Я В Л Е Н И Е 4
Терпилиха прядет, Наталка шьет.
Т е р п и л и х а. Ти оп'ять чогось сумуєш, Наталко! Оп'ять щось тобі на думку спало?..
Н а т а л к а. Мені з думки не йде наше безталання.
Т е р п и л и х а. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свій на Мазурівці, покинули Полтаву і перейшли сюди жити; покойний твій батько довів нас до сього.
Н а т а л к а. І, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а умерти бідним; він не виноват.
Т е р п и л и х а. Лучче б була я умерла: не терпіла б такої біди, а більше через твою непокорность.
Н а т а л к а (оставляя роботу). Через мою непокорность ви біду терпите? Мамо!
Т е р п и л и х а. Аякже? Скілько хороших людей сватались за тебе - розумних, зажиточних і чесних, а ти всім одказала; скажи, в яку надежду?
Н а т а л к а. В надежду на бога. Лучче посідію дівкою, як піду замуж за таких женихів, як на мені сватались. Уже нічого сказать - хороші люди!
Т е р п и л и х а. А чому й ні? Дяк тахтауловський чом не чоловік? Він і письменний, розумний і не без копійки. А волосний писар і підканцелярист Скоробрешенко - чому не люди? Кого ж ти думаєш -може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, - мала б вічний хліб; була б перше
дячихою, а послі і попадею.
Н а т а л к а. Хотя б і протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумні, багаті і письменнійші од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх і коли мені вони осоружні!.. Та і всі письменні - нехай вони собі тямляться!
Т е р п и л и х а. Знаю, чом тобі всі не люб'язні; Петро нав'яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нім ні слуху нема, ні послушанія.
Н а т а л к а. Так що ж? Адже і він об нас нічого не чує, та ми живемо; то і він жив і так же пам'ятує об нас, та боїться вернуться.
Т е р п и л и х а. Ти не забула, як покійний твій батько напослідок не злюбив Петра і, умираючи, не дав свого благословенія на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде.
Н а т а л к а (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).
№ 8
Ой мати, мати! Серце не вважає,
Кого раз полюбить, з тим і умирає. (2)
Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалі, щодень сльози лити. (2)
Бідность і багатство - єсть то божа воля;
З милим їх ділити - єсть щаслива доля. (2)
Ой хіба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобі буде мила? (2)
І до мого горя ти жалю не маєш,
Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!.. (2)
(Пропевши, говорит).
О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет).
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису