Юначе мій, чиєїсь мами сину,

Зодягнений на джинсовий мотив,—

Я  вже завмер, коли ти... півхлібини

«В дев'ятку» натреновано вгатив!

Солоним потом заливає спину...

Футбол, як бачиш,— не солодка гра!

Перепочинь. Та поговорим, сину.

Бо є про що. І — вже давно пора.

Я  просто, не домішуючи меду,

Скажу: коли ти замахнувсь ривком

Ударить хліб,твоя весела кеда

Мені під серце влучила носком.

Ти вдарив так, що потемніло в оці,

І по державні крайні рубежі

У всіх, що пухли в сорок шостім році,

Від жаху похолонуло в душі.

І у батьків, які на полі ратнім

Ділили хліб, мов долю у бою,

Відкрилися старі солдатські рани,

І заболіли в смерті на краю.

І в матерів, коли ти через луки

Котив хлібину, як футбольний м'яч,

Так застогнали, затужили руки,

Немов по них ти потоптавсь навскач.

Ми всі із хліба виростали, сину,

Із праці себто — чуда із чудес,—

Яка нас охрестила на Людину,

Піднявши з чотирьох до піднебесь.

Нас кликав хліб на добре, чесне діло

До братнього, трудящого коша.

Ми в нім шануємо не тільки тіло,

У нім народна світиться душа.

І я тобі сказати чесно мушу:

Ти можеш лущить м'яч, немов горох,

Але коли вже замахнувсь на душу,—

Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!

 

Ласкаво просимо в "Світ слова"