9

Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт,  виглянули в вікна: комісія! — біжить по садибі, вганяє щупи в грунт.

Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида —  важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить,  натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком  крильним. Виклохтує спересердя:

— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш,  присурганивши з своєї Москви,— за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся  сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз —  крик, на стороні, де попелище.

Бригадник гукнув під вікно:

— Виходь, опис буряків буде!..

Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.

Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато  буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в  мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається; руками підкидає від  розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж  вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.

Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати —  смерть.

Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:

.  — Їсти!..

— Цить, люба дитино,— терпи!

Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню —  прозора з лиця, так схудла.

«...Бідне моє,— тужить він,— ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне  терпить за нас».

Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже  поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком — харчі на прилавках.

Черга! — привезено чогось, годящого в миску.

Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на  ціпок:

— Що?..

— Аж дивно,— відказує дідок,— дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток  собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.

— Чого ж беруть?

— А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла;  од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене — раз ступити.

Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув —  зразило його звідти трупною затхлістю... нерви збурилися дико і щось під  грудьми, мов сіпнувши прив'язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з  різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі,  обпершись об стіну; перестояв недугу.

Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.

Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з  олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.

Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг  макуху в дірявому лантусі, під лавою.

От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір  трішки незвичайний...

«Темнувата, як на рижієву»! — подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на  куски, ця — з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.

Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують,  відкришують трішечки і їдять, хто — без води, як Андрій, тільки на зубах  хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.

— Неначе пряник,— каже бабуся. Пробує тютюнову:

— Ні, ця не така!

— Ця гірша,— згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна,— поїмо, коли буряки  забрано. Радяться, як розварювати і чого додавати.

Тітка Ганна приходить — хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено. — Зразу  ж піду сама. Погано мені: була в Йосипенків, страшного борошна купили, з зерна  якогось, ніби льон; і зразу — пекти корж... я попробувала, тепер душу роздира,  ледве ходжу. Глядіть, не купуйте тієї гнилі! По два пуди в одні руки  відпускано,— понакуповували люди і скрізь покотом лягають, мертві. Ой, погано! —  а я ж дрібний шматочок з'їла.

Взявши, ніби празниковий гостинець, кусник рижієвої, тітка пішла: помалу стопи  переставляючи.

Катранники декілька тижнів живилися макухою; але і вона стала виходити. Глянули  одного ранку — рештки рудіють.

Холодний день починався в небі чистому, як вимите дзеркало, та швидко  спохмурнів: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тінь.

Знов купує рижієвої Мирон Данилович; знов дріб'язок визбирує на городах.

Діти виголодніли і не могли висидіти в школі. Мучить їх.

— Якби бурячки,— жаліється стара,— можна б зварити і дати по одному: нехай  підкріплюються діти в перерві, а так — чого мордувати?

— І наука чудна; сьогодні підуть, і годі! — сказала мати.— Бо вертаються ледве  живі.

Навчання в селі почалося пізно, бо, при лихому ремонті, школа до осені  зоставалася руїною в риштованнях.

Побудуть діти в школі і похворіють; голови їм наморочаться, а в цілунках —  пекота, і слабенькі стають, рухаються, як тіні. Дома полежать і трохи одійдуть.

— Чого вас учено сьогодні? — спитала одного разу мати.

— Вчитель казав, наші батьки — саботажники Мати змовчала. Але подумала, що  навчання можна перервати на деякий час.

«Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитися,  завчаючи злу неправду про батьків».

Сьогодні ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:

— Про що учать?

— Про партію,— відповів Андрій,— як гарно при ній...

— Щоб їх так гарно розірвало з нею разом, анахтемів! — сказала бабуся.

Цього чорного дня «наука» для дітей скінчилась.

Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на  раменах, як на жердинці.

Мовчить він — болісно думає. Ніби загадка, за знаття якої демони і їх  прислужники вбивають зразу, намагаючись і коріння вирвати з життя.

Раз обізвався до батька:

— Половину вчителів забрано, нема нашої історії...

— Недарма ж забрано! — сказав Мирон Данилович.— Помовчуй на людях про ці речі.

Непокоїло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.

Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова  велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно  постарів хлопчик і сміх стратив.

Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої,— стала

Доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником. А зшиток все тулить собі  до грудей і на маму дивиться, як зачарована. Ніби хоче сказати щось безмежно  важливе, але не може.

Харигина Григорівна враз ветха зробилася за осінь — тінь себе самої; рука  тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща.

І видається, час летить, як буря непрозорима, — всіх разом з хатою відносить,  наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і водяного спаду,  чорнішого, ніж ніч.

Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть, — усе дітям віддає! — але тримається,  мов чудом. А висохла; коли вкутається в платок, зав'язуючи біля шиї, тоді в його  обводі над чолом, схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла  хворісно.

Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом — з почуттєвою  тихістю... «Праведниця моя!» — відгукнувся враз всім серцем до неї Мирон

Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх щирість, коли вимовить.

Діти побули в хаті, жуючи рештки від макухи, потім з батьком вибралися на  роздобичу; дома—сама бабуся.

Довго рилися на городі, чи нема корінцюватих решток їстівного.

Околицею, через глухі садиби, яких чимало після висилок, діти майнули до  польових видолинків з грядками і звідти вернулися в двір.

Зібрали з десяток картоплин, декілька бурячків, соняшничат з висохлим насінням і  капустяних качанів...

«Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!» — сумував, дивлячись на  дитячі розкопини, Мирон Данилович.

Для нього вже світ змінився; то був спервовіку чіткий і несхитний підвалинами,  безконечними в світлоті, на яких розгорталося все неосяжне, все красне багатство  видимого — з явищами, відбуваними в твердому законі. А тепер зрушився весь, ніби  підстави його вже розсипано і тому став виручий, темний, сторожкий — враз  відрухнеться глибиною і далекістю на кожний помах твоєї руки чи навіть на  короткий позирк. Світлота розвалена; взявся чорністю обшир і збір подій в ньому;  наситився ворожістю проти душі. Звів незнані досі вихори — страшенно великі і  сліпі — і обертати їх почав: швидкістю, дужчою і злішою щодня, такою, що для  душі немає місця. Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в  неіснування, жахливо терплячи в голодних муках, невідомо від чого.

Гіркуща осінь! — а ось надходить моторошна зима; як перебути?

Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався піти за село — до млина:  часом люди дістають кілограм борошна; якби попоїсти хліба, справжнього! — можна  віджити.

Незвичну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами грудей, мов  лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а обважнілі.

Змінився зір! — все навколо зготувалося текти перед його поглядом, утративши і  рівновагу попередньої видності, і сталість. Вигляди речей зробилися для  сприйняття ніби стривоженими і позбавленими доброї значущості. Все почало  нервувати Мирона Даниловича: його, завжди спокійного серцем, як вода в ставку...

Ось, зачепився рукавом за колючки шипшини і так стривожився, що хотів рвонути  вмить — подер би одежу. З якоюсь, ніби дитячою, образливістю болючою вражалася  душа від дрібниці, хоч одночасно, при пекучій діткливості і згостреності,  наставало зглушення в істоті, через що речі, незвичайно важливі колись, погасли  значенням для думки, мов зовсім порожні. Над всім — пережиття кривди, без  уявимих мір: вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, від якої біль,  понад можливість терпіти, збирає при собі горючий неспокій. Здається, ранить  кожний доторк; а поряд болісної досади обпала серце скутість: її незримими  ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думці вихід з круга біди, як з  незбагненного полону, що забрав собі в жертву — повний гіркоти і подібний до  пошесті. Щохвилини ж тиха сила з істоти противиться бранству, помагаючи вертати,  поступовими зусиллями, попередню примиренність...

«Що буде, те й буде!» — поклав собі Мирон Данилович, прямуючи до млина: помалу,  бо знеможений; нетерпеливився уявою, і тому дорога стала дальшою, ніж колись.

Спершу не впізнав будівлі — якась кріпость височіла над віткою залізниці та  бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи — дрібні і сірі проти неї, обшитої  свіжою сосниною.

Мирон Данилович мусив присісти на горбику, бо підбився,— треба дух перевести,  біля потеряних, як він сам.

Сів і дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо  загорожа страшна?

Прихідці збиралися, і один з них, підліток — боса голова і, як паперик, білява,

— спитав рідкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столітній сіряк:

— Дядьку, чого млин затулено?

— Од таких, як ти! Скільки аршинів буде, як ти скажеш?

— П'ять буде, або шість...

— Бачиш, не вгадав! — дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от, якби твій  батько був: бачить, що діти голодні, то взяв рукавець од материної сорочки,  наточив борошенця повен і викида через паркан — у бур'яни. А ти б, скажім, з  братиками та сестричками підібрав. По отаких перекидах всю дітвору попухлу, де в  бур'янах кругом бродила, виловлено, а млин обстукано — дивись, якими  государственними дошками!

Мовчить хлопець, глядячи на кріпосний паркан і на вагони, що все йдуть і йдуть,  легкі — в браму млина, а важкі — звідти.

— Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в

Москву і там далі, далі, чортовому синовії — сказав дядько.

Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи міліцію попід парканом, купка його  однолітків почала підбиратися до воріт. Дехто з старших і собі рухався туди  простішим напрямком; люди, ніби осліпши від болю, втратили твердий крок.

Голодні, старші і молодші, хотіли при в'їзних вагонах і собі вкинутися в двір  млина. Близько були до входу всередину, але звідти вискочили міліціонери:  бистрі, ніби з цепів спущені. Лозинами і ломаками розганяють — б'ють по чім  попало. Декотрі з селян попадали, скалічені або неживі: тих за руки і ноги  відтягнено від воріт і кинуто на бур'ян.

Мирон Данилович стоїть, мов черевики прив'язані жовтою травою, коли страх аж  звіває. Гурти селян в розпачливій застиглості: худих, як обгорілі стовпці, в  лахмітинах, замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб, що  здобули в кривавиці чола, там борошно! — можна спекти буханчик і віджити, і  врятуватись... бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема надії на підмогу і  рятунок.

Зовсім безсилі і недужі лягають на землю — не рухаються; дехто помер: так  близько до брами!

Стугоніли потяги звідти, один за одним, як великанські гусениці, що обпилися  крові з-поміж ребер мертвяків; від Москви лізли сухі, а відповзають — земля  гнеться.

Міліціонери сизіють: незрушно, мов степові боввани древні, січені з каміння;  вицвіли мундирами і дивляться вивітреними зорами поверх лежачих.

Торохтить підвода; возії збирають мертвих і відвозять у степ, спиняються  недалеко від млина: там, в ямі, неглибоко прикидають землею. Скоро вертаються  назад, по мертвих.

Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зірвуться кружити, як вихрова  мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою над степом, млином  і людьми. Але вагони, коли викочуються, то заглушують їх каркіт своїм червоним  стугоном, і брязкотом, і стукотом, все йдучи від млина, ніби харчівні — кудись  на північ.

Мирон Данилович стежить червону низку, що почина йому очі тьмити і кружити  голову.

Очунявши, підвівся він і походив поодаль від брами — розрухати суглоби і  притерплі м'язи. Потоптався серед півтрупів і побрів додому, схиливши голову.

Молодші і хуткіші теж вертали від неприступних воріт і випереджували його; один  повторював:

— Тепер тільки на Вороніжчину! Там є хліб; сусід казав: за верхню сорочку  виміняв борошно. Одежа вся йде.

Ті слова не були для Мирона Даниловича значущі. Але, що далі відходили  бесідники, їхня розмова відживала все дужче в пам'яті. Збуджувала надію, хоч  кволу — добути хліб...

«А гляди, вдасться? Треба їхати, от — на Вороніжчину! Раз мають хліб, виміняю».

З такою думкою вернувся. І знову ліг на лаві: заморений! Руки безвільні, мов  чужі, на грудях. Лежав і оповідав про млин — тихо, ніби виписаний з лікарні;  коли згадав про Вороніжчину, жінка погодилася: треба їхати.

— Є в нас трохи полотна тонкого на білизну; можна дещо з верхньої одежі повезти.

— Знаходь! — просить він.— Це візьмуть.

— Удвох поїдем.

Мирон Данилович відхитав заперечливо головою.

— Ні? — допитувалася дружина.

— Чого вдвох? — небагато ж речей: на одну руку перекину. А гроші за квиток  чималі.

Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж до повноти в грудях і розгону крові  в скронях. Піднявся, трохи вкріплений, пожував дріб'язку з макухи — все-таки  поживність, хоч і недобре після неї, скільки не запивай юшкою. Треба соковитого  рослиння: перебити смак.

Взяв мішок і пішов з хати. В повітрі щось наче спинилось і застигло з сонною  непорушністю, супроти подихів свіжих, навіть пронизливих. Хмари сірі і низькі.

Мабуть, скоро сніг завіє.

За село вибрався Мирон Данилович,—до струмка, що біжить через Зміїв яр і впадає  в річечку. Там, при його більшій воді, греблю загачено і поставлено місток,  попід яким збігає допливний надмір: вниз, в калабаню, по краях окриту ряскою.

Здобичник закотив холоші і скрізь почав рити, вживаючи берестовий сучок, як за  часів найдревніших; все — при берегах калабані і ставка, річечки і потоку,  ступаючи вгору, 'проти течії, до самої тіснини в байраці. Виривав коріння з  твані, визбирував поживні низки і — в мішок; також і листя очухрував, де м'якше:  все — в мішок. Приніс додому і сказав:

— Це на обід! Низки можна сирими їсти.

Жували нехотя і відходили. Зваривши корінці і листя в великому горщику, налили в  спільну череп'яну миску, посолили і сьорбають. Гаряча юшка трохи підкріплює, хоч  так болісно нудить.

Діти мовчать. Аж дивно. То було, в звичайний час, заведуть голосну музику: «Їсти  хочемо!» — тепер принишкли і німо мучаться; все розуміють. Звідки в них терпець?

— як в старих.

Дружина і мама перерили злидення; вибрали: два рушники, полотно, одну сорочку і  скатерть — міняти на хліб.

Поклав речі в торбу господар, а цю торбу — в другу більшу. Почав прощатися з  рідними. Коли відходив від порога, стривожився дуже — вслід йому тихо плакали.

10

Дотліла на західному крайнебі цитринна смуга і згинула в млистих запонах, під  сутінками вітряного вечора.

Зірвався сніг і косо завіяв: такий густий, що ні билинки не видно на обочинах.

Мирон Данилович знав кожний горбок і вибоїну на дорозі до залізниці,— певно  йшов, схилившись під хуртовиною. Притьма наштовхнувся на гурток людський; теж —  згорблені, з клунками бредуть; і впізнав їх — односельчани, сім'я Савченка, що  був на Сибіру і недавно вернувся. Всі тут: він, жінка і два хлопчики.

Мирон Данилович привітався і хотів обминути, бо — чи схотять люди супутника?

Відчуває, як проти вітру йому тяжко ступати, і стишує ходу. Савченко перший  гукнув — розговорилися, хто куди мандрує.

— От, ідем сім'єю,— журиться він,— не знаєм, де прийдеться жити.

Крізь сніг означується кремезний чоловік; на нім стерта шапка, колись смушева, і  подобизна бушлата; в борідці вже більше снігу, ніж волосся.

— Чого так? — питає Катранник; все думає: може, і нам треба сім'єю тікати, поки  не пізно.

— Хто б пішов, якби не гнали? — сказав Савченко.— Я, бачите, попав на заслання,  бо не в тій вишивці нитку смикнув. А додому приніс посвідку, що відбуто повністю  і відпущений, бо робив за двох волів і одного чоловіка. Тепер забрали все.

Знаєте самі: село, мов стара птиця, гребеться — зернину шукає. Ми сиділи  голодні. Тоді зарізали півня, останнього в дворі: був він, як годинник, будив  раненько, а довелося порішити. Зварили борщ і сіли до столу; хліба зосталось  півпаляниці. Де не візьмись комісія — приходить розкуркулювати, щука скрізь.

Нічого нема, так вони борщ і хліб поїли. Після того вибили вікна і звеліли:

«Вибирайся з хати!» От, хилимо під метелицю. Лихо! Треба цілу ніч іти: до  жінчиної сестри — її чоловік працює в правлінні колгоспу і їздить кіньми; одвезе  за вісімнадцять верст до містечка. Звідти доб'ємося до города, коли грошей  стане, і підем до мого дядька, нехай щось придума. Він добрий слюсар; якби коло  нього роботу знайти!

На перехресті стали прощатися. «Чого людей по світу ганяють»,— думає Мирон

Данилович, глянувши на Савченка, злиденно вдягнутого, що сніг обліпив,  приподібнивши до привида. Жінка біля нього, бліднюща і тонка, в благенькій  кожушанці, латаній і перелатаній, підперезаній мотузком. Сіра хустка опущена, бо  сніг забиває зір. Два хлопчики їхні: один за материну руку тримається, другий за  батькову,— в сукончатих «ушанках» обидва і в старих піджачках, натягнутих по два  на кожного: рукава нижні видно з верхніх рукавів.

Розійшлися стрічні на різні сторони; хуртовина розділила, обкидавши перехрестя.

Засіювала суцільною многістю і, мов пеленою, вгортала степ. А скоро відмінилася  сніжинами: одні великі, як пір'я, між ними непочислимі менші... Кудись летіли  разом, ніби сам простір рушав, відносячи їх. Часто змішувалися в вири, втративши  напрямок і силу, але раптом повівом зразу ж далі мчали. Неслися страшенно хутко,  ніби вистрілені, і миттю, змінивши рух, кидалися самогубцями на землю. Потім  величезною масою, притишені, движуть плавко; і знов, рвонувшись, біжать! — без  кінця, без перерви: в далечину, незупинним безумством хуртовини.

Закривають весь світі — все несамовитіше; часом, як від крил білої пожежі, з  скаженства сіяні. Іноді такі невстежимо швидкі, що зливаються в поземні пасма,  мов струни моторошного телеграфу, через який перебігає звістка про світову  біду...

«Ну, й завіяло! дихати не дає»,—поскаржився в думці на негоду Мирон Данилович і  став: трохи перепочинути, коли сніжини знов жахливо стовпились, наче не  встигаючи бігти в невідому браму. Згодом наповнили весь обшир, як зірки небо, і  тихо осідають, та тільки — на хвилину, і зразу ж знов мчати! Обернуться і  закружать дикий вихор: обходити в неосяжній лійці — спускові вселенської прірви,  звідки шарпнуться вбік, на обличчя землі. Обсипають кожен прижовклий кущик,  мертву траву, бур'ян, дрібні деревця і горби, наповнюють вижолобини біля них і  вибиті колії на дорозі.

Понеслися! Летять, ніби влучають в невидимі марева, коло степових могил: не  вичерпаються і не втомляться бігти блідими бджолами нещастя, що жалять душу,  обвіявши її холодними смутками.

До станції прибився Мирон Данилович пізно; хуртовина стихала, поволі ведучи  сніжини навскоси через світляну ділянку помаранчевого ліхтаря — на-цеглу. Скрізь  під стінами, на камінні, люди: в лахмітті, знічені від холоду; їм довго ждати,  бо потяги дуже спізнюються.

Катранник з натугою проник крізь юрму при східцях чергового потяга і, вскочивши  в вагон, поспішив зайняти верхню лаву. Зразу ж поклав торбу в голови і  випростався на брудному дереві. Пасажири никали в переходах; гомоніли, клали і  забирали речі, закурювали, щось жували, зрештою притихли,— Мирон Данилович зміг  задрімати під мірний стугін.

Через якусь годину, відчувши крізь сон, що хтось промацує напрямок до  внутрішньої кишені піджака, він шарпко скинувся і грібнув по загроженому місцю,—  спізнився рухом... Темна фігура безшумно майнула, мов тінь, крізь вагонний  сутінок, ледве просвітлений від кволого мерехтіння під стелею, і розтанула:  хутко і примарно, ніби не була, тільки приснилася.

Він довго не міг заснути знов, так розхвилювався! — ось, дрібні рублі в нього,  останні, на квиток додому: вернутися до сім'ї, що, тремтячи, дожидає, голодна. А  тут, дивись, вовча вдача хотіла занапастити всіх.

Ліг на бік Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню і придавити вагою тіла — до  лави; також руку приклав на підступі до гаманця. Спав тривожно. Марева розкидані  снилися, втоплені в безмежну тривогу, бігли швидко і прикрі були, і невиразні —  не міг згуртувати їх. Почав з мукою, висловом розпачу, домагатися в когось:

«Віддай! Віддай, кажу тобі!» — щоб той вернув річ, схожу на глиняний кухоль, з  якого дома воду п'ють, лише темний. Домагався з несвітським болем душевним, а  той — хтось, жахливо недобрий, не хотів віддати і великим димом перемінявся:  ніхто не міг би його торкнути; взяте пропало. Але серце криком прагнуло вслід,  поки не зморилося вкрай, і від того стало гірко в грудях,— подих стиснутий!..

Катранник прокинувся; болів бік, натруджений об тверду поверхню, і лікоть отерп

— треба перевертатися поволі, обперши другу руку об перегородку.

Потяг став надовго в німоті степового простору. Враз сіпнувся залізними  суглобами, і рушив з місця; спершу сунув повільно, мов слимак, поки розігнався  на добру хуткість. Настала пересадка. Ждання без кінця і знов — терзання в  навалі до вагона. Знов стояли годинами: то на глухому полустанку, то просто  серед сніжного поля. Бліда зоря світова змінила ніч — розлилася по холодному  полю, запнутому сірою завісою, куди, синіючи, відходили переліски.

Мирон Данилович весь час тривожився: не проїхати б Вороніжчину! Озвався сусід з  нижньої лави, старкуватий горожанин; його капелюх — обшкрябаний і вижмаканий,  але чиетий на диво. Вуса з підвусниками і борідка, піскуваті і претонісінького  волосу, так ретельно розчесані, наче розкреслені на папері. Вражала різниця між  виглядом обличчя, вицвілого, в ниткуватих брижках, і ясними, як брунатне скло,  очима — незвичайно спокійними.

— Боїтеся проминути? — вам куди?

— Вороніжчину треба...

— І мені туди! — зрадів дідок.— Я дорогу знаю.

Приглушив голос:

— Мабуть, міняти?

— Чого б же ще?..

— Всі за тим. Держіться мене — я вже там був і дечого привіз. Багато воріт  бачив. Діти в вас?

— Троє в хаті, та ще ми, старші: ротів досить.

— Е-е! — трудніша доля. Що — на обмін?

Мирон Данилович перечислив речі, а дідок хмурно замислився, мов розв'язуючи  задачу; потім в роздумі пожував порожньо, не розкриваючи рота.

— От що: борошна багато не наміняєте; достанеться торбина, одберуть на станції.

Зерна теж дадуть мало — з сім'єю, як ваша, довго не продержитесь. Беріть лузгу,  два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо їм лузга? А в ній сила з  зерна.

— Хоч би лузги, бо вмремо,— сказав Мирон Данилович.

На станції, куди прибули, всюди облава.

— Гляньте, обмітають потяг з Вороніжчини! — шепотів дідок. — I хто ж командує?

Круки душоїдні.

Міліція і «круки» обшукували всіх, переходячи з вагона в вагон; торбинки,  клунки, вузли, мішки, сидори,— все тягнуто під жаденющі очі оглядачів. Скрізь  запускаються причіпливі п'ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх  харчів людських.

Жінки в плач.

— Чи їхні сльози поможуться? — сказав Мирон Данилович.

— Ніяк! Примовка є про сльози.

— Що їм столиця не вірить?..

— То не все. Кровушку берьот.

— Ще як! Цим держиться.

Тягнувся трус; плач ограбованих жінок, що, намінявши на рештки одягів чогось  їстівного, везли до примерлих дітей і тепер стратилися: плач стояв на всій  станції, тяжкий і розпачливий.

Ні міліція, ні червоні жандарі чи, як їх назвав дідок, «круки душоїдні» з  гострими очима, ані трішки не зважали на горе; злісно вишарпували злиденні  бебехи з жіночих рук; штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував.

Надивившися на державний розбій серед білого дня, сусіди понуро мовчали; а їх  потяг прибув, куди треба: в омріяну Вороніжчину. До села йшли. Прикрість на  серці, як камінь.

— Ви колгоспник?—питає старий.

— Ні, одскочив, я «індус»: так дражнять одноосібника.

— Чому ж ви так?

— Бо то — татарщина. Одкаснися своєї душі, стань побігайлом. Об кусок рельси  дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не  бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий  день. Погана витівка — на розор.

— Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За  десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується... люди,  капіталізмові не снилось!

— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець.

— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не  прийма — пустяк діло!

— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.

— Ворог? — сміється дідок.— Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету,  галасу, гвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день і ніч кричать, і  ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і  краю, і роздруковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять,— тичуть в  уха, в очі, в рот, в ніс, що аж очуміли люди,— чого так і навіщо?

— Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.

— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: «Держи!» — і показують на когось, хай  народ туди глядить.

— Значить, вони...— почав Мирон Данилович.

— Це ж саме і значить! — перебив дідок.— Не вимовляйте, бо десь вирветься само і  тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить», уб'ють, і його сім'ю теж. Бо  відкривається, як пророцтва сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про  виконавця і жовту одежу, в якій він князює — при кінці віків, що ось тепер  приходить.

— Може, ще ні?..

— Вже приходить! — настоює дідок.— Вже близько. Наш вік пошвидшав: згори  сунеться.

— Це ж як — близько?

— А так: скільки дороги вам додому?

— Та, буде!

— Дивіться: скільки проїхали з дому, то — як всі минулі часи, а остача — як від  нас, он, до крайніх хаток.

— До хаток? — дивується Мирон Данилович, глянувши на околицю села.— Мало  зосталось...

— Мало! Слід жити, мов ось, перед гробом стою.

— Це трудно.

— Воно полегшає; треба рішитись.

— Пізно вже: нас і так поставлено біля трун.

— Бо слід! Бо забували.

Дідок дедалі сумовитіший; потім і затих. Коло самого села спитався:

— Як звуть вас? Ми досі — ніби чужі.

— Катранник Мирон.

— Мирон? — так і зватиму. А я — Прокіп; кажіть: брат Прокіп.

Їх випереджали гуртами приїжджі і, входячи до села, зразу висипалися в вулички  та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи двері або стукаючи ціпками об  хвіртки і ворота, що означало виклик на торг. Декотрі мовчки стояли проти  дворів, ждучи, що господарі побачать і запросять самі. Не багате село, але ще не  обдерте, як там — дома.

«Чудний чоловік! — гадає Катранник про супутника.— Не питав, як звуть, поки  прийшли, мабуть, стерігся моєї недовіри, мовляв, він вивідує, бо він перший  заговорив... Ні, він добрий! Чому «брат Прокіп»? Хіба з таких, як пічник: в них  прийнято».

Тим часом брат Прокіп провадить супутника дрібними вуличками і завулками до  сірих воріт при кісткуватих тополях і входить, як давній знакімчик господарів.

Тепло в хаті. Дві жінки, з похожості їхньої — сестри, обидві веснянкуваті і  лобаті, в зелених хустках, поралися біля стола і мисника.

Дідок відбув звичні чемності в привітанні, з розпитами про здоров'я всіх без  винятку, і почав торг. Викладали речі, розворушували, вивіряли на міцність—на

«розрив», просвічували, піднявши проти вікна, і вивертали, висліджували рубці;  також пересівали з долоні на долоню, клали на зуб і язик, нюхали, розтирали в  пучках, як слід.

Докінчивши обмін, гості з'їли по мисці теплого борщу і відкланялись.

Дідок мав крупу і мішок лузги, а Катранник — два мішки лузги і пшоно.

— Порадую своїх,— сказав дідок.— Трудно нам: жінка не здужає робити; дочка,  сімнадцяти років, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться — їй харчів кращих  треба, де взяти? Я роблю в палітурні, діло знаю, бо тридцять років практики, а  зарплатня яка? Копійки? Бува, роботи набіжить, до ночі потій; потім пусто, я  відпрошусь на день, — звичайно, з платні вичитують.

Мирон Данилович хотів промовити: «Біда!» — і здержався; то правда, що біда, але  в цю хвилину чого нарікати? Він остеріг:

— Коли б нам довезти вимін!..

Вага зростала на плечах, ніби кожна пшонина робилася залізною, непереможно тягла  вниз, і лузга ставала — як цегла, ломила плечі.

Завіяв сніг і стих. Часто відпочивали супутники, геть засапані. Як притяглися до  станції, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами отаборилися поблизу, під  стіною; і ждуть — півдня.

Наближається година квитки брати, аж тут облава. Станцію оточено. До кожного  клунка підходять: «Розв'язуй!» — переглядають і перетрушують.

На щастя, крупи, пшона, лузги не віднімали того дня. Борошно грабували підряд.

Мирону Даниловичу і брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий,  але широкораменний чоловік у рудому, ніби ржавому, пальті: мав три пуди борошна

— все загарбали «круки». Мовчав остовпілий, бідолаха, ніяк не міг до тями  прийти; зрештою вимовив: «Останнє! Тепер — всім кінець!..»

Жінки, ограбовані, як той чоловік, горювали голосно.

Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи «круків» і два в  штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір'ї, з парткомів, «шишки» звідти.

Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси,  відвертаючи обличчя набік: ніби їм навіки байдужно, однак з найхижішою гостротою  темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається «чисто», себто без пропусків.

Лементи жіночі проходили мимо: незначущо для них, ніби сніг, що знов зірвався з  жалібним вітровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стіни станції, де  червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і  дітей.

— Знаєте, чия воля виконується через отих? — показав дідок на розпорядчиків.

— Чия? Партійний цар — їх воля.

— А через нього чия?

— Світової корчми. Повно золота і чортів.

— А далі?

Мирон Данилович мовчить, і дідок, спочутливе глянувши на нього, підказує  відповідь:

— Звіра!

— Звіра?.. Якого звіра?

— Того, що в злій збиранині твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква  згуртована, як великий голуб. Вороги ж її складаються в подобництві звіра: він з  дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він  з багна в образі компартії,— зразу кинувся на сім'ї людські; розриває їх, бо  сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один.

Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає —  кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, виклинатимуть і вигризатимуть з  ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно  тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть,  коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі  ходить.

— Це ж ми бачимо!

— Бачимо це, а не видно нам, що князь і пан цього сидить близько на  престолищі... Він не в пеклі: там горяч і туди вкинуть його в судний день. Тепер  же ширяє під небесами — в воздусі, так названо простір між небесами і земним  світом, інший простір, ніж повітряний і зірковий. Там нічого нема. Страшне море  грозиться з марюками: стрічає кожну душу — зараз по смерті людини. Тільки  вкріплені серцем до Церкви врятуються з прірви: однаково, чи православні, чи з  других приходів. Тут, між нами. Церкві дано силу — зібрати всіх добрих, в  останні часи спасіння. Держіться твердо, бо сказано: хто вірний до смерті,  одержить вінець життя. В годину скорбі смертної відновіть правду перед очима!

Ну, пора: потяг біжить.

Мирон Данилович був забраний всією думкою в пояснення дідкові, рішучі і гострі,  що аж обпікали голосом і вражали баченою височінню. Он воно! — мов двері  розчинились перед зором. І вжахнула вселенська безодня, перед якою душа  втішиться думкою тихою і висвобідною — про порятунок, дужчий за смерть.

Прибув потяг; почалась веремія коло приступців.

11

Хуртовина не вгавала цілий день і цілу ніч, замітаючи навкруги: все — біле і  обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю з морозним пилом, що  закрив землю з поживними корінцями.

В хаті німо і всім така зимність, як в могилі: не від самого нетоплення, коли  стіни вихолодніли, але також від занепалості, з голоду.

Дров мало: зосталось трохи дощок і трохи хмизу в підпіччі, треба берегти, щоб  юшку зварити, бо діти зовсім охлянуть без теплого.

Кожне терпить про себе і конає мовчки. Бабуся занедужала: лежить на холодній  печі, не може руки підвести.

Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі  руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не  хвилювати її.

Дарія Олександрівна вкинула в горщик жмінку пшона: від рештки, якої вистарчало —  хоч трохи зварити і посьорбати з миски двічі на день.

В сараї знайшла купку поколотих тонких пеньків і стару солому, а зовні, під  стіною, відтрусила з снігу соняшничиння. Витягла розхитані кілки з решток тину;  порубані, підуть в піч.

Через день, це було вранці, Дарія Олександрівна згадала: близько самого прислону  над струмком, зосталися невиконані бурячки. Як вона про них забула? — можна  зварити борщ і недужій поможеться.

З лопатою пішла на грядку. Відгрібши сніг, копає мерзлу землю і вибирає бурячки.

Все дрібна дрібнота і небагато, на один раз в чавуні зварити. Пальці змерзли, аж  зашпори заходять; довелося снігом розтирати. Несла в відерку здобич і думала:  всі дома зогріються і повеселішають.

Вернулася в хату і починає перемивати бурячки. Менші діти сидять на полу,  закутані — хто собі яку лахмітину забрав, і стежать мамині рухи; старший на  ліжку, ніби спить, хоч тільки очі заплющив.

Дарія Олександрівна хотіла врадувати стару.

— Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогодні легше?

Немає відповіді.

«...Мабуть, мама сплять»,— подумала так і знов порається з бурячками; а  зауважила, що якась незвична тиша на печі,— нервами відчула: це не так, як  завжди. Здається, дивна відсутність настала в хаті. І це відчуття все наростало  і все дужче непокоїло Дарію Олександрівну. Вона злізла на піл і підійшла до  печі; тихо, тихо питає, аби не розбудити, якщо стара спить, але, коли не спить,  щоб почула.

Тишина.

Прихилилася тоді Дарія Олександрівна — глянула в обличчя старій, і враз такий  страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона нестрималася і розпачливо  скрикнула: «Мамо!..»

Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими і темними в  заглибинах! — а застиглий рот був трішки відкритий.

Взяла її руку Дарія Олександрівна: холодна рука! Безживна, ніби сама кістка в  рукаві.

Тоді жаль з гіркою образою за оце життя, закінчене в нещасті, але все праведне,  все світле,— поранив, дуже поранив серце. Була їм стара, як великий янгол:  тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця.

Дарія Олександрівна мовчить біля печі, а сльози біжать, біжать неслухняні, одна  по одній — ніщо не спинить їх, тільки часом судома струсить груди і плечі; і  нічого не бачать очі за плачем. Лише чує вона, що діти всі збилися біля неї і  менші квилять.

Коли втихли менші, видно було: вони налякані; і говорили тихо, шелестіли, як  пташенята.

«...Бубуся мертва», — потім повторювали, не то переконуючи самі себе, не то  питаючи маму.

Дарія Олександрівна спорядила стару на відхід і, з поміччю старшого сина,  перенесла через сіни — на стіл, в другу хату, що стояла останнім часом зачинена.

Так і говорили, як треба було зайти туди: «в другу хату», хоч то тільки половина  житла.

— Андрійку! — наказує пошепки мати. — Піди принеси свічку: вона в скриньці, і  сірники — на карнизі.

Приніс хлопець, що мати звеліла. От, горить свічка в руках бабусі, кидаючи  блідий посвіт на обличчя, що так пожовкло і вкрилось тінню, так схуднуло і  запалося. Сама шкіра вкриває череп. Але вираз був спокійний. І навіть здавалося:  ледве помітний відтінок врочистості оповив обличчя.

— Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! — просить мати, стримуючи плач  і з зупинками вимовляючи слова.

Послухалися малі, посхиляли чола: шепчуть, хто як уміє.

— А тепер ідіть, мої любі, я сама побуду коло бабусі! Чує мати, як вони перейшли  через сіни в світлицю і двері зачинили.

Видається їй — тут стара десь і глядить невидимо, з нею говорити можна: почує,  коли проказати.

— Мамо!—втишуючи серце, просить вона.—Я знаю: ви нас любили і все для нас  віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні, не  пам'ятайте, чим ми вразили!

Дарія Олександрівна присіла долі, притулилася головою до дошки стола і знов так  гірко і невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб діти не почули: ніби  струмок залив обличчя; поки притихла.

Підвелась і стояла, закривши обличчя долонями і хитаючи головою в відчаї.

Витерла сльози і підождала, поки очі висохнуть — не хотіла, щоб діти бачили.

Виходячи, погасила свічку в руках покійнички, бо впастиміг огонь і запалити  одежу.

Того дня в хаті німо було, як ніколи; майже і не говорилося нічого. Тільки коли  мати посилала Миколу по воду, то докладно розповідала, як треба обережно ходити  коло колодязя, де стало слизько, бо можна впасти і скалічитись.

І все остерігала дітей, нехай так багато не п'ють. Вони надто вчащали до  цинкового відра з водою, що стояло на лаві, коло самого вікна — першого від  дверей, і, набираючи глиняним кухлем, жадібно припадали.

— Здержуйтесь! — казала їм, коли до кухля підходили.— Не треба зайвого, бо ноги  пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу люди ходять? Воду п'ють надміру, і ноги  припухли; декому вже — наче колоди, ганчір'ям обкутані: їх важко переставляти.

Опухлі ноги швидко обморожуються, їх треба добре обмотувати в лахміття і зверху  мотузками обкручувати. Нащо вам того лиха? Здержуйтесь!..

Їли борщ — бабусин стілець стояв біля стола.

Цієї ночі недовго спали. Дарії Олександрівні привиділося, що десь її чоловік  гинув: та провістка пронизала їй груди, мов спис, і прогнати вдалося тільки  різкими зусиллями душевними, як закляттям.

Діти питали, чи тато скоро вернеться; були якісь налякані,— їй здалося, що  вгадали її страх. І хоч їх переконувала, вони враз, мов покарані, принишкли.

Олена зовсім стала схожа справді на тінь: ручки тонкі, як соломинки.

А найстарший, похилившись на ліжко, неначе від втоми, але не хвороби, промовив:

— Я так лежу, як бабуся.

Мати на нього руками замахала з тривоги, від якої світ їй стемнів:

— Мовчи, що ти кажеш!

Він не відповідав і не сперечався: сказав, що мав на думці, і лежав тихо; видно,  мав знання про свій час. Губи темні, мов запеклися. Аж чорно в кутках очей, при  переніссі. Обличчя висохло, і високий блідий лоб, ніби з крейди струганий,  неприродно виступав і мов мерехтів: так, протопившися в сніг, тлінка з дубового  коріння дивно біліє вдень, але без світучості, що — в темряві.

Мати присіла до Миколи, гладить йому чоло, відгортаючи чуб: сухий, як давно  скошена травка.

В істоті хлопця вже ніби стихло життя, хоч він рівно дихав і ворушив рукою біля  горла.

— Їсти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,— зашепотіла мати, як з лихоманки,  і не знала, що тепер робити.

Він спокійно глянув широкими і пристиглими очима; довго мовчав, зрештою,  вимовив, заспокоюючи маму:

— Я ще житиму.

Вирішила його лагідна душа, над чим мучилась, і мирно приймала все, як тече.

Очі закрилися йому на сон.

Мати безшумно відійшла: нехай спить і вкріпиться душею з відпочинку: відійшла,  як примара, сіла в своєму кутку, на полу, і здаля дивиться. Хоч би хотіла слово  вимовити, не знайде сили на серці: дивиться, навіть не плаче, коли чує, як  натемніла над нею найтяжча хмара, її первісток вже їй не належить і вже нікому.

Вона в хаті найхудіша; трималася спромогою, дивною їй самій. Тільки раз  подумала: «Це від терпцю мого давнього!» — бо справді з її сирітського життя  приходило такого болю і прикрості, образ і хворості, що все стерплене зійшлося  сьогодні, як спромога проти змори і немочі в голоді.

Сиділа без згадки про час: дивилася, як спить син; ніби стерегла при житті.

Менші теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матері і смутно очима світять.

Просиділа до вечора, і втома з темрявою схилила її спати.

Рано хтось торохкає в вікно; Дарія Олександрівна перша, з самого стукоту  вгадала, що то — чоловік.

Діти встали, і коли їх тато переступив через поріг, тягнучи добутки, то менші  радісно викрикнули і кинулися до нього: Андрійко обхопив і не відходить, а

Оленка взяла лікоть тата міцно в обидві руки, зчепивши пальці, аж повисла, мов  грушка з гілки. Підійшов зразу ж і Микола, береться за мішки, помогти батькові.

Менші діти так і виснуть; вітається з ними батько, беручи їхні лиця в свої  змерзлі долоні. Без кінця втішні діти йому і любі. Ось, побувши далеко в ці дні,  відчув, що і не жив без них, що вся душа його — тут, і одному без них не варто  на світі ходити.

Вони враз примовкли і спонурились, хоч їм така розрада в хаті, ніби самі з  могили повиходили. Дружина теж, привітавши Мирона Даниловича, відразу затихла і  стоїть, похиливши голову.

— Де ж бабуся? — питає він дітей. — Ще рано, а її нема. Всі мовчать.

— Чого ви не кажете, де бабуся? — голосно спитав, поглядаючи на маленьких, і  потім обернувся до дружини.

Вона хотіла щось сказати, але не могла; витерла очі краєм хустки і, взявши  чоловіка за руку, повела а другу хату:

— Немає в нас мами...

Привела його до покійниці; він на коротку мить спинився, коли побачив матір на  столі: в руках свічка, гнотик якої чорнів коло грудей, як кіготь — серед  воскового обідка з прикипілими краплями, гаслого кольору, ніби глина і самі  руки.

Підійшов близько Мирон Данилович і застиг, мов стратився, і непорушний стояв  поруч дружини, коли вона знов світила свічку; не міг стямитися з несподіванки,  що зустрінула в хаті. Враз прийшло чомусь від спогадів: як досвітньої години,  ніби тепер, але ще коли був юнаком, їхав до цукроварні на заробітки. Мати  прощалася коло порога; вийшла вслід йому і спитала:

«Хто ж тобі їсти зварить?»

Тих слів материних не міг ніколи забути. Знов прийшли в душевний слух і  віддалися нестерпним жалем. Була мати — як світло з височини, і втратилося, і  такий біль тепер, такий пекучий, що не можна йому витримати — похилився він до  покійнички, тільки і сказав:

— Простіть, мамо!..

Сказав і знов затих. Постояв німо. Поцілував руку матері і вийшов з хати, як  поранений. Простував до сараю — труну робити. Поки ладнав і тесав дошки,  металася, мов киданий приск, думка, привіяна від дідка. Вирізнявсь поволі  здогад: отут навколо діють духи люті, несвітними шуліками і яструбами насідаючи

— від обширу між небом і нами: так казав брат Прокіп. То ж їхня напасть обертає  і мінить все в чорноту, додає гниття і жах, про який серце боїться здати собі  знгг. Он як! — привиддя терзає, знаходячи свій подібок поганяй в провинах душі і  чіпляючися за нього: свою власність. До часу!.. Бо скоро Вседержитель Христос  огненною силою вразить хижаків, а вірну душу покійної матері, що терпіла,  нагородить вінцем, який не вгасне. А... «Таки обступлять мене темрявці, —  зрештою подумав Мирон Данилович. — Мене задушать, бо знаю причину».

Збив труну з старих дощок, приніс у хату і вдвох з дружиною став споряджати  матір до похорону. Потім, взявши лопату, пішов яму рити. Вибрав куток біля  вишень, що колись так біло, біло в світлій тишині і прозорих тінях, ніби бризком  срібним обсипані, розцвітали першими в саду, і мати любила сидіти коло них,  часом співаючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то — пригадані співи з молодого  віку: співала і тужила, споминаючи покійного мужа. Забрано на німецьку війну  зимою; прислав один лист і з того часу — жодної вістки. Далеко в безіменній  могилі його загорнуто.

Де горювала мати вдовою і згадувала молодий вік, нехай спочиває до години, коли  всі будуть покликані.

Мирон Данилович копав трудно, з перервами — аж до надвечір'я, поки поглибив яму.

Нести труну в садок не змогли,— поклали на санки, зразу ж за порогом. Батько і

Микола тягнули, а Дарія Олександрівна і менші діти вдержували рівно і помагали  везти. Поставлено труну біля могили; потихеньку спущено її на дно, в примерзлий  грунт. Катранники стояли навкруг і довго не загортали яму: не була ще покійниця  тойсвітньою для них, зоставалась така, як і вони всі, ось тут, перед її очима.

Не хотіли холодною землею відділяти від себе.

Сім'я в найтіснішому крузі незначності серед світу білого жила рідним гуртком,  де одне було для одного дороге, як весь світ.

Ріденькі сніжинки пролетіли, мов поткалися перші в саван: з хуртовини.

Катранники стоять коло самого краю ями — ніхто слова не каже. Закрив очі собі  тремтячою долонею Мирон Данилович; тоді дружина, маючи це за знак, звеліла  дітям:

— Прокажіть за мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царстві!

Батько перший кинув грудку землі на домовину, за ним — інші; і почав він  загортати. Зосталися сиротами без бабусі. За всіх думала і втішала кожного,—  тепер її нема. Ніби половина життя в світі, відійшовши, згасла: до того смутно і  порожньо стало навкруги. Мирон Данилович нагорнув могилку; тим часом пустився  сніг. Ще постояли трохи, перехрестилися всі і пішли з похорон: господар вернувся  в сарай — збивати хрест, а жінка і діти в хату.

Темніла в саду свіжа земля над покійницею, що переселилася в хату, неопоряджену  ні вікнами, ні дверима, тільки стіни холодні тиснуть.

Полонять істоту, схожу на звалений жертовник, що з нього сполох постійно  тремтів. Тепер кінець. Всі рідні мусять відсторонитись, бо вернено істоту в  початок її.

Оточує зима — білими подіями.

Сніжинки, зібравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що стає на  підвіконня. Побігли над самою садибою, а в височині завихрилися: сніп враз  розв'язаний і розкиданий стеблинами на сторони. Поривна завірюха! — промчала і  засипала повітря. Але над похороном сніжинки коливаються легко своєю численністю  і тихнуть, оповиваючи грудки; скоро зовсім закрили, і коли Мирон Данилович ніс  хрест укопувати, не впізнав могили: вся біла.

Оленка з вікна бачила, як сніг притрушував гробок, — сиділа і стежила. «Там  бабуся мертва!» А зовсім живою собі уявляла покійничку; от, прозвучить поклик.

Навіть чути, чути голос, мов звичайно вимовляється «Оленко!» — вона здригнулась  від несподіванки і хотіла мамі крикнути, що чути, як бабуся говорить. Та ні! —  не треба виявляти, нехай це буде так. Тепер гарна могилка; над нею тато поставив  хрест, що скоро теж зробився білий весь. Сніг летить густий і частий: закрив і  могилку, і сад, потім запорошив і шибку, до якої підступили вечірні сутінки.

12

Мирон Данилович і дружина беруться до лузги; товчена в ступці і пересіювана,  точиться новою речовиною.

— Щось, наче борошенце! — визначила з недовірою господиня.

Це «щось» не зовсім розбите. Доводиться знов крутити до відчуття нещасної  знесиленості в грудях, мов хворості — з зітханням, схожим на стогін. Аж зрештою  речовина остаточно змінила вивляд і, зачерпнута на долоню, порадувала Дарію

Олександрівну.

— Вже пересипається, як борошно. Можна пекти. Зготовлено печиво, при  нетерпеливому жданні дитячому і загляданні в піч.

Вирішиться, чи житимуть, харчовані з лузги. Чи — гинути.

— Чого ж? Смак від хлібного,— сказав господар.

—  Їсти можна! — додала дружина і питає дітей: — Як вам?

Микола розкуштовує. А менші їдять швидко і без болісного кривлення, як було від  макухи. Однак доня поскаржилась:

— Гірке, гірке!

Старші згодні, що — гірке; спершу ж боялись віднадити.

— Гірчить, як полин, хоч хлібний дух! — ствердив тато.

— Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо,— поправила мати, говорячи до малих.—

Добре, що дістали.

Микола, надкусивши, пожував повільно і тихо поклав кусник. Знов ліг.

Менші враз перестали їсти.

— Що ж робити? — турбується Мирон Данилович.— Якби маляс...

— Добре: пряники будуть! — схвалює жінка.— Спочинь сьогодні, а вранці підеш.

Зараз пшоно зварю.

Кашу, що вкипіла як слід, їли, ніби на празник. Микола пожвавішав і вибрав  ложкою до лусточки.

Рано господар вирушив на цукроварню, взявши ціпок і відро з накривкою.

Скрізь навіяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур і  бережучи сили. Почина сніжком трусити, але дорога відома, як своя долоня. І  стовпи значать. Сніжок раптово стих — вийшло сонце: обсипало степ, що став  сліпити страшенною білістю і запалювався іскрами, через які пролягли, синіючи,  тіні від стовпів. А знов хмари низько зайшли; тоді посіріло в степу. Стемнів  сніг і тіні розтанули. Подорожньому здавалося: без кінця йшов.

Он, за білими деревами, огнисті прямокутники вікон; селяни тягнуться до димного  дворища.

Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези відро: спершу  зрівноважено його, потім наповнено темною і тягучо-густою рідиною, подібною до  меду, тільки ж запах нудкий.

Відро накрив покупець щільно, ні крапля не проціджується; зверху ганчіркою  обмотав і, вмістивши в мішок, закинув собі на плечі.

Вже і заводський двір з ковтунами димовими і пасмами пари, мазутною чорнотою  серед снігу і рудизною цегли, стукотом підвід і висвистом паровичка, частим  дзенькотом допоміжних цехів і потужним стугоном центрифуг, що доходив від  головного корпусу,— видався веселіший, ніж попереду.

І степом ішлося жвавіш, хоч вага ломила рамена і гнула на сніжну дорогу. Став  відпочивати. Радів: будуть мастити малясом печиво і збивати прогірклість — від  сирості взялася, чи що? — або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий  час.

Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон

Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко  і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс  мішок. Обидва — хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов  прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.

«Будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі»,— Мирон Данилович приспішив крок.

Прийшов потемну додому і звеселив сім'ю.

— Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть,— сказала дружина,  наливаючи в миску маляс.

Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.

— Пожди! — вмовляє мама.— Зараз пряники спечуться.

— Вже й пряники,— всміхнувся господар. Оленка помислила і, показуючи на медвисту  теч, промовила:

— Як лікарство...

Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкість не ви, поютрюється, як і  гіркота. Всі голодні, їли всі, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.

Найменший відкушував пожадливо, поки втишив гостру голодність. Потім ощадне  споживає, з забарністю, потребуючи довгочасності самого їдження — вiд  мимовільної спонуки: як звірик.

Найстарший з'їв трішки і пішов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомі  речовини заповнили місця під ребрами, або сам змінився, і тепер закрито  глибочину його для їжі, тому — пекота. Можна подужувати її, хоч болюче  віддається на серці.

Дико зголоднівши, Оленка жувала печиво: терпіла нудний смак, поки живність  переважала відразу; аж ось — немож ливо далі! Кінчили вечерю.

Другого дня, коли прокинулися, вже розвидніло надворі. Світло біліє крізь шибки,  заліплені снігом. А в хаті так холодно і так скорбно від безнадійної  злиденності, що сам день перестав радувати собою,— всі зразу ж звернулися думкою  до печива. Доїли остачу і ждуть, поки спечеться вовий малясник. Він, покладений  на стіл, виглядав принадно: чотирикутник темно-рудого кольору заповнював «лист»,  бляшаний аркуш, загнутий вгору всіма краями. Порізали корж на кусники, беруть в  рот,— знов віднаджує, як і вчора. Батько і мати терпеливіші, переборюють  відсмак, їдять, але діти небагато спожили і — кінець.

— Їж, дитинко! Чого не береш? — питає мати Оленку, думаючи: «Нехай хлопці чують  і привертаються до миски».

Ніхто не простягнув руки по свіжий кусник. Раптом — дряпання в надвірні двері.

— Я знаю, хто! — сказав Андрійко, піднявшися з місця: бігти в сіни.

— Зорик,— здогадалася Оленка і теж поспішила до порога.

Мати спиняє:

— Куди ж ви? Одягніться, тоді виходьте!

Вхопили діти по одежинці на плечі і вискочили з хати. "Справді, біля дверей  стояв, опустивши голову, Зорик, їхній собака, який влітку пропав, та він і жив  недовго в дворі. Мирон Данилович надибав його в полі і поманив за собою —  подарунок для дітей, що всяку тваринку люблять. Пес давно, мабуть, відбився від  свого попереднього двору і здичавів надто, бо покрутився біля хати, поплигав  біля дітей з місяць і відбіг воріт.

Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо блищить, бляклими  цятками в чорноті.

Хотіли діти погладити — він відходить.

Оленка побігла в хату і винесла кусник малясника, кинула на сніг... Собака  торкнувся писком до печива, втягнув повітря раз, другий і підвів голову — не  взяв кинутого. Ще підождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тільки, що кличуть:

«Зорик, Зорик», без жодного дання, він знетерпеливився, повернув від хати і  потрусив сніжною вулицею.

Коли діти вернулися, мати нагадала:

— Їжте, бо прохолоне!

— Я годі! — сказав найменший.

— Оленко, чом не їси?

— Вже не хочу. Нехай малясник буде на обід.

— На обід я ще спечу.

— То нехай буде на вечерю.

Микола зразу ж ліг: жовтий з обличчя і аж темний, як бабуся була перед смертю.

Ходила коло нього мати, розпитувала, що болить, приносила пити гарячу настоянку  з зілля, як чай, припрошувала брати печиво,— він пив, казав, що не болить  нічого, але більше не їв. Що ж вона зробить? Єдиний лік для сина — хліб: міг би  врятувати. Вона чоловікові:

— Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.

— Піду, — чи хоч пригоршню наточать?

Знову, взявши костур і мішок, Мирон Данилович пускається в дорогу, білу і  холодну. Виходячи з села, бачить, як біля хати, що дверима близько до воріт,  став чоловік з навислими бровами і вусами, підперезаний поверх широкого ватника;  став і стукає.

Мирон Данилович пригадав: тут Сіненки; господар тут з найраніших колгоспників на  селі.

Вийшла жінка і чує:

— Ваш чоловік умер. Руками вдарила об поли:

— Та як же так? Він пішов борошна шукати.

— Готовий.

Заголосила жінка на весь двір:

— Що я з малими робитиму? — їх п'ятеро. Ой, лишенько! Діти, ходімте до тата  прощатись...

Як утішав сповісник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. «Це б помогти треба,  так чим? — і дивився ж, замкнули: ні заробити, ні купити. Тільки в кошару  женуть, а там однаковий похорон». Вийшов за село і вгледів: люди на дорозі  спиняються коло мертвого, що його шапка відкотилася набік. Одна рука відкинута,  друга придержує мішок. При обличчі збився сніг, ніби відгортано перед смертю.

Селяни відходять; Катранник теж віддалився, роздумуючи: «Страшиться кожен  мертвого, себе впізнає».

Скоро почув зойк і оглянувся — вже Сіненчиха з купою дітей підходила оплакувати  покійника. Стали сім'єю і голосять. Підвода спинилася: відвозити небіжчика до  ями.

Невесела дорога! Простують згорблені люди; дехто присідає перепочинути, сил  нема.

Біля млина більше голодних, ніж було. Скрізь бродять, мов привиди німі, часто на  сніг хиляться. Борошна їм — ні порошинки від височезних воріт.

Виходять звідти два з пукатими мішками: Отроходін і Шікрятов; перший в мишастому  пальті поверх піввійськового френча і в кепці,— обімкнув обома руками здобич,  тримаючи при лівому боці, і так сунеться, а слідом другий, в чорному пальті, аж  надривається під вагою. Недалеко нести: до підводи, що серед зборища голодних  примар. Борошно, випилившися з мішка на спину і рукава Шікрятова, так принадно  сивіє, що скелетоподібні тіні не витримали і кинулись до носіїв. Простягли  багатьма гілками висохлі руки і чіпляються слабосилими пальцями: відняти мішки.

Прибігли міліціонери і розшвиргують натовп, як копу порожніх снопів. Отроходін  підкида коліно, щоб підбити вгору мішок і підтримати,— тоді миттю ж, звільнивши  праву руку, б'є худих по чім влучить і валяє на сніг. Одного, висохлого, мов  павутина, поцілив прямо в перенісся і той, непритомний, скрутився на місці.

З охороною носії дійшли до підводи; поклавши здобич і швидко самі всівшися,  звеліли погоничеві торкати коні. Він стьобнув і покриконув: «Но! но! цуценята,  щоб тобі виздихали!» Тільки сніг із-під копит курить.

Катранник, як стояв, так і пристиг, коли подумав: «Наш хліб вирвали з рук, а ми  могли б відняти, для дітей!.. Хіба нема чоловіків певних? Однаково — загибель».

Вразив і випадок, дрібний, але багатозначний: Отроходін \ зустрівся очима на  коротку мить, коли валив опецькуватий мішок на підводу,— очима зустрівся

Миронові Даниловичу: один одного побачили, ніби в блискавичному огні, що, однак,  невидимий людям. Крізь окуляри Отроходіна пробіг виблиск при виразі зваги і  зненавиді, який збудив селянинові в пам'яті день з дитинства.

Одна сім'я вибралася на празник до дальніх родичів, а вночі злодії підкотили  підводою під комору і винесли добро. Довго розшукувано їх, аж поки, несподівано,  попався підгородній мешканець. Він прибув із Рязанщини і оселився в «солдатки»:  серед акацій стояла дрібна хатка на пригорбі, без квіток і пташиного голосу —  тільки бур'яни скрізь, як ліс. Там запиячили місцеві друзяки, з ними також—не  заміжня жінка, сестра якої вийшла за вчителя в селі і теж вчителювала; до них  тоді в школу ходив Катранник.

Раз вночі рязанський прибулець, п'яний, як туман, з кимсь посварившися, почав  стріляти. Його схоплено, дома вчинено трус і знайдено силу чужих речей. Чутка  про знахіддя дійшла до Кленоточі; прибули звідти обікрадені господарі: впізнали  своє добро і поставили свідків — потвердити заяву. Почалося слідство по селах,  зокрема в Кленоточі, куди приводили самого грабіжника. Глядів він на людей так  безсоромно — з найзлішою зухвалістю: точнісінько, як тепер Отроходін; навіть на  вигляді обох вирізалася подібність... «Чи не синок того самого? — вгадує Мирон

Данилович.— Ні! Цей, мабуть, окремо, партійною борозною».

Довго ждуть селяни, сновигаючи і постоюючи на снігу: борошна їм нема, а ждуть!..

Дивляться — млин приковує таємними ланцюгами.

Ті, що, впавши в сніг, сконали, так і лежать; ніхто з службовців не гляне. В  другій половині дня заїхала темна гарба; коли два возії наскладали трупів, як  обаполів, вона поскрипіла в степ.

Мирон Данилович пішов геть, бачачи, що, крім тісного місця на возі, нічого  дожидати. Згадав про городні ділянки: чи знайдеться що-небудь? Можна костуром  розгрібати.

Рився, мов олень, що копитами і рогами відгортає сніг, шукаючи немертвої трави.

Грушевий костур міцний, ніби з заліза; а вигребені бурячки дрібні і поморожені.

Декотрі підгнилі, декотрі трішки свіжіші: якщо гаразд перечистити, згодяться в  чавунець. Радів, бо до печива на переміну є що пожувати. Переб'ють млосний смак  від малясника.

В хаті вся сім'я підступає до нього: такий вигляд тіней, як біля млина! — аж  трусяться, чекаючи борошна, і горять очима. Він сказав:

— Нема борошна...

Відразу відвели погляд; але пожвавішали, побачивши буряки.

— Годяться! — страва буде,— сказала господиня і заклопоталася коло печі.

Чоловік вніс соломи, насмиканої з стріхи сарайчика,— чого там думати про  господарство? Тут аби сьогодні обід зварити і встояти на ногах.

Парувала юшка: сьорбаючи, діти також від малясника надкушували.

— Коли запивати юшкою, не нудить,—повідомила Ояенка.

— От бачиш! — радіє мати.— Смак вирівнюється. Як тобі, Андрійку?

— Я нагрівся,— сказав хлопець.

Боялась вона питати найстаршого; тільки гляділа, замиріочя серцем: тихо  відходить син, ніби догорає скіпка сосябва.

. Батько теж бачить і боліє за нього, але не виказує почуття.

— Юшка кріпить! — сказав він.— Добра юшка

Микола чує розраду, але не поборе знемоги: хилиться на ліжко, як завжди.

Воскований кістяк. Всилу пальці ворушаться.

Вечір чорний; рано полягали, ощаджуючи гас, бо зосталось небагато в бальзанці, і  мусять берегти про скрутний випадок.

Андрій заснув миттю — перший сон був міцний і змив майігіркішу втому. Але  опівночі, в хворобливій вразливості, Знов насторожився слух: без вольового  зусилля, тільки від горіння в нервах.

Прокинувся хлопець при легкому стукоті і почув, як батько, відчинивши надвірні  двері і шепочучи, вводить когось у хату.

— Не світіть! — вимовив гість.

Андрійко впізнав, то — Семенюта, зять діда Гонтаря, дуже далекого і єдиного  родича, що сім'я мала в селі. Рідко заходили вони: зять і тесть.

— Як ваша ласка, прийдіть на поміч! — просить Семенюта.— Наші веліли, сходи до  родичів!.. Боюсь казати, що сталося. Могилу копати треба: і скоро, і щоб ніхто  не бачив, а я сам не вправлюсь.

Батько тільки одну мить роздумував; зразу став одягатися і, коли відходив,  сказав мамі:

— Замкни двері!

Стихли кроки за стіною, батькові і Семенютині, а мати, вернурши з сіней, довго  зітхала і ворушилася.

Хлопець дожидає повороту батька, але не хоче виказати безсоння; лежить і слухає,  чи чути злі шуми надворі? Здається йому величезна загроза надходить, зготована  знищити хату і кожного, хто в ній. Він неспроможний виразно уявити напасть,  найчастіші в  видиві — дивні розбійники, такі, як звичайно про них оповідають, і  одночасно інші, гострі очима і намірами, грізні лютістю: мов сили, темрявою  народжені. Доберуться до причілка, де батько прибудував дрібну теслярню; тепер  вона порожня, покрівля її — з старої соломи... злодії можуть підпалити її і  вломитися до хати. Прикро хлопцеві, чому батько і мати зневажають небезпеку, що  всіх погубить? Бо ж близько! Хотів заснути і не міг, охоплений тривогою. Перед  світом почув глухі кроки, що підступали до хати. Брязнула клямка. Мати спросоння  схопилась відчинити двері: ввійшов батько, поволі волочучи ноги, мов далеко  мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповідає матері про подію.

— ...Старий Гонтар уже на столі; жінки плачуть. Мені дивно, бо знали всі: його і  синів вивезено, тепер сам — тут, мертвий, і нікого з синів нема. Думаю, мабуть,  вони в зятевій хаті сидять. Зять обдряпаний; поки до нас добрів, то зсувався в  канави, бо погано бачить, став — як півсліпець. Дорогою я за лікоть його тримав.

Стою в хаті і дивуюсь, а мовчу: хай самі скажуть.

От зять припрошує:

«Сядьмо на лаві, розкажу вам — скоїлась біда, що згадувати страх. Не  проговоріться нікому, а то нас і вас заберуть. Старий вернувся вночі поранений,  весь обмерзлий. Двісті верст пішки йшов; ховавсь ночами, як звір, і так — цілий  тиждень. Міцний був, а коли прийшов, одні кості від чоловіка: впав, переступив  поріг і впав. Клали бідного на постіль, то побачили — на грудях рана.

Опритомнів він і розказує: привезено його з синами до міста і вкинуто в дворову  тюрму. Там багато людей розстрілюють; долі в підвалі пісок насипаний високо, щоб  кров забирав день і ніч. Коли промок, тоді вигрібають і замінюють сухим. Казав:  з великим страхом ждали, поки черга дійде, все чули стрілянину і серце боліло.

Аж ось наша пора, вже не згадую, як ішли: просто на бойню тягнуто. Поставили  чотирьох нас під стіною, не так, як заведено, що обертають спиною і в потилицю  кулями б'ють, а по-старому, плечима до цегли. Тільки одно пам'ятаю: блиснуло і я  весь скорчився, мов електрикою обпалений біля серця і звідти по всьому тілу...

Скорчився враз і миттю все стемніло. Прокинувся я з припеклості, щось мене  давить, груди скувало і дихнути не дає, як часом буває в сні. Болить від того,  що дихаю. Починаю ворушитися — стає менктрохи легше. Все дужче випручуюсь і  відгрібаюсь, а чую: землю жую, бо в роті її повно. Вивільнив руки, пробую ними  помогти собі, щоб підвестися трохи, це — як черв'як із землі вилазить, так я  видирався. Вже починаю бачити: коли ж виліз, дивлюся і нічого не тямлю, мов сон  якийсь. Біля мене біліє, а далі кругом темно, тільки найбільші дерева  вирізнились. І холодно мені. Там, звідки виліз, була моя нора — в ямі, широкій,  як хата. Мерзну і дуже в грудях болить; починаю обмацувати, руки липнуть, щось  потроху спливає з пальців і крапає. Тоді вже роздивився: сніг долі і на нього  моя кров збігла. Відірвав я від нижньої сорочки шматок, згорнув і поклав на  рану, зверху поясом перев'язав, через груди.

Треба йти від ями. Лишень, дерево прошелестить на вітра, — вже з страху  здригнусь, бо думаю, це вбивці мої вертаються по мене: дострілювати; аж  привиджені з мороку. Відійшов трохи і знов назад бреду — не хочеться кидати  місце, бо, може, сини, бувши зо мною в ямі, не подоходили і ще теплі. Котрий  прокинеться, як і я сам, випручуватись буде, то поможу йому. Відступав я і  вертався. Стану до ями — слухаю, на коліна опущусь і знов слухаю. Голову нахилю,  прикладу вухо до землі і до снігу, чи не почую, як дихне хто з синів або тихо  застогне, і часом вчувається, що таки зітхає живий чоловік на глибині; а тоді  знов тихо. Другі шелести приходять — з лісу. Був я такий стривожений, що голова  горіла і пекло в грудях... Сам зітхаю, а чується, нібито з глибини. Раз почав  стукати кулаком об землю, може, збудиться котрий, з непритомності вийде, і,вже  стукаючи, тихо кличу іменами синів: «Петре, не чуєш? Іване, а ти? Михайле,  слухай!..» І в одну мить видалося мені, що на це ім'я, найменшого сина, мов би  застогнало і шепотом відгукнулося, кроків за два чи три в сторону. Кинувся я  туди — стукаю і питаю!.. Ні, все тихо. Довго викликав їх і слухав, так уже з  того світу не обзивались. А все дожидаю; пробую землю розгребти, думаю, знайду  котрогось. Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, і другі, що лежали біля мене,  подубіли: я обторкнув їх. Коли хто не був готовий з розстрілу, долущився під  землею. Іти треба геть скоріше, а все перед очима — сини: що вони тут лежать, і  велика сила тримає мене. Вже коли зовсім змерз, рішив: нічого не зробиш, треба  прощатись.

Вже і відійшов далі, та враз тоді місяць висвітився — стало видно, як вдень; ще  раз вертаюся... Бачу: темніє западина, з якої я виліз, а велика могила ледве  снігом притрушена.

Загортали в яму, мабуть, заготовлену наперед, бо все довкруги вже рівно  заметене. Коли ж загрібали нас, потрусив сніжок та й перестав — небагато його на  свіжині; там він і танув. Яма на глинищі, серед нетрів лісних,— рідко хто  загляне. Перетліють покійники, рослинністю в лісі вкриються: під кущиками і  деревами ніхто не вгледить — пам'ять про людей перейде.

Постояв я, поплакав над синами і, перехрестивши їхній похорон, пішов, куди очі  дивляться.

Виламав ціпок: легше йти стало, а то вже я знесилювався. Добре, що посвітив  місяць, поки я на стежку напав і добувся до низької смуги — там дорога була, хоч  заметена, та все ж рівніше йти і кущів небагато. Знов стемніло; брів я,—  розказує старий,— не знаючи, куди і скільки верст. Закрутилась метелиця, і  погано, бо нічого не бачу, а радію: от замете мій слід, не будуть шукати. Так  нанесло, що до ранку зрівняло сніг за мною. Холодно зробилося. Став під деревом  і беру сніг — витираю місця на одежі, де кров. Трудно прийшлося на собі слід  виводити; він згладився якось, бо піджак темний. Як витер і вимочив снігом, не  було дуже знати, тільки сохло довго і морозом клалося в груди.

Вийшов на степ і держуся попід заметеними вербичками і комишами. Набрів на  сарайчик — мабуть, притулок для робочих, що на буряках працювали; похилений і  дверей нема... А долі солома, снігом присипана. Згріб, збив її в копицю і  зарився, як звір. Зразу ж заснув і проспав мало не до вечора. Виглянув я,— сонце  так світить на сніг, що нічого не бачу: сліпить мене. Голова важка; і всього  мене хвороба палить. Як поїв снігу, трохи полегшало.

По сонцю видно, в котру сторону йти, спішу туди і все оглядаюсь, бо знаю: я  тепер незаконний чоловік на світі, арештований і розстріляний, викреслений із  живих списків; по документах — мертвяк. Стану перед начальством, хай  найдрібнішим, і не можу сказати, хто я такий єсть! — гірко і страшно на душі...

Виштовхнуто мене з життя, без ніякої вини за мною, і що робити? Так думав і все  йшов і йшов.

Темно стало в степу; тоді засвітились огники — на хуторці. Проходжу вуличкою і в  вікна заглядаю. Бачу ікони на покуті і вже стукаю об хвіртку: боюся, як зразу  зайти, то собаки обнесуть. Стара жінка виглянула, питає: хто там? Кажу,  подорожній, одстав од возів і заблудився, пустіть переночувати! Не бійтеся, я і  горобцям не страшний. Впустила бабуся. З нею внуки, а сина і невістки немає — в  город поїхали: ще якраз суботній вечір був. Борщу насипала бабуся і хліба  ячного,— їв, мов дикий, з голоду. Попросив йвмаття перев'язати рану, кажу.  зсунувся в ярок і вдарився об гострий корч.

Ліг на лаві; тепло і тихо. Зірки видно в шибках і місяць, як викутий. Скоро я й  заснув.

Вранці бабуся подала мені торбинку з вареною картоплею, було там трохи капусти і  огірків, — син робив на плантаціях городину мав. З тієї торбини жив я, поки  додому прибився. Ховавсь, як вовк. Разу стіжку ночував: нору собі висмикав і  заліг. Здичавів, потайки брівши до хати. Тепер я дома — казав старий, — і не  знаю, що буде. Не жити на світі, хоч би і видужав. Місця мені нема!.. Дізнаються  і заберуть знов на смерть; і в мені самому щось обірвалося — нитка, котра до  життя прив'язувала. Одно добре: внуків і родичів ще раз побачив.

Так казав старий і видно було, що не житиме! — мерцем лежав замучений і недужий;  рана в нього не гоїлася, лікаря ж кликати не можна і ліків тут немає. А ще  більше він терпів від тривоги — ні хвилини покою не мав, усе ввижалося що йдуть  по нього: стріляти вдруге. Може б, подужав хворобу так голодно в хаті, нічим  підгодувати, сама юшка. Голод доконав. І всіх нас тією стежкою спровадить, бо  вже ледве ходимо. Я недавно забився, в лікті жили розтягнув, так тепер однорукий  при роботі. Дошки на труну обпиляв, бо вся хата їх придержувала, і збити зміг, а  от яму викопати несила одному. Підем рити, щоб до ранку впоратися».

«Це зробим»,— відказав я і все дивлюся на діда Гонтаря; він білий як голуб:  голову, щоки і підбородину вкрила сивина тільки рот глибоко темніє, бо чи губи  зчорніли в смерті і розкрилися, чи така тінь, — і очні ямки глибоко позападали.

Вийшли ми з Семенютою, взявши лопати, і вибили яму; довго морочилися, бо поночі,  все — помацки. Похоронили гуртом бідолашного діда, наче злочинця якого чи  самогубця: відлюдно і в темряві, хоч був чесний чоловік, сказати можна  праведний. Рідня боялася плакати голосно, ще хтось почує з вулиці. Якби ці  харцизи взнали, кого поховано, всю сім'ю схопили б на смерть: затерти свiдчення  про розстріл, цілоденний і цілонічний.

Виходжу я з двору, а Семенюта дякує і вибачається, що нема чого дати за роботу.

Кажу йому:

«Забудьте! Нічого не треба».

«От що — надумався він,— я вам порадою послужу. Перед смертю старий згадав про  кагати торішні. То ви собі беріть один з них. Як іти до цукроварні, зверніть на  виселкову дорогу, що біля толоки: там коні з заводу в перегонах були. Ідіть, і  зразу за тим місцем, праворуч, при невеличкому нахилі — кагат, його загорнули,  покинувши дрібну картоплю на дні»,

«За це спасибі, і від мене, і від сім'ї!» — кажу йому і виходжу з двору; темно,  хоч в око стрель, а я йду і мов свічусь, такий радий. Бо якщо в кагаті зоставили  картопляний дріб'язок, ми прохарчуємося з місяць. Картопля торік була добра. Аби  не проспати — раненько піду.

Батько замовк. Але хлопець довго ще не спав; переконався: то — «вони»! — що  розстрілюють. Скрізь підходять близько. Зібралися і глядять — кого взяти.

Марюки, німі і таємничі, чорніли, не даючи заснути. Аж перед сходом сонця він,  мов тонучи, знечулився в сонній непам'яті.

Вже не чув, як збирався батько в степ: по знахідку, що могла врятувати сім'ю.