— Де ти, Корнію, був?
— От так собі... Вийшов, походив. Гарно там... А тепер ще вийду. Ти спи. Спи, моя Маріє, відпочивай. Підійшов до неї, обгорнув щільно старим кожухом.
— Тепло тобі, Маріє? Ну то спи. А я... Так от і скінчилося... Хочу сказати, що все скінчилося... Жили ми, так довго разом жили, ділили горе і... ет, чи ж треба щось казати?..
Встав і хотів йти, але роздумав і вернувся ще.
— Там ще лишилося трохи зайця? Ні. Я це так питаю... їсти не хочу. От з'їв дещо і не хочеться. Аби хоч на завтра хватило. А ти підеш, певно, до Надії? Піди і скажи, що я благословляю її... Скажи, може, виживе, може, ще буде, не зникне наш рід... Скажи... Все їй скажи...
— Ти, Корнію, кудись далеко йдеш?
— Не знаю. Куди, далеко? От вийду, може, щось знайду. Може, знайду синів наших... Може...— Голос його затремтів, утявся сам від себе. Ноги відмовлялися тримати, і він скоро пішов до виходу. Рипнули двері і зачинилися. У хаті темно і тихо.
— Корнію! — гукнула тихо Марія. Нема відгуку.
— Корнію! — гукнула сильніше. Тиша. Надворі підбіг до Корнія Сірко.
— Ходи, ходи, собако! Підемо разом. Будемо йти у світ, десь впадемо, обіймемося і здохнемо разом...
Корній подибав просто у поле, а за ним, опустивши голову і хвоста, волікся пес.
Більше вони не вернулися.
XI
Здивувалася, коли прокинулася, що Корнія не було. Кликала раз, другий і третій.
Нема. Уночі кликала. Зійшло сонце — кликала, звелася на ноги. Де ж він?
І аж — то почали сходитися люди. Все не наші. Ті, червоні, з стрільбами.
Питаються, де старий. Хто його знає, де він. Пішов десь. Шукали чогось, знайшли скривавлену сокиру і забрали з собою. І тоді стало Марії ясніше. Сіла на розкиданій постелі і широко відкритими очима дивилася на людей. Питали її, відповідала. Питали, скільки літ живе. Мовчала усміхаючись.
— Багато, багато, людські дітоньки. Ви не проживете стільки.
Людські дітоньки вилаялися і відійшли. Марія не мала сили, щоб піти до Надії,
але все-таки силилася йти. Вийшла на подвір'я і впала. І тут дивно, де взявся
Гнат. Він йшов до Марії. Каже: «Зачув все, що сталося, і дай, думаю, піду.
Встань, Маріє... Отак, отак... Обіприся об моє плече. Ну, ну...»Пручався, крихтав і звів. Марія навіть нездивувала ся, що він прийшов. Здавалося, так і треба. Прийшла до хати і лягла на постіль. Гнат сів коло неї, довго мовчки дивився у її обличчя. Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, погаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої заялозеної хустки.
— Ну от...— витиснулося з Гната.— І так є нам кінець? Маріє? Що тобі?
— Е-ет...— ледве витиснула з уст Марія. Гнат почув те коротке слово і втягнув якось у себе голову. Западав вечір. Весняне сонце заходило і било пружним променем на саме ліжко.Марія розплющила очі, дивиться назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку і простягнула її далеко від себе.
— Сонце! — каже вона.— Сонце!.. Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?..
Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б'ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко. Гнат мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні. Гнат усміхається. Після здіймає свою руку, бере у неї Маріїну, ту, що до сонця знялася, і лагідно довго цілує її.
Цілує і говорить:
— Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє? Маріє!..
Сонце обливало ліжко, Гната і Марію. У Гнатовій душі творився страшний суд.
— Маріє! Висповідай мене. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості. Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, і що ж далі? Прости мене, Маріє, раз, другий і третій!..