http://www.zoofirma.ru/

Марія. 3.Книга про хліб. Улас Самчук - 8

Зміст статті

Хліб ще на полі, у колосках клякає до землі. По полях зграї череватого вороння, від краю до краю лунають матюки. Ночами діти лущать у пелені дорогоцінне зерно і несуть голодним батькам.

«Україна, хлєба! Давай хлєб!» Телеграфні дроти, телефонні дзвінки, голосномовники й надавачі — «хлєба!». По станціях, по редакціях, по бюрах урядів цокотять машинки, вистрочують статистики, вистрочують накази, вистрочують нервово: «Хлєба, хлєба і хлєба! »

Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб».

Не хватає рук. Риплять і розвалюються трактори.

З незібраних піль зганяють колгоспника, знімають останнього трактора і починають молотити.

Безконечні скирти зібраного збіжжя. Небо затягається сірою поволокою, подуває вітерець і починає посівати дрібний осінній дощик. А колгосп молотить. Коло машин гора дорогого зерна. Дощик сіє, поливає його, а дядьки курять махорку і заціплюють кулаки.

— Наїсися, проклятий чорте! Вилізе тобі боком даремна праця! — гуторять і спльовують.— Такого марнотратства ще світ не бачив.

— Ну що ж... Савєцька, значить, власть. Що захоче, те й зробить,— зауважує якийсь посмішник.— У них, бачите, усе по плану, тьху! — виплювався, і легше стало.

— Коли б вона, так Бог дав, по плану і ноги витягнула... Теж власть...

— Прийде й на неї. Як не попухнем з голоду, дочекаємося... Цар не так стояв, і то полетів, полетить і це страхіття...

А дощик посіває. Дерчать телеграфи, летять гострі накази з матюками. Міняються плани праці, міняються управителі. Старі під суд, а на їх місце приходять нові жертви Соловків. А хліб тим часом пускає паростки і зеленіє. Дядьки курять махорку і з'їдають сарказмами владу.

На совхозний край робить наступ люта зима.

Корній забожився, що не піде у «той западенний гайдер». І не пішов. Лишився

«індусом». Хай вже собі дуріють. Хочу дожити без пайка. Хай мені дадуть тільки спокій святий. А я без них обійдуся.

Жив з Марією та сином на господарстві Закаблука і обробляв три гектари, які лишилися старому. В час зібрав, стягнув конякою до клуньчини і молотив поволі ціпом. Машину забрали. Син мудрий подбав про це. Кулаки не сміють мати машин.

Зимою Лаврін у місті. Старі жиють самі. Час від часу забігає Надія, їх сколективізували. Архип змагався як міг, але не помогло. Забрали все, що мав, коняку забив сам. Казав, як має дістатися чортові, хай краще здихає.

Надія прибіжить і скаржиться. І того нема, і того бракує. Марія, що тільки мала, давала. Відривала від уст, але ж дитина просить, і що б то вона була за мати, коли пожаліла б чогось власній дитині. Не винна ж вона, що її зробили жебраком.

—А як Христуся?

— Росте. Тільки нема чим кормити...

— Боже, Боже! Що то вийде з таких людей, які з дитинства голодують, — журиться стара. — І ми не в розкошах жили, зазнали всього, але такого ще, певно, світ не бачив.

— Вчора, чуєте, вигнали в поле, і збирай йому з-під снігу бараболю. Розгрібали, копали, але хіба то робота? Мука і кара.

Марія стоїть, дивиться у вікно і мовчить. У неї тісно затиснуті вуста, у неї погляд залитий болем. Маріє, Маріє! Ну, що? Чого плачеш?

— Мамо! А ми все-таки будемо жити!..

Марія соромиться старечої сльози. Не можна тепер плакати. Що це поможе, та і сліз нема. Всі вилились.

— Все, все забрали нам. Ах, мамо! От вже ніяк не знаю, за що нас покарано. Ну й за що, — продовжує Надія.— Думали, дадуть людям щось. Мусять же щось їсти.

Думали, розділять бодай на душу, а решту хай вже беруть. Чому б ні?.. Навіть їм не хватило. «Що ж будемо ми їсти?» — питають люди. «Нам до того нема діла. Їжте те, що на полях лишилося». Мусили, чуєте, всю солому перемолочувати, щоб їм досипати хлібозаготовку. А хіба ми винні, що у них такі машини? Коли б ви тільки бачили, які то машини. Пустиш снопа — і половина зерна лишається. А все ми винні. У всьому ми, бо ми голод робимо. Не вони — ми! А після все змокло, поросло. Нагаями гнали людей з піль, не дали навіть докінчити зібрати, а молотити мусили. І знов ми винні. Винні, що почав падати дощ, винні, що молотили під голим небом. Ну, а хто ж буде винним? Ті, що там, високо? Чи ті, що видумали все оте божевілля? Певне, що треба на когось зіпхнути вину. Треба когось покарати. І от маєш... Пухни з голоду...

Теги: зно, список літератури, українська література, читати онлайн, завантажити безкоштовно

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/