— Не зношу його й сумніваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Се вам відомо, пане докторе. А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини.

А я не хочу в ніякі такі входити.

— Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож і полюбити се, що ненавиділось.

— Так, але папіроска — се не людина.

— О, Олено, Олено, — кликнув він, — у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, пересадженій уяві?

Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.

— Подумайте, ради бога, і про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичів. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них підпорою. І ви можете колись бути матір'ю!

— Дальше, пане докторе, дальше...

— Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші родичі, наколи не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти; і, як нам обоїм звісно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи вчителя музики, хоч і спосібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звісно мені аж надто добре, а і вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері аби не було де на старість і голову склонити?!

— Чи ж я тому винна, пане докторе?

— Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і ваш батько!

— Він мій батько, а я його донька…

Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.

— Ради бога! — скликнув. — Адже діти мають якісь обов'язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати!! А наколи всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він вас живив!

Її очі замиготіли.

— Тут і дійшли ми до мети... — сказала вона з зимним усміхом, підчас коли з її лиця неначеб зникла й остатня крапелька крові. — Живив мене. Сього я не можу забути й ніколи не забуду, пане докторе, ніколи! — сказала врочисто. —

Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами... Однак задля обов'язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов'язку його і себе оббріхувати... В чім мені тут добачувати святість обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! — сказала, глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. Я не вернусь більше з раз обраного шляху. Бачите? — додала вона. — Я дійсно одна з тих “розважних критичних умів”, котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую й не маю милосердя ні над собою...

— Ні над вашим батьком?

— Так, пане докторе.

— З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, — говорив він згірдливо, — ви, справді, не спосібні до самопожертвовання!

— Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити замуж за К...го, зі сторони моїх... також самолюбство...

— Ви софістка!

— А ви лихий оборонець правди, пане докторе...

— Гірко будете ви колись сього жалувати! — кликнув він. — Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших засліплених очей!

Страшна буде для вас тота хвиля, в котрій каяння і сумління обізвуться в вашім серці!

— Я супроти усього озброєна! — говорила вона з тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.

— Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя — ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.

— Як ви се розумієте?

— Біда ломить і залізо, а ви лиш людина... Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.

— Ніколи, пане докторе, — відповіла опісля з супокійною гордістю. — Власне для того, що я людина.

По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він піднявся і схопив капелюх.

— Зносіть із гідністю наступаючий удар! — сказав і подав їй руку на прощання.

— Дякую вам за ваше співчуття, пане докторе! — відповіла холодно.