http://www.zoofirma.ru/

Людина. Ольга Кобилянська - 24

Зміст статті

— Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.

Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице й застогнала.

Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.

— Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?

Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих.

— Коли так, то простіть!

— Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу... — вирвалося з її уст.

А він, почувши се, вже пірвав її в свої обійми, покривав смертельно бліде її лице гарячими поцілуями, шептав пристрасні любовні слова, сміявся...

Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам'я...

Вже було пізно по півночі. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь створене вікно долітав із саду спів соловія. А як він співав, виспівував!

Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночі! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і все, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні... Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хіба часом гіркий нервовий плач...

Не плач, Іринко!

Я не плачу...

Плачеш...

— Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурію?

— Мені серце пукає[45], я не можу... І знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.

— Іринко!

— Завернись, Олено!..

— Пощо? Се не мало б цілі...

— О, боже, боже, боже!

— І що ж на тім, Іринко? — прошепотіла скоро Олена. — І я, і ти, всі дістанемо пристановище...

Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, і усіла прямо в ліжку. Горіла, немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.

— Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов?

Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.

— В тім нема для мене нічого потішаючого...

— Що ж хочеш? Я сповнила своє “завдання”. Чи ж ні?

— Дійсно!

— Чи ж маю я тепер плакати?

Ірина не відповідала.

— Се було б тепер злишнє. Не муч мене більше, Іринко! — додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не втихала. — Не буди в мені колишньої людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!..

— Успокійся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то “людина”? Ха-ха-ха!

* * *

Тихо стало між сестрами. Іринка і не ворушилась більше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але — нічого ясного, нічого, що б купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала, їй здавалось, неначе б величезні, шумлячі, морські хвилі чим раз, то ближче і ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж їх шумом долітав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала і чудні дрожі пробігли по її тілі... Її очі полинули понад хвилі, освічені червонозолотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотіла крикнути, обізватись, однак море... воно стало нараз спокійне і гладке, а по його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з сяючим чолом: прямо підійшов до неї і... усміхнувся...І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару звісну пісню, пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяєвом...

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/