старий заховав їх під волохаті брови, і вони так  осміхалися самі собі під бровами нахмуреними. Стояли так один проти одного.

Стояли так, як той Тарас Бульба з Андрієм, тільки це не Андрій, — це Григорій, і  олова в нього не схилена погноблено, а гордо піднесена; лише блідий, але  апропале затятий. Старий покрутив головою загадково. Либонь задоволене:

— А я й знав, що ти прийдеш, сину, are ж... Ну, ось... Запанувала мовчанка. А

Наталка... Боже мій! Впустивши оторочки і голку, вона стояла край столу,  мертельно бліда, не пустила й пари з уст. Якби хто знав, що з нею діялось! Аж  омертвіла. Бідолашна дівчина! Припала очима до гостя. Аж Грицько — брат її —  одивився на неї, потім на Григорія і відвернувся. Він знав сестру і вгадав, що  о значить.

— Так. Я прийшов... (павза) Мені треба поспішати... Я прийшов попрощатись з вами  сіма... Простіть, коли чим завинив, може, вже не побачимось (і посміхнувся),  іба на тім світі... — Обвів усіх очима і зустрівся з Наталчиними.

Дівчина спалахнула. Прочитала в його очах те, що було в його серці. Почервоніла  о сліз, та помалу кров відплинула з обличчя, і вона ще більше зблідла. Чула, як  різь завірюху:

— Я мушу поспішати... Простіть і побажайте мені, як бажаю я вам...

Рвучко ступнула, потім враз повернулась і вийшла геть, либонь, до хатини...

— Бог простить, синку, — це мати, витираючи сльози. — Прости ж і ти нас, коли  о...

— Щасти тобі Боже, синку! — це батько урочисто. — Шкода, та що ж... Стара, збери  а дорогу щось. Не барись, синку, бо скоро світатиме. А ти дорогу знаєш?

— Та знаю... — це Григорій. — Я весь час вивчав. Думаю на весну, та от...

— Будь же обережний. А в Маньчжурії — в Харбіні та в Сахаліні є наша рідня. Та  и ж, пак, знаєш.

Григорій кивнув головою.

— Спасибі. Гаразд.

— Ну, сядьмо, щоб іще зійтись колись...

І за стародавнім звичаєм вони урочисто сіли. Григорій примостився край лави.

Сиділи хвилину мовчки... Потім, як на знак якийсь, звелись. Попрощались.

Мати, плачучи, тикала Григорієві до рук набитий рюкзак. Батько застібав  орячкуватими пальцями ґудзик йому на грудях.

— Бувай же здоров, синку! Патронів досить? Добре... Тут увійшла Наталка.

Пристібаючи на ходу діловито набійницю, вона увійшла виряджена, як на полювання.

Брови рішуче зсунені, вуста стиснені. Бліда, як смерть, але спокійна. Стала  осеред хати біля Григорія.

— Куди ж це ти, дочко?! — сплеснула мати руками. А батько примружив очі вражено.

Наталка ж стала проти Григорія з непокритою головою і мить дивилася йому в вічі   мукою, запитанням... Мить коротку і мить безконечну... І знайшла там  ідповідь, — у тім погляді — в тій мішанині з любові, жалю і розгубленості від  відомості про нездійсненість щастя. Потім взяла його за руку, відчуваючи, як на  ій товчеться жилка — товчеться кров, пориваючись до неї, — опустилась  авколішки перед враженими батьками...

— Ой, Боже мій! — тільки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на них  ерехтливими очима, запаленими іскринками сліз та безповоротною рішучістю:

— Як уб'ють мене — то я не вернусь. А як судилось мені щастя... то нехай же я  уду, мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..

Пауза, гнітюча пауза збентеження. Очі Наталці замерехтіли слізьми, а брови  ішуче заломались:

— За свої вчинки відповідатиму я... перед людьми і перед Богом. Ні, перед Богом   перед вами...

Батько суворо, допитливо дивився на Григорія, а той аж шарпнувся був, та Наталка  ерехопила його рух:

— Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він  радить сам себе ради вас. — І, заломившії руки: — Я мовчала довгі місяці, як  амінь. Я змагалась із собою... Я не знала, а сьогодні я бачу, тепер я бачу, що   загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка... Не губіть же  ене!

Мовчанка. А Наталка благала:

— Тату! Нехай я буду щасливою! Може ж, я буду щасливою!.. — І враз рішуче, з  окором, хоч і крізь сльози: — Я не переступила вашої волі, в мене ваше серце,  и його мені дали таке, — то й хай же Бог буде суддею.

Старий Сірко бачив, що нічого не вдієш. О, то Сіркова кров заговорила!

Начувайся! І він слухав дочку і дивився на Григорія з-під волохатих брів: “Обоє  ябоє”. І посміхнувся схованим оком під насупленою бровою.

“То хай же Бог буде суддею...” І уже була б звелась, але тут Григорій, бачачи,  о чого може дійти, мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як  ід сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього.

— Отак-то, стара... — це батько.

А Наталка, ухопивши нотку в його голосі, пожвавіла.

— Як загину — що ж, Микола ж он загинув... А як загине він — то хоч знатиму, де  ін лежатиме, та й тоді повернуся до вас. Але нехай ми будем щасливі, тату!

Мамо! Смерті ж і конем не об'їдеш. Он Микола...

Тут мати не витримала і крізь сльози:

— Чого ж ти мовчиш, батьку?!.. Твоє ж насіння! Але не було в тім докору, лише  озгубленість і далебі... співчуття. Так, співчуття. Вона дійшла серцем того, що  тарий доходив розумом.

Сірко почухав голову і зітхнув важко:

— Такі часи, бач... Таке життя... Ну, що ж...

Матері тільки цього було й треба. Вмить витерши сльози, вона хутенько зняла  кону — ще своє благословення — і, намагаючись бути веселою (щоб була ж дочка  аслива), благословила, а тоді віддала старому і стала коло нього.

— Нічого, стара! Бог не без милості, козак не без щастя... Та й часи такі...

Нехай же шляхи вам будуть рівні, люди привітні і щастя довіку, — щоб ні сили  емнії, ні око злеє, ні куля ворожа... От... Та й не баріться, діти!

Наталка квапилась. Шалено обіймала батька та матір. І потішала. І гомоніла  бираючись:

— Не журіться... Та я ж усі шляхи і доріжки знаю... А там же тітка і родичів  кільки... Боже... Ми візьмемо Заливайка, і він принесе вам вістку, як уже  удемо в безпеці...

І цілувала батьків і брата, щаслива і радісна.

— І все буде добре, ось побачите. Ми тоді покличемо вас на весілля.

Батько хитав головою, дивлячись на дочку:

— Сіркова кров.

— Дай Боже, дай Боже, — це мати, підступивши. — На ось ліпше оце, божевільна  и... — І висипала їй з пригорщі в пригорщу дрібнички — дукачі стародавні,  бручки, сережки золоті. Потім зняла з себе золотий хрест і наділа дочці на шию.

— Може, здасться, дитино...

Надворі швидко сіріло. Грицько збирався проводжати, але Наталка заступила  орогу, обхопила руками за шию і, дивлячись в очі, ніжно, але заперечливо:

— Твій побратим — нехай мені, і я відповідаю за нього головою. Так? А мати й  атько — тобі, і ти відповідаєш за них головою. Так? Дай же слово, що ти  ерегтимеш їх. І одружившись, будеш коло них. Ну ж... — І, тільки діставши  лово, поцілувала й пустила.

Ще не розвиднилось гаразд, як з Сіркової заїмки в мороз, що стояв туманом,  ийшли і попливли помалу по снігу двоє озброєних, на лижвах, з рюкзаками за  лечима, а за ними великий якутський пес. Перейшли падь і пірнули в нетрі.

* * *

Однієї ночі на Н-ській заставі на Маньчжурськім кордоні, біля станиці Пашкове,  ам, де Амур, стиснений обабіч горами і нетрями, лежить чистою, але досить  узькою смугою, — зчинилась тривога.

На великім відтинку почалася стрілянина. Почалась вона з далекої пожежі і  ількох вибухів там. Потім вибухла в самім Пашковім, а далі розійшлась обабіч на  ких десять кілометрів... Ніби тривав бій межи всією Японією і СРСР. Але то  сього лиш — ловили порушників, що десь із боєм переходили недоторканий кордон

“соціалістіческово Отечества”. Невідомо тільки, в який бік переходили — ніч була  уже темна, нетрі густі, а варта надто знаменита, хто йде, куди йде і де  роломлює “границю на замку”. Метушня зчинилась надзвичайна.

А “диверсанти” були сміливі і досвідчені, ні, одчайдушні — вони насмілились  ерейти кордон там, де того найменше сподівались — в самісінькім Пашковім, що  риліпилось на березі Амуру. Там, де дороги топтані і сліду не видно, там, де

Амур вкритий високими та крутими торосами. Для цього їм треба було перейти через  ело, що маячіло обідраними дахами та голими кроквами, — колишню козачу станицю,   тепер розкуркулену і перетворену в прикордонний колгосп. Це була крайня точка

Біробіджану. Давні мешканці-козаки або “гурани” — повтікали в Маньчжурію, а тут  или тепер бердичівські, тульські та орловські “патріоти родіни”. У всякім разі  иверсанти про це знали, і зважились перейти попри самісіньку будівлю  рикордонного пункту. Але перед тим зробили досконало продуману диверсію.

За порядком все відбулося, власне, так:

Ще не смеркло, як двоє на лижвах і з ними великий пес, обережно крадучись,  ийшли на схил далекої сопки і стояли там, вивчаючи пильно околицю.

Далеко на березі Амуру бовваніло Пашкове, заметене снігом. Цілий берег Амуру був  осить низинний з поодинокими сопками, вкритий гайками та сухою травою й  ур'янищами. Лише на півдні низину перетинало високе пасмо сопок, вкритих  агарником. Пасмо підходило аж до Пашкова. Там попри пасмо йшла дорога на

Пашкове.

Правий, маньчжурський берег Амуру був високий, гористий. Сині кряжі Великого

Хінгану підпирали небо.

Великий Хінган справа і пасмо сопок зліва стиснули Амур, утворивши вузьке горло.

— Там!.. — махнув Григорій рукою.

Потім вони знайшли велику, заметену снігом копицю старого, бозна-коли і ким  агребеного сіна, наносили туди ще хмизу і кілька оберемків сухого бур'яну. А  алі — Григорій знайшов два шматки товстої бревняки, побуравив у них шомполом по  ілька дірок і загнав у кожну з них по набоєві, разом з гільзою і з усім, і  оклав ті бревеняки в сіно. Проробивши все це, насмикав з ватянки жмут вати,  середину його заклав пачку пороху, завинену в шмат газети, знайденої  апередодні в одному з тайгових лісозаготівельних бараків у Біробіджані, — в тім  окиненім безлюднім бараці вони ночували востаннє на цій землі, — і вклав ту  ату в купу сухої трави.

Ось так вони приготувалися, покладаючи всі надії на цю вигадку, на лижви та на  вою зброю... А як потемніло, Григорій викресав вогню і вклав тліючий гніт в  ату. Стали на лижви і швидко пішли геть. Пішли на Пашкове, огинаючи дугу...

Вони вже були коло Пашкова, на цвинтарі, як ззаду, далеко в сопках, спалахнула  ожежа. Потім почулись звідти вибухи... Один... Два... Пачкою... Десь від  ордону — від Амуру — здалеку відгукнулось кілька пострілів. В Пашковім  аметушились. Чути, як хтось кричав:

— Сергеев!!. (Трам-трам-тарарам!) Ка мнє!!. По дорозі з Пашкова в сопки промчав  валом кінний загін. Дві постаті з собакою швидко пішли в Пашкове. Виринули з  авулка і пересікли площу. Саме завертали за велику якусь будівлю над Амуром, як  апоролись на постать, що виринула назустріч.

— Стій!!. — загородила постать дорогу і зарепетувала п'яним голосом. То сам  ачальник застави біг десь від любки, пристібаючії на ходу пас з кобурою.

— Чужий! — скрикнув тихо дівочий голос. І в і у ж мить пес ударив грудьми в  руди того чужого і впився в нього пащею... Одночасно кольба вінчестера лягла  поперек черепа. Начальник звалився.

— Заливай! До мене!.. — І дві постаті з собакою канули в темряві.

По всьому кордону лопотіла перестрілка, рвучи темряву на шматки. Японські  рикордонники, поставлені на ноги небезпекою, теж заалярмували по всій лінії,  ліво і вправо десь за кілометри. Встряли своїми пострілами. Лише насупроти

Пашкова, де височіли круті, непроходимі кряжі, було спокійно. Десь далеко-далеко  римнуло раз, удруге... У відповідь залопотів скоростріл. І завирувало там,  аклекотіло. Чути було, як строчили скоростріли... З Пашкова знялась ракета і  світила мертвим, сліпучим світлом кряжі Великого Хінгану, ціле Пашкове, вкритий  оросами Амур... Десь вили пси з переляку.

Ракета пливла в небі і пливли — метушились тіні між високими торосами. Веремія  іней. Не розбереш — чи то все живе розбігається на всі боки та ховається,  ягаючи ниць, чи то лиш омана. Брили високих торосів — брили криги поставлені  уба під різними кутами — ожили, фантастично рухаючись. Десь близько залопотіло   скоростріла вздовж по Амуру. Кулі тьохкали об кригу і, відбиваючись, сюрчали  к несамовиті. Десь знялась друга ракета, да-а-леко. Там заклекотало, загупало.

“Центр бою” перенісся туди. Шляхом, що йшов вздовж Амуру, цокотіли вершники,  етючи на прорив. Бій тривав, розгоряючись.

А на тім боці Амуру, високо в сопках Великого Хінгану, по тім боці “граніци на  амкє”, стояли винуватці всієї тієї баталії, весело відсапуючись, розхристані, з  епокритими головами. І так, наче подурілі.

Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в нестямі,  кладаючи все серце, яке так довго стримувала:

— М і й!.. М і й!..

І шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.

— Ми підем тепер... На тую... на твою Україну!

Обвилась руками за шию і припала до мужніх грудей, слухаючи, як товчеться там до  еї суворе, розбурхане серце, — і тріпотіла на них. Вперше цілувала, сама  ілувала та й дала серцю волю.

І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її всю в обійми, заціловував тії  икі, тії неприступні, тії незаймані вуста, тії очі насмішкуваті і великі, як у  икої козулі, тії руки, морозами попечені і порохом посмалені, — такі жорстокі в  ою і такі ніжні до нього от... Аж ось де він догнав своє щастя!

І дуріли обоє, опираючись тим щастям до нестями.

А великий якутський пес Заливай зп'явся на задні лапи і, тихенько скімлючи,  амагався лизнути обох в ніс.

Лемент на кордоні помалу вщух.

Далека пожежа погасла. В Пашковім було тихо. Лише десь далеко-далеко зрідка ще  опотіли постріли.

Наталка послухала якусь мить. Потім розстебнула Григоріїв рюкзак, вийняла  еликий шмат м'яса і дала Заливаєві:

— Їж... Ну!.. У, мій милий, мій вірний друже!.. — І пестила його рукою попід  иєю.

Пес лизнув руку і тихесенько заскімлив, відчуваючи собачим серцем наближення  коїсь зміни в своїй долі. Але на м'ясо накинувся жадібно.

— Давай записку...

Григорій вийняв з гільзи маленьку записку, обачливо приготовлену ще вранці.

Наталка оддерла стьожку від хустки, прикріпила ту записку до Заливаєвого  ашийника зісподу та й примотала її стьожкою. Готово... А тоді довго гладила

Заливаєву голову, розмовляла з ним, термосила за вуха, поклавши голову собі на  оліна. Аж но хотілось заплакати — так шкода було розставатися з вірним другом.

Та враз звелась рішуче і суворо:

— Заливай!

Заливай скочив на ноги і завмер, готовий до послуху. А Наталка завагалась  вильку, а тоді жорстоко і твердо, махнувши рукою:

— Д о д о м у!..

Заливай прянув стрімголов... та й враз вернувся. Дивився очікуючи. “Не  ухаються”. Жалібно заскімлив, бив хвостом по снігу, позирав запитливо то на

Наталку, то на Григорія. “Чого ж вони не йдуть?” Але він уже знав, чого вони  очуть. Він добре знав свою господиню і прекрасно її розумів, як завжди, з самої  нтонації голосу. Та, либонь, не хотілося псові розставатися.

Шкода було пса. Але не було випадку ще, щоб Наталка, сказавши раз, міняла наказ.

А зараз — тим більше. Так мусить бути. Вона нагнулась до пса, що, скориставшись   того, лизнув її в губи, і повторила, ніби людині, умовляючи лагідно:

— Додому! Так, додому... Чуєш? — І, поторсавши ніжно за шию, враз випросталась:

— Заливай! — Та й простягла руку туди, звідки вони прийшли:

— Додому!!!

Пес шарпнувся, потоптався на місці, водячи очима то на одного, то на другого. А  оді враз тихесенько гавкнув... Та й враз, розпачливо скімнувши, зірвався з  ісця і погнав скільки духу.

Щез.

Чути лише, як десь шелестів сніг унизу...

— Втрапить? — подумав вголос Григорій. Наталка мовчала дослухаючись.

— Як виплутається в Пашковім — втрапить. А не виплутається — верне і дожене нас.

Але... Заливай не вернеться вже.

Трохи було смутно. Та не було на той смуток місця в безмежному, героїчно  добутому щасті.

Шлях їм прослався вперед, в невідоме. Десь навколо світу. Приготовані на всі  руднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі за собою та   вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях, — шлях в життя. Шлях туди — десь  а ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну  итву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну.

Шлях прослався вперед, а думки летіли назад, — тим своїм безконечним слідом  ерез снігові пустелі і нетрища, що ними мчав одинокий пес, вірний і до кінця  ідданий чотириногий товариш, припадаючи к сліду по-вовчому, — туди, до  асніженої, загубленої в нетрищах домівки суворих тигроловів.

* * *

Краєва преса була сповнена сенсаційними повідомленнями. Перше:

Чільна сторінка офіціозу “Тіхоокеанская звезда” чорніла жалобою. Під грізною  орною шапкою — “СМЕРТЬ ВРАГАМ НАРОДА!!” та “ВИ УМЄРЛІ, НО ДЄЛО ВАШЕ ЖИВЬОТ! МИ

КЛЯНЬОМСЯ, ДОРОГІЄ ТОВАРІЩІ, ОТОМСТІТЬ ЗА ВАС І УНІЧТОЖІТЬ ВСЄХ ВРАГОВ ВО ВСЬОМ

МІРЄ!” — під цією шапкою в тексті було надруковано два портрети в чорних рамцях.

Під портретами товстими літерами повідомлялося про те, що в тайзі “ВЕЛИКА,

ОЗБРОЄНА ДО ЗУБІВ БАНДА ВОРОГІВ НАРОДУ, на чолі з крупним державним злочинцем,  бігцем з каторги, шпигуном і агентом фашизму і т. д., на прізвище Григорій

Многогрішний, — ПІСЛЯ УПЕРТОГО БОЮ ЗВІРСЬКИ ЗАМОРДУВАЛА тов. МЕДВИНА —  ачальника Краєвого особого відділу УГБ НКВД на ДВК та начальника Н-ського  айвідділу НКВД”.

Перечислялося всі заслуги того орденоносного тов. МЕДВИНА — “ветерана ВЧК — ОГПУ

— НКВД, славного і доблесного чекіста”, що в боротьбі з ворогами не знав пощади   жалості і що рука в нього не дрижала ніколи... і т. д. Потім сипалися страшні  огрози і прокляття на адресу “ворогів народу усіх мастей” та їхніх приспішників   симпатиків, а особливо металося громи викорінювати всіх підряд жорстоко,  емилосердно, повсякчас, і на віки вічні.

Кричалося про “бдітєльность” та “священний” обов'язок всіх — старих і малих —  опомагали органам ЧК.

А внизу великими літерами оголошувалося велику премію за зловлення того  трахітливого “отамана банди” — Григорія Многогрішного.

А ще нижче подавалося свідчення очевидця, що та банда пішла на схід,  амагаючись, очевидно, прорватись до Японії, і що бачено її вже аж на Охотському  збережжі. Друга сенсація була ще цікавіша. Подавалося карколомне повідомлення  ро “чергову провокацію” “нєкой” агресивної держави на совєтсько-маньчжурському  ордоні... В зв'язку з чим ціле місто, ні, цілий край заговорив про швидку  ійну, потираючи з радості руки: “Нарешті все скінчиться! Дай боже! Хоч би вже  видше!..” І в зв'язку з тим же заворушилось ПХВО та ОСОАВІЯХЕМИ, поливаючи  улиці іпритом та ганяючи в газмасках, — без віддиху прискорено проходячи курс  ротиповітряної оборони і не маючи до того аніякісінької охоти... Отже —  одавалося повідомлення про черговий конфлікт на маньчжурському кордоні. Про  ількагодинний бій і відбиття великої диверсійної групи ворога, що хотіла  роламати “границю на замку”. Про героїзм начальницького складу Н-ської застави.

А особливо про заслуги начальника тієї застави, який в героїчнім бою був  оранений тяжко, проте не зійшов з революційного посту до остаточного розгрому  орога.

Краєва “Тихоокеанская звезда” рябіла жирними кличами і гаслами. “СМЕРТЬ ПОДЛИМ

НАРУШІТЄЛЯМ!” “СВІНЬЯ ЛЄЗЄТ В СОВЄТСКІЙ ОГОРОД!” “СМЕРТЬ ЗАХВАТЧІКАМ

СОЦІАЛІСТІЧЕСКОЙ РОДІНИ” тощо.

Потім наводилися привітальні телеграми на їм’я того героїчного начальника

Н-ської застави і представлення його до найвищої нагороди. І тут же описувалося  одробиці з епізоду поранення начальника. Говорилося про великий бій і, між  ншим, про “двох негодяїв з гігантським псом”, що в тім бою нагло напали на  ачальника “з тилу”...

Старий Сірко, що привіз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра,  лухав всі ті надзвичайні новини, всі ті дивовижні події та страхітні прокльони   погрози і хмурився, а йому хотілося нагло і гомерично реготатися. А хіба не  мішно! Отак-о воно й все!

Що то за історія вийшла з тими “полеглими в бою з великою бандою ворогів народу”  різними енкаведпстами, він знає. Та це його и не так цікавило, доправди, хоч  ам і говорилося про велику премію. Його увагу прикувала друга сенсація, і йому  отілося гомерично сміятися.

“Ага!!. Трясця вашій матері! Отак-о!”

О, старий Сірко — то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що й до  ого. Ясно, що ця друга історія має ту саму причину, що й перша. А головне — з  сього йому було найперше ясно одно, а саме, що “н а ш і  б р и к а ю т ь”. Бо  ті “два негодяї с гігантскім псом” — то й були саме вони. Авжеж. І то вони,  ласне, втрьох такого там шелесту наробили. І більше там нікого й не було!

Напевно.

“От так встругнули!!! А той дурний начальник — нехай не лізе! Чого він підставив  вою дурну голову та й став на дорозі! Хіба не знав вдачі Сіркової доньки?..”

Дід дивився на тигра в клітці, слухав, як якась дівчина читала тії новини  лужбовцям бази, і йому чомусь раптом захотілося взяти та й випустити того тигра  еть. Нехай біжить! Га! От би було лементу!..

І він би, може, й випустив, та вже тигр був не в його клітці, а в загальній і  ід великим замком, а головне, — дід згадав, що першого роздере ж той тигр,  вичайно, його, як головного винуватця своєї біди. Але то так собі, химерна  арубоцька думка.

Такого втрьох шелесту наробили!.. Га! А тільки втрьох. Решта — то все брехня, як   з тією “великою озброєною бандою”.

Слухав, як читала дівчина, і курив собі байдуже, чекаючи. коли там той бухгалтер  кінчить підрахунки та и відчислення на позику “Готов к труду і оборонє” тощо.

“А що з тими “негодяями” сталося, не пишуть!..”

Звелів Грицеві наскуповувати всіх газет, які тільки є (“Дома будемо читати”),  подіваючись щось вичитати там, що з тими “негодяями” було далі.

Слухав, що гомонять люди, хмурився і мовчав собі. Люди теж нічого особливого не  омоніли, вони більше помовчували. Так їх вимуштрувало життя та й вся ота  исанина. І до сенсацій таких вони звикли, бо їх так рясно, та ще й не таких! —  го, — що, здавалося, без них ціле життя в цім світі стане ненормальним. То бо  тало стилем цілої цієї збожеволілої країни, всі ті “диверсії”, “нарушителі”,

“вороги народу”, “процеси”, “бдітєльность”, “знищення”, “розстріли”, “чекісти”,

“енкаведисти”, “орденоносці герої”, “прокльони”, “тюрми”, “диверсанти”,

“шпигуни” і т. д. і т. п. Почаділи, подуріли. Геть всі люди подуріли. То було  тилем. І так само було стилем нишкнути, втягувати голову в плечі і чекати, як  іл обуха, грому з ясного неба на свою голову. А от як би їх взяв та й розкрив,  озлущив, як розлущують горіх, — гляди цікаві та й несподівані речі побачив би.

А вже напевно побачив би, як вони кпили з усіх тих сенсацій, а то й ще побачив  и що-небудь цікавіше...

Ідучи додому, старий Сірко всю дорогу тільки те й робив, що курив люльку.

Набивав та й знову курив. Набрав-бо махорки півмішка в столиці. Цілі кілометри  овчав зосереджено та й враз крутив головою:

— “Негодяї!..”

І сміявся собі. А вони стояли йому віччю тії “негодяї”.

Один “негодяй” і одна “негодяйка”... То ось навколішки, схиливши покірно голови,  осеред хати... А то Наталка ходила вистрибом по сонячній ріці, по каменях і  уріла з Заливаєм... А то вони з Григорієм на пантовці... Пробігали картини одна  дної яскравіші, одна одної радісніші, — дзвінкі картини минулого, так прекрасно  рожитого літа.

Старий кректав, зітхаючи. І вертався думками до тієї маленької, тривожної, як  остра шпичка:

“І чому вони не написали в газеті, що ж далі з вими?”

Дома стара Сірчиха скучала, мовчки журилася за дітьми. Але не нарікала.

Приїхавши, старий Сірко розіклав газети на столі і довго та пильно блукав по них  альцем. Але нічого цікавого не вичитав, крім того, що було. А було все те, що  же чув. І більше ні слова. Читання кінчилося тям, що він спересердя викинув  азети ті всі в піч.

* * *

Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська, надвечір, прибіг Заливай. Хвора і  дноока тепер Нерпа і Рушай зчинили раптом радісну гавкогняву. Старий Сірко  ідчинив на ту гавкотняву двері... На порозі лежав Заливай. Схудлий. Здичавілий.

Боки йому позападалися. Шерсть на спині сторч, як у вепра. А ребра можна було  еречислити здалеку.

— Заливай!!! А Боже мій!!. — Стара Сірчиха кинулась, як до людини, зраділа і  тривожена.

Пес загавкав хрипко і вбіг, ні, вповз до хати. На ногах йому була льодовиця —  ніг, понабивавши межи пальці, позмерзався й поробив крижані черевики. Ліг і  ивився на всіх хворобливими, розумними очима і лизав старому руку, що,  евимовне зрадівши такому гостеві, тріпав його по морді:

— Ух ти ж, дурашка... Ну-ну... Читав я, брат, про тебе, читав... Ге-ге...

А пес тихенько вищав. Так ніби розповідав. Та ніхто не міг його мови зрозуміти.

Стара мерщій насипала псові їсти, краючи хліб, мовби людині. А Грицько тим часом  бшукав Заливая.

І знайшов записку!

То був радісний день у Сірків. Старий розправив тремтячою рукою малесенький  маточок паперу і тримав його, наче бозна-яку газету. “Депеша прийшла!” В хаті  уло темно. Тоді засвітили каганець та й заходились читати. Тую “депешу” читати.

Заходився, власне, старий Сірко, водячи пальцем од літери до літера. А в тій

“депеші” печатними літерами стояло:

“ЖИВІ. ЗДОРОВІ... О! (це вже “о” від діда).

ОБІЙМАЄМО ВСІХ. ЦІЛУЄМО.

ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТІТКИ!”

Стара Сірчиха плакала від зворушення.

— Ну, читай же, читай...

— Що тобі ще читати? Хіба мало? Ого! Все.

— Ну, читай ще...

Але Сірка не треба було змушувати. Він сам, помовчавши урочного, брався до

“депеші” знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стіл. Закурював люльку,  ихкаючи поволі. Розгладжував вуса. А тоді знов брався оглядати депешу.

Обдивлявся пильно з усіх боків, — чи не написано часом чого-небудь ще десь у  уточку.

Ні. не написано.

Тоді перечитував, уже десять разів чуте, та й все приголомшуюче:

“ЖІІВІ. ЗДОРОВІ... ОБІЙМАЄМ... ЦІЛУЄМ...”

— От “негодяї” так “негодяї”!

Я ж так і знав!.. Таки Бог їх одне для одного сотворив!

Цікавішого чогось в своєму житті Сірко ще не читав, відколи був письменний.

Нарешті стара відібрала у діда записку і віднесла до сховку. В хатині поцілувала  ї нишком, так, ніби обох їх цілувала, так, як у ній було написано, а тоді  авинула в шовкову хустинку і поклала в скриню на самий спід, де  ежали-зберігалися всякі дрібнички Наталчині. А потім, вклякнувши на коліна та  ерехтячи очима, повними сліз, молилася до старенької Божої Матері. Нишком  имолюючи зовсім-зовсім небагато — зустрічі. Бодай на старість. Бодай наостанку  іт.

* * *

Гриць прип'яв Заливая, щоб не втік. Так звеліла мати. І вона вже біля нього  одила, як біля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним.

Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вірний пес не міг звикнути без веселої  воєї господині, без тієї товаришки вірної, що він був до неї прип'ятий міцніше,  ніж такою мотузкою. На п'ятий день вранці Заливая не дошукались. Вірьовка була,   Заливая не було. Зринув десь вночі і втік. Одчайдушний і безмежно вірний пес  озумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло йому собаче серце.

Подався доганяти без надії догнати.

Але — сміливі завжди мають щастя.

1943

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/