— Чого ти така? Що є, Маріє?
— Прийшла до неї, а вона на постелі лежить. Гукаю: «Надіє!» Не чує. Кличу.
Нарешті розплющила очі і так засміялася, так, знаєш, страшно засміялася. А де, питаю, мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христуся ж де?
Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її...» Корній зробив великі очі.
— Нема? Що ти кажеш? Як же так? Як же так можна? — кричав Корній.— То ж так не можна!..
— З'їла вчора того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило.
Але...— Марія нахилилася до Корнія і шептала: — Вона задушила його...
Задушила... Дитя мучилося, і задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти, лається і сміється...
Марія розвела руками. Корній запер віддих. Слухав, і здавалося, сниться страшний сон.
Марія знов лягла, а Корній вийшов. Вернувся пізно, зовсім уночі. Марія лежала на постелі і дивилася у темноту. Почула рейвах і подала голос:
— Це ти, Корнію?
— Я.
— Був?
— Був.
— Ну й що?
— Казала не приходити. Чого, каже, будете ходити. Все одно...
— Ах, дитино, дитино! Чого ходити? Вона не знає, чого ходити...
— Спи, Маріє. Я вийду на двір. Там тихо так... І Корній вийшов на двір. Але, виходячи, взяв з собою сокиру. Темнота і тиша. Підбіг Сірко.
— Йди геть! Не лізь перед очі.
Сірко підігнув хвоста і відійшов, а Корній попростував на подвір'я сина
Максима. Йшов бадьоро. Чувся у силі, і думка працювала особливо добре. Підійшов до дверей і затарабанив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті у сінях голос. Це вийшла Максимова служниця Гафія.
— Хто там?
— Я. Корній. Є дома син мій Максим?
— Вони сплять...
— Відчини. Хочу поговорити.Гафія відчинила, і Корній, не зупиняючись, попростував до кімнати, де спав зі своєю жінкою Максим.
— Хто там? — зривається сонний _Максим. Але Корній не має часу відповідати.
Перед ним смутні обриси ліжка і Максима. Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру.
Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м'яке, у щось, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік і сік.
Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур'ян, поки не втомилася рука.
А тоді Корній отямився, зупинився, прислухався, чи все в порядку.
А де ж ділася Гафійка? Обернувся.
— Гафіє! Гафіє! Де ти?
Але ніхто нічого не відповідав. Корній заложив на руку сокиру і вийшов.
Надворі зоряно і тихо. Прийшов до себе. Спить. Хай спить. Але де ж там. Вона зовсім не спить. Рухається.