http://www.zoofirma.ru/

Людина. Ольга Кобилянська - 16

Зміст статті

— Гадюко! — кричав він несамовитим голосом. — Кара божа! Відчепися, коли не хочеш почути отсього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!

Далі махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього і страшний зимний усміх викривив їй уста.

— Зноси тягар, батьку, доки ще мати жиє. Не забувай, однак, що родичі винні, коли діти суть для них тягарем, — і вийшла.

Вона була тою, котра управляла цілим господарством і на котрої плечах спочивав гаразд цілої родини. Так — цілої родини. Від двох років проживала й Ірина при родичах, та вже вдовицею. А і наймолодшу Геню виекспедійовано назад додому, — “щоби привикла до відповідних обставин та мала образ своєї будучини”, — як писала найстарша. — “За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню і охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль...”

* * *

Була осіння сонячна днина... Пізно по обіді. В селі панувала тишина. Велика часть мешканців забралась на. ярмарок, а й на полях не видко було нікого. Давно позвожено . все додому, і далеко та широко видко було голий простір, — далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовільно зверталось око до темного дубового лісу, котрий, припираючи до західної сторони села, становив для себе якийсь окремий світ. Близько біля нього йшла сільська дорога і не один утомлений вандрівник, не один робітник звертав під старі дуби, щоби в їх тіні відпочити. Осіннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагіднім вітрі і набирало при західнім сонці рішуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група беріз очі всіх прохожих. Вони росли на узгір'ю, низько до землі схиляючи свої сплетені віти, і ніби умисне висунулись із лісової гущі, ближче до дороги. В ясних місячних ночах виглядали їхні білі повигинані пні із срібним листям, наче грізні мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привітливо. Се завважила, мабуть, і Олена, що вийшла отcе із глибини лісу та оглянулась за місцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачучи на ній нікого, усіла потрохи знеохочена...

Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять років глибоких слідів на її лиці?

Так — і ні. Вона належала до тих щасливих, котрі не старіються скоро, на котрих лиці відбивалося, однак, духове життя. Потемніло та обгоріло колишнє лілієвобіле лице. Біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше вчинив із нею той час? Той, хто не проживав у безлюднім місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одностайній боротьбі з журбою, той і не в силі оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур — як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловіка вдоволити. Недбалим, до думання лінивим, вона вистарчає; вдовольняє вона і мешканців міста, що опускають галасливе товариство, щоби на свіжім воздусі скріпити зав'яле тіло; однак, ніколи не вистарчає вона для мислячих, діяльних людей. Від днини до днини, від місяця до місяця примічала Олена на собі наслідки того тупого бездушного життя. І вона була остроумна і надто добре розуміла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамітно до тих людей, котрим розходиться лише о фізичний добробут.

Змовчу про тоті хвилі, в котрих переживала вона несказанні муки, в котрих її молода душа, що бажала діяльності, силкувалась переломити вузькі границі, якими окружало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у в'язниці, думала неустанно про вихід з тої глухої одностайності; і як все наново мусила переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. В такі хвилі сум страшний налягав на її душу, і в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Незамітно упадала вона під вагою німих мук. Правда, сі муки можна було завважити на її лиці, однак ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її голові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка і якась утома свідчили про її психічні терпіння...

Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважала. Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась маленьким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці у тих комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Писарєва “Бджоли”.

Було вже доволі давно, коли се читала. В яке гарячкове роздражнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок піднімалось тоді в її душі проти “трутнів”... — Тепер читала вона дуже рідко.

Наче б забула і себе і все навкруги, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бігали, все однаково, без перестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, і кожда комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипіло в тім світі дрібних сотворінь, збудило в її душі яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишені, витягнула пом'ятий лист і прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома місяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обійстя й поля; випущені в оренду; що радить Олені заздалегідь порозумітися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтів, бо в противнім разі могли би уже за рік остатись без пристановища, їй неможливо інакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попідростали, а наука чимало коштує і т. д... Всі знали о тім і всі сумнівались, чи остануться дальше на господарстві. Здавалось, що жиють тепер, лише дожидаючи чогось нового.

Радникова, та колишня гарна і горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповіла їй зміст листя, вона сплакала, замість що-небудь на відповідь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона — її “сила”, що вона єсть сею точкою, що в'яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала[27], побивалась, неначе мужчина, дома і по полях. Одне ставало другому до помочі, одначе, підстава цілої будівлі стала порохнявою і захиталась...

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/