13

З лопаткою і нерозлучним мішком поспішає Мирон Данилович до кагату — в  передсвітанковій імлі, що, ніби хоровита, млоїться над снігами. Коли ж зачала  розточуватись, на зміну їй набігла хуртовина і стала в пригоді шукачеві. «Нехай!  не так мене видно». Вона понеслася, засипала навкруг, часом збиваючися з бігу,  мов занепокоєна, і обертала плавкими кругами зовсім низько, після чого ще  несамовитіше і густіше кидала збір білих цяток. Скрізь, позбувшись ваги, курять  вони і злітають угору, — там знов летять в один напрямок. Небо над ними сіре з  просвітлістю, як цина; без променів: близьке і смутне. Під ним — біжуча сила  сніжинок, кинута в вітрі і несена без числа. Їх сивий океан хвилюється і мчить,  мчить в непочислимих течіях, обкидаючи подорожнього, його шлях, горби з боків,  попереду заметені, і також одинокі вербички в полі, і кущики, що блідою  пожовклістю вирізняються з сніжного покрову.

Мирон Данилович побоювався: або другі здобичники теж прийдуть і ніхто не матиме  собі досить, або вже все розрите. Згадував про дивацьку розвагу робітників на  цьому гонищі, років з чотири тому: стануть у кропив'яні мішки, обв'яжуться  пасками і біжать наввипередки, плутаючи ногами i гублячи крок. Падають під регіт  глядачів. Гнали також і зерхівні; а один, босий, виграв заклад, що з конем  збіжить — на короткій доріжці. Тепер би, мабуть, від півня відстав.

Ось — кагат. Не рушено! Катранник відгріб сніг і заходився копати. Земля  промерзла, хоч не дуже: тут коня закопай, до весни схорониться. Зморений тяжко,  з роботи, голодування і трудної ночі на похоронах, Мирон Данилович навіть лягав  спочивати на розриту землю, перемішану з Старою соломою. І ніби скарб знайшов,  так радів!.. Картопля, хай дрібна, як перебірок, підхарчує; в ній — крохмалець,  кисіль зготовити можна, і діти відживуть. То судилося, що дід Гонтар, вернувши  від смерті, згадав про далекий кагат, всіма забутий.

Знов береться копати Катранник і вже вигортає перші картоплинки! — дедалі їх  більше. Набравши в мішок, скільки донести міг, він викопав бічну нору і туди  сховав решту знахідки. Довго трудився, загортаючи землю і сніг, щоб було  непомітно. Додому йдучи, всіх обминав, а то позаздрять і віднімуть мішок. Після  зустрічі з двома, що ввечері хижо світили очима на його відро з малясом, став  обережний, як птах. Далеко відходив стороною, бачивши гуртки біля села...

«Голодні, як голодні,— розважає він вибачливо.— Я сам такий; коли вже доходять,  то сліпнуть: мішається їм, хто ворог, хто свій, — віднімуть, і годі».

Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок Отроходіна, а напроти  блискотів лютий погляд крізь  окуляри.

Враз обпекла гіркіша думка: от, робиш цілий вік, так дітям вигрібай картопляні  покидьки, мов злодій, серед заметеного степу; а набігли смикуни з партквитками —  тягнуть крупчатку, від ротів дитячих, і сторожа, поставлена владою, охороняє  кривду.

В хаті вже забули, який смак картоплі. Старший син попоїсть супу, смачного, коли  розварити картоплю як слід, до густощу, і присолити,— поправиться син: він цю  страву любить. І менші: їм би зиму продержатись, а там, як зайчики, підуть на  зелень.

Біля порога обтрусився від снігу і, коли в хату ввійшов, зразу ж повідомив,  розв'язуючи мішок:

— Картопля — наша!

Жінка перегортає її, втішаючись:

— Гарна картопля, тепер — празник...

Повеселішали діти, ждуть і нетерпеливляться, поки суп закипить. Він густий  вийшов, бо зовсім бульба розварилась; їли і ретельно оббирали на череп'яних  бережках.

Мирон Данилович після снідання, як ліг, миттю заснув! — нечувственний, ніби в  землі.

В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, — їхній хліб і всяку  поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши  силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість  заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж під час чуми.

Картопля кінчалася в Катранників, і господар никав околицями: чи не здобуде чого  для сім'ї.

Холодно і пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снігової порожнечі;  здавалося, світ вихолоднів, як покинутий будинок. І лихоманив істоту один  клопіт: знайти їжу.

Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь час кидався по сніговому  рівню, обторкуючи дворища, стежки, підворіття, кущики в снігу і гілки рідких  дерев, де часом сяде темний птах: «Це, мабуть, з останніх, від лісу».

Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби — не впізнати місця! — ліска як  не було. Яр, повний снігу, і тільки. На дворищі, рівномі, ніби біла скатерть,  одна руїна від хати, теж заметена. Солом'яний верх, крокви з бантинами, одвірки  і лутки зникли; певно, по від'їзді сім'ї, коли дерева навкруги валено, хатка  стала здобиччю дроворубів.

Мирон Данилович вертається в село; проходить мимо хати Кайданця — віконниці  зачинені, і жодного сліду від порога до хвіртки і воріт: рівно біліє сніг, давно  нанесений. «Таки вибрався на Кавказ. Хіба й собі спробувати? — замислився

Катранник.— Бо тут біла труна».

Коло рогу вулиці почув розмову з смачними назвами, що приневолили спинитись і  застигнути: партійці! Говорять про харчі...

— Що сьогодні дають? — питає чорна «ушанка»; під нею вибрита потилиця поземно  перетнулася згорткою.

Четверо, стрінувшись, несуть різну вагу: на плечах і під руками наодвисно, і в  обхват — хто мішечок, а хто кошик, клунок, торбу.

— Та крупи дають і гов'ядину!

— Як було: кукурудзу, а до неї чечевицю.

Притихли, обговорюючи, бо зауважили Мирона Даниловича, чужий! — зрештою, рушили  з перехрестка.

Катранник пригадав: колонія лютого закладу притулена до краю села, звідки вони  тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком лисніла червонаста воловина.

А стороною вітер приносив запах вареної страви, що притягував селянина, мов рибу

— живець на крючку. Привів до огорожі колгоспного дворища. Там ватра тріскотіла,  розкидаючи іскри і стелячи дим; яскрава серед білості снігової.

Довкруг казана зібрались активісти: стерегли, як сундук із золотом; інші їх  супряги, сновигали поодаль або мили посуд перед тим, як обід розливатимуть, а  дехто вмощував глечик у кошику, підклавши туди соломки.

За стайнями колгоспники, впрягшися, як єгипетські дармороби до каменя, відтягали  дохлу коняку в степ. Такі ж мерущі, як і кожен одноосібник.

Подивився на їхній двір Катранник, тільки головою похитав: «Бач, настягали  чужого, а що зосталося? Тільки в казані наші крупи, з запічків виметені!» — для  півживих; самі активщики — з тугими пиками». .

Побачивши, як гріється казан активістів і як відтягають падло натужені худяки  під линвами, Мирон Данилович пішов додому найкоротшою дорогою, що пролягала біля  сумного місця... Якби знав, скільки прикрості стерпить,— обминув би, брівши  найдальшою околицею.

Проїжджала підвода. «Це туди!» — зразу ж відзначив собi чоловік, бо чув тяжкий  стукіт. Накладено мертвих, як снопів. Три дядьки, вищі і хуткіші за мимовільного  свідка, спроваджують безталанних односельчан: до впокоєння.

Ось і воно; підвода звернула на необгороджену ділянку, де вже дожидає викопана  яма, а нову — кайлами, лопатками, плішнями вицюкують гробокопи, рухаючись, як  недужі. Дядьки ж повкидали мертвих до ями і загортають міленько, бо ніколи! —  треба їхати по свіжих, що переставилися.

Великі дерева біля кладовища спиняли завію, і сніг лежав тонший, ніж по околиці.

Мертвих кладено також біля могилок, просто на білу поверхню; або загортано так  неглибоко, що земля і сніг. злягаючися, потроху вивільняли їх, показуючи недавні  заметини. Всюди видно: то нога, то коліно, то руха по лікоть чи сама кість, чи  вигнута спина і голова,— виставляються з глинистого грунту і зимового покрову,  як після побоїща, веденого вже не людьми, а збігом демонів, що не знають звичаю  достойно класти покійників на останній сон. Кинули їх мертвими і притоптали,  швидко через них перебігши. Виказуються небіжчики крізь сніг, мов з потоплення  якогось: білого і морозного, що залило, але не закрило їх цілком, — так і  спинилося, страхаючи живих.

Хотів відходити Мирон Данилович; бачить — гурток дрібний рушає помалу, помалу до  кладовища, навпростець через безпарканні садиби, відтіля, де дитячий будинок  рудіє. Чого ж малята самі, без дорослих тягнуться? Хитаються разом, ніби  зв'язані докупи; окремо двоє — волочать якісь речі, відставши.

Наблизився гурток і видно: вшістьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за його краї  і кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вільного від покійників.

Двоє приєдналися з лопатками. Починається риття; навперемінки беруться до  роботи; вільні відпочивають, підтупцьовують і хукають собі на руки. Тоді  підійшов Мирон Данилович.

— Добридень, дядьку, добридень! — врізноголос відказують на привітання копачі;  здивовано і недовірливо поглядають. Однак більше не кажуть нічого. На рядні  трупик — його руки, криво скорчені біля грудей.

Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрійкових років і навіть  схожий з обличчя на нього.

— Ану, хлопці, я поможу — хоч трохи!

Мовчать. Один подав лопатку.

Мирон Данилович починає копати, але що за знак поганий? — зразу ж і втомився.

Колись від зорі міг до зорі рити, забувши про спочинок, тільки набіглий піт з  брови струшував, а тепер неспроможний півгодини повертіти лопатою. Зачав дрібно  тремтіти, немічне і гірко. Відчув таку чорну змору, що от-от похилить на сніг.

Стояв, обпершись на лопатку.

Перед очима трупик, мов пергаментовий шкірою, і пойнятий темною сизістю в  страшній схудлості: кістячечок зоставсь і шкіра на ньому, що обсохла; замість  одежки.

Поставив лопатку в свіже риття Мирон Данилович — так, щоб не впала, як руку  прийняти, і признався:

— Несила мені землю копати, хлопці!

— Ми самі.

Пішов він, оглянувся з вулиці і побачив, що вже притрушують. Не осуджував їх:

«Де тут закопати, як слід, коли немічні? І від цього трупика крізь сніг руки  виставляться...»

Ідучи, позирає на дворища Катранник; то в одному, то в другому — мертві,  покладені на сніг. Але комісія, байдужа до них, перебігає від порога до порога.

Жовтіє охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспі служить як городник,— треба  довідатися, чи живий. Господар і жінка дома: з кукурудзяними качанами клопіт.

— Сьогодні в радгоспі ніякого діла,— сказав Самоха,— так і зійшлися завчасу. Не  дивуйтесь моїй мукомольні! Дістав п'ять кілограмів кукурудзяного качанця, це —  така зарплата; буду кришити.

Порубав качани сокирою на дривітні і вкидає в мішок, потім гатить по них обухом.

Катранник розповів про зустрічі — з партійцями і дітьми.

— Подушать нас! — сказала господиня, чорнява, як нічний жучок, але недокрівна,  аж воскувата. Її чоловік проти неї, ніби від повісма льняного; вуса підрізано в  риску.

— Дивіться на хатній млин! — запрошує він гостя.— Засипатиму зараз: моє серебро  змелеться. В кутку, з-під відкинутого рядна, виблискотіла саморобна машина; і  гість підступив, пильно оглядаючи.

— Нічого хитрого,— мовить Самоха.— Я поставив рівно зрізаний пеньок з  прикороченим корінням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рівний, тільки без  коренів і менший. Обидва акуратно пригнані кругами, і там держаться камінці, як  зуби: їх багато. В нижньому пеньку посередині шворінь, от, на йому і крутиться  верхній пеньок. При самих зрізах, обведено бляшаний пас і до нижнього пенька  прибито. Зоставлено рівчак — для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях,  що он нагорі, збоку забитий, берусь і кручу верхній пеньок на нижньому; це і вся  механіка.

— Вся то вся, а звірувата штука! — знов дивувався Мирон Данилович, коли господар  покрутив саморобний млин; прогуркотіло дерево і проскреготіло камінцями. В слух  віддається болісно.

Гість пригадує собі картину в книжці: головоніг з очима виряченими і відногами  на всі боки, ніби ця машина, — і каменюки кругом, як тут навалені.

— Каміння чого?

— Треба; щоб нижній пеньок не ворушився. Самоха засипав товченого качання в  відтулину при шворені, після чого взявся знов крутити верхній пеньок, сухий і  коренкуватий. Гуркіт став глухий і рівномірний. Почало сипатися з рівчака.

— Це б на всесвітню виставку, в Париж, чи що,— сказав гість. — Нехай  подивляться! Такої індустрії ще не бачили.

— Чому ж? Я дам і в Париж, хай тільки напис повісять:

«Завершення ленінізму в селі Кленоточі», і рік поставлять — «На переході зими з  тридцять другого в тридцять третій». Після виставки можна, як подарунок, одвезти  в Кремль і присусідити біля цар-пушки і цар-колокола. Буде третє диво:  цар-злидні.

— Скажуть, нерівня тим двом.

— Як так? Це ж цінніше... Ні з цар-пушки стріляти не можна, ні в цар-колокол  дзвонити, а моє диво кукурудзяні качани крушить. Від нього користь.

— Їм такий млин навіщо?

— Навіщо? Сьогодні на кожного туза-кремлівця одна ферма працює. Все постачає, і  птиче молоко доїть. А мельниця спільна. Нехай перегризуться, то їй не повірять —  боятимуться підсипаних порошків з гадючої склянки. Тоді скажуть: а де механіка

Самохи? — давай сюди! От всякий собі в палаті за цвях крутить і пересіває  борошенце: млинці пекти.

— Премія буде.

— Буде: нашийник імені вождя революції.

— Цитьте! — спинила господиня. — В двір заходять, такої премії дадуть, що світа  не побачим.

— Я ждав; всіх радгоспнил перетрушують, — сказав Самоха. — А в вас були?

— Двічі. Перерили і вимели хату — скрізь так.

Самоха миттю накинув дрантину на корінястий механізм. Заходять обшукувачі. Всюди  носа стромляють, обмацують хижку, топчуться на горищі, зиркають під піч і піл, і  в кутки; тягнуть накриття.

— Що це в тебе?— питає розпорядчик.

— Круг саморобний, так і зветься: круг! — кукурудзяні качани перетирати. Ними  зарплатню дають, без зерна,— ви їх цілими не з'їсте, а такої мельниці казьонної  нема, щоб їх крушила.

— Поговори мені!— кричить головний і з допомогою міліціонера витягає прилад на  середину хати: — Бач артилерію построїв... Конфіскується, як протизаконна  мельниця без мотора, — несіть на віз!

Четверо беруть механічного головонога. Начальник розсідається писати протокол і  вимовляє: «...Незаконна мукомольна техніка в межах приватного мешкання».

Мугикав і повторював причіпку.

— Штраф сімдесят п'ять карбованців. І скажи спасибі, що без тюрми.

— Де ж я візьму гроші? Нема! — скрикнув Самоха.

— Не моє діло. Не заплатиш, місяць тюрми. Щоб знав.

Вони з тупотом перейшли через двір і геть постукотіли підводою, на якій, поверх  награбунку, височів пеньковий млин.

— Ну, собацюги! Ну, скажені!— картає Самоха.— Дають качани, замісто платні, і їж  цілими, хоч задавися... Держать на роботі, бо я кожну корморізку полагоджу, як  годиться, і всяку машину. Держать і душать. Чортова сила...

— Вірно: так і зветься!— підхопив гість.

— Що зветься?

— Чортова сила. Я від старичка в потязі чув, що диявол не серед пекла сидить, —  його туди, в ставок огню, вкинуть після Страшного Суду, щоб згорів. А тим часом  князює в воздусі: ніби в просторі між небесами і всім світом. Там — він і демони  його, над душами, мов шуліки і яструби над курчатами. Тепер злетілися в двір,  близько до кожного: хапають і розкльовують. Іспит всім, за гріхи наші. Христос  як господар бачить, і скоро сповниться час; хижаки зловлені будуть і вбиті через  огонь, а хто терпів і вірний зостався, вдержить білий вінець. Я, в поспіху та в  шумі слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, ніби малюнок  побачив; то — правда.

— Важка правда! Біси в миску дзьобнули і розвалиться тепер. Скрізь підряд  клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг із сховків — гребуть собі. Де б я  взяв сімдесят п'ять карбованців? Хай в тюрму беруть на місяць.

Жінка в плач:

— Туди легко тягнуть, а звідти, з звірових зубів, рідко хто вирвавсь.

— Може, обійдеться. Може, закону нема: брати саморобні крупорушки, — втішає

Катранник.

— Обійдеться? Якби ж то. їхній закон — обман собаций! — з гнівом сказав  господар. — В радгоспі теж є старичок, біля рахівниці сидить. І думка його  друга: що вся причина — вусатий бузувір; завів пекло.

— Старі люди знають, їм видно, — сказала господиня.

— Не видно, що їсти будем.

— Позичмо в рахівника гроші на штраф; потроху б віддавали борг. То — добрий  чоловік: підожде. А я в город з'їжджу по хліб.

— Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщиків.

— Чоловіків ловлять.

— Всіх! В яри скидають або в степ завозять, верст за п'ятдесят, і зганяють на  сніг — замерзати.

— Хто казав?

— Вернулись декотрі в радгосп: ледве живі; багато пропало.

— От, біда! — зітхнула господиня. — І то ж дивіться, без перерви муку заводять.

Звістку про яри, куди скидають людей, Мирон Данилович сприйняв як новину, ніби  якимсь чином йому відому і моторошну до останнього жаху, що перед ним була дивна  заборона, і над всім віяв смуток. Притягувала можливість добути в місті хоч  трохи хліба. Непереможно схотілося знов відчути смак його і пахощ: добрий і  чистий, живлющий, як сонце в великій милості. Всі почування зібралися вкруг  хліба Чи в світі немає скибки: йому, що весь вік робив хліб? Гори його! — для  всіх інших. Ну, хоч дітям, коли не йому.

З тією думкою пішов від Самохи, маючи подарунок: два коржики з качанизни.

Спинившися, глядів, як обшукувачі тягли латані торби на віз, до млинового дива,  розчепіреного коренями. То — мов корона нужди, що завершила її збір,  награбований і страшенно смачний для владущих.

До чергової хати під'їжджають; назустріч їм виходить сім'я через поріг: батько і  купа дітей. Батько змарнів, аж чорний — подобизна мумії, і одіж на ньому  несвітна, з рябих ганчірок, позшиваних косо, мабуть, віддертих від негодящих  кофт і спідниць вікової давності. Знизу кругом обшив — необітнутою собачою  шкірою.

Катранник, через кучугури глядівши разом з двома перехожими, зразу відзначив  собі в думці: недавно зідрана та шкіра. Або придушено пса, або дохлого знайдено  на пустирі. Ноги в дядька опухли чи обмерзли; він їх пообмотував мотлохом, зверх  якого наклав паски, відрізані з рубцями від рамтя. І стали ноги товсті, як  колоддя. Гурт обшарпаних дітей тримався за тата з усіх боків. Дивно, що вони,  всі босоніж і всі худющі, як стеблини,— дуже пузаті: животи їх торбинками  віддуваються.

Покривлені двері відхилилися в сіни, де лежить мертва жінка; сніг коло неї  наметений.

Облава в гаморі і тупоті розігналась до дверей. А враз стихла, приклякши і  дивлячись на безсловесних мешканців, що стояли біля порога.

Начальник обшукувачів хотів зайти в хату, але намір притьма стрінувся з такою  силою відстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина, штовхнула  назад. Сіпнувся начальник від хати і вилаявся: з найїдкішою злістю свого серця і  виразу. Як димом обдихані, він і вся облава, хто задком, потоптуючися, а хто  зразу повернувши, відходили від живих примар; потім прискорили ходу і в ворота  вже вибігали — до збірного воза, з яким негайно посунули далі. Три свідки, ще  коли бригада наближалася, і собі відвели очі; побрели вулицею: далі від лиха.

Мирон Данилович застав плачі коло старшого сина, що, лежачи на вузькій постелі,  важко дихав і казав:

— Я скоро помру.

Побивається мати; і став коло постелі тато — неспроможяий слово вимовити; душа  скована...

«Це — кінець!» — нестерпною іскрою пронеслося в свідомості. Враз Мирон Данилович  застиг від холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце западає в яму. Так пробув  довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, яка  холодна долоня в нього і зовсім безвільна. Очі далекі: дивляться, але не бачать.

Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрімав, були всі тихо в хаті,  навшпиньках переходили і розмовляли пошепки.

Коли ж він прокинувся, проказав спокійно:

— Гарячої води хочу напитись! — глянув на коржик і почав їсти, як звичайно.

Мати швиденько взяла хватки і витягла з печі чавунець — там, біля золи, тримала  трохи юшки; поставила на припічку і шукає кухоль і не знайде: вкрай  розгублена... Зрештою, відшукавши, набрала юшки; дрібно зацокотів кухоль об  чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд собі, — чи  зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинуті: в порожнечі, як у прірві  вночі.

Його очі світліші, ніж перед дрімотою. Дожував коржик, повільно — смакуючи.

Батько переломив другий коржик надвоє і наділив менших: хрумкали і підходили до  печі запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик, були і досі налякані.

Загроза проминула, але материна душа — в тривозі. Страх збільшився вмить, бо в

Миколи над щиколотками, крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях  просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла  синового. Метнулась шукати чистої полотнини і, знаходячи ранки, перев'язувала  їх.

Після того Микола знов заснув.

У хаті тиша: до самого надвечір'я; коли ж зайшли сутінки, Мирон Данилович  найтихішим шепотом розповів дружині, як навідувався до Самохи. Згадав про чутку:  що дехто їздить хліб шукати в місті, хоч то небезпечно. Ловлять і, завівши в  глухий степ, кидають на погибель, або в яруги звалюють — не знати, чи правда.

Дружина схопилась при згадці про хліб:

— Спробувати можна, бо вже смерть. Від тих, що хапають, можна втекти; всіх не  піймають...

Під час розмови побачили — син піднімає руку розпачливо: ніби тоне в річці і  знак подає, захлинаючися і б'ючися останніми зусиллями. Підбігли до нього, але  він зітхнув, як з важкої гіркоти, і стих. Не поворухнуться уста і вії не  здригнуться: вже недвижні! — втекло життя від них.

Мати припала — мов прикипіла кістками рук: здавалося, стратила розум, і от  смерть її саму звалить, спинивши терпіння, що проривається то в квилення, то  нестямний плач. Поруч неї стояв батько, тінь людини; рідко йшла, як огненна,  сльоза по безкрівній щоці. Діти коло них — трусяться від тривоги, ловлять руки  мамині і татові: наче незносимий мороз обвіює, і хочуть зогрітися. Не стало в  них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, — ніколи не крикне. Тільки  гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді  зробить, — про що вони просили. Світив добрістю братик їхній, і навіки такого  другого не буде. Вони гірко покинуті без нього.

Пізно ввечері, біліючи сорочкою на грудях, що до них мерехтіла свічка, лежав

Микола в другій хаті. Було холодно, але стояла купкою родина і все не могла  відірватися поглядом від покійного.

Матір не можна впізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив  смертельно, — тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись  на нове тепло.

Треба двічі повторювати слова до притерплої душі, бо втратила відчуття  навколишньості; як сновида. Навіть не плакала того вечора. Чоловік, погасивши  огник, вивів її з світлички, що стала покійницькою. І діти вийшли з ними. Погас  огник над грудьми старшого сина, мов життя в тутешньому світі: назавжди.

Зосталась темрява, через яку переходити, прощаючись — їм і йому.

Мати лягла на печі. Попереду вона мала постіль на полу, невисоко піднятому над  долівкою, між причілковою стіною і піччю: там, коли був маленький, тулився також

Микола. Потім для нього поставили ліжко, при самому вікні. А цієї зими  пересунули до печі, бо з вікна холодом несло; ліжко тут і зоставили, хоч власник  покинув його.

Була жива бабуся — на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і  заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так  тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про  сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний  сутінок, в якому живо творилися події для настраханої уяви.

Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала.

Лежить на печі мати з дітьми: горнуться до неї, вона ж, тримаючи їхні руки, ніяк  не опритомніє, не вирветься від горя, що калічить серце. І вже змученість, дужча  від нещастя, закрила їй повіки.

Наступний день відкрився сірий. У хаті хвороблива мовчанка; з кутів дихає  холодна сирість, і малі кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, ніби в  тумані чи мряці. Очі недужі в кожного: з лихоманковою запаленістю.

Мирон Данилович робив труну і копав нову яму, поряд недавньої.

Винесли туди покійничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землі і,  ставши до краю, хоче кинути — впустити з пальців, але сама хилиться вниз,  розсипавши темні грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не підхопив  під  руки. Довго ще не могла отямитись.

Уже свіжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо .чорною поруч бабусиної —  під снігом ніби срібної.

До самого смерку пролежала мати недужою; ввечері підвелася з гострим поблиском в  зіницях.

— Поїду з дітьми в місто: по хліб! — сказала чоловікові. — Хоч кусник  знайдеться; бо всі поляжуть...

14

Зібралася в дорогу швидко, та й брати нічого — тільки скупі карбованці на  квитки, дещо з теплішого рамтя і торбинка, в якій, крім варених картоплин, були  кусні малясника. Сім'я пішла на станцію в післяобідній час. Спершу мати так  спішила, що діти підбігали за нею; згодом, трішки заспокоєна, стишилася.

Потепліло. Хмари низькі по всьому небу, темні коло обрію, аж чорні, як вугіль,  із синявістю. Там тоненька стрічна вечірнього огню, безконечно смутного і мов  змореного, пролягла при землі; непомітно згасла.

Окремі постаті, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутінку над дорогою.

Не було заметілі, і сім'я встигла до чергового потягу, що опівночі, а як  спізниться, то перед світанком міг прибути в окружне місто.

— Не знаю, що з нами буде,— сказала, прощаючись із чоловіком, Дарія

Олександрівна, — може, вижебраю для вих...

Закрила очі хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скріпившись духом,  наказує чоловікові:

— Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадем на снігу. А поки є  куток...

Знов зупинилась, бачивши його в такій скорбі, як ніколи, і тоді зродилося  передчуття — ніби повів з чорного поля прийшов до серця і сповістив розлуку, не  зовсім близьку, але більшу, ніж сьогоднішня. Треба подужати болісний напад.

— Їдемо, як човном на страшне море; думаю про одно: коли додому?

— Тільки обминіть облави — недарма чутка про них. Вдарив дзвінок.

— Прощайтеся!— звеліла дітям Дарія Олександрівна.

Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився він дуже: перший раз в  житті —так! до глибин душі, що її страждання шарпнуло, мов буря — дерево,  відриваючи від грунту.

Пішли рідні від нього в вагон і весь час оглядались, подаючи прощальні знаки  долонею і хусточкою. Вітали наостанок з вікна, коли потяг відходив, аж поки зник  він коло хмар, безсвітних, як земля; темрява закрила його слід. Тоді пішов Мирон

Данилович мимо станційного будинку — на дорогу. Двері прочинялись і чути було з  репродуктора передачу: іржавий голос вигукував про велич вождя.

Сунуть кволі постаті від станції, освітлені електричними стяжинами, що з шибок  простяглися в сутінок зими.

Бричка дожидає; мабуть, з начальства придержався в буфеті хтось, біля дорогої

«стопочки».

Відходить повільно Катранник! — мов домівля його тут зосталась. Відчув, який  покинутий він без рідних, сам-один,— непотрібний нікому і чужий, пробігуща тінь  від хмари: нікому немає діла до нього. Порожній світ став і сирітський; тільки ж  причаїлась люта сила, як на страшній сторінці з книги дитячих літ. Сирота вчився  тоді в сільській трикласній школі. І так приникав до малювання, що вчигелька  питала: «Звідки живі лінії тобі приходять, Катраннику?»

Він їх, мов нитки пісенні, вів олівцем на шорсткому папері: любив їх. А пропала  думка про малярство — за недолею. Одного разу виобразив хижака в степу. Трава  безліччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крізь нього смугою, ледь помітною,  означується тулуб звіра, манячіє охраста голова. Очі згострені кутиками і  поставлені косо з напнутих щілин стежить, без жодного проблиску теплого,  жорстокість, означена в вістрях двох блискучих клинців насерединах. Безмірно  роз'ятрилась вона з жадоби крові: на  жертву, що повинна підійти близько.

Необачна! — обдурена сповидною безпекою серед непорушного процвітання,  зближається до смерті в муках. Личина ворога, зловісно-жовта окриває, аби  знепримітитись, травинами свій вигляд: яскравими, як свічки, в пахощах, що  збуджують радість. Причаюється погубник під похил рослин і в повів відворотного  вітру,ховаючи разючий пахкіт. Грозить, як втілення хижості безодні. Зготовлений  до вхвату зубами в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви і  внизати пазурі в м'ясо..Зубата машина, для кривавого терзання, здібна гнати з  буряною швидкістю. Приховується до секунди нападу... тоді —плижок і хряск! І,  зойкнувши, сконає жива істота.

Ось тепер: скрізь падають люди; з рідної хати дві душі вхоплено.

В сумній самоті відходить Катранник від станції; враз бричка проторохкотіла  мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.

Хмари видавались камінними, непровидними чорнотою, мов обгорілі — при самій  сніжній скатерті, що блідно посвічувала крізь ніч. А здалеку, в мороці,  мерехтіли рідкі огники села.

Прийшов додому Катранник і ліг. Як ліг, в такий сон запався, що відкрив очі  пізно другого дня. Зразу ж пожував печива і запив холодною водою, небагато  беручи з відра: боявся опухнути. Вийшов надвір; була надія на знахідку чи добрий  випадок.

Коли пускався воріт, відчував, що трохи ніби зв'язаний, невідомо чому. Оглянувся  на перехресті, лихо!.. Доганяють: Щікрятов і другий, в сивастій ушанці і пальті  землистого кольору.

Катранник переходить на другу сторону вулиці і чує, вони — так само. Схолонуло  серце і впало: «Братимуть!» Уже тупав, як на страту. Напасники ж порівнялись і  супровоять. На другому розі Шікрятов скомандував:

— Іди з нами!

Проминули сільраду і ведуть на площу. «Хіба в церкву? —здивувався Катранник.—

Вона ж закрита».

А ні! — відчинено її. Заведено туди хлібороба і поставлено перед окуляри

Отроходіна, що ждав коло підручного гуртка.

Селянин до «тисячника» байдужий. Очі заполонені купами зерна, заввишки в старі  могили, посеред церкви і попід стінами: скрізь підгнивало. Недалеко від дверей —  картопля, видно, що обмерзла; долі вона і в мішках також, по обидва боки  переходу. Між купами зерна і картоплі складено пилястий ліс, дошки і обаполи —  сама соснина. Недокінчена прибудова запилилася риштуванням і рядами стовпів, що  їх сполучили з стіною прицвяховані рейки. Всюди порохнява і павутиння в руїні,  якою обернувся недавній храм,— а був чистий, мов зірка.

Шікрятов, кинувши на приведеного, доповів:

— Осьде він !

— Як звуть? — удає неуважність Отроходін. Хлібороб подумав: відомо ж вам, кого  взяли. Помовчу.

— Тебе питаю, як звуть? — раптом закричав, аж прибагрів, Отроходін.

Мовчить селянин, коли допитувач пронизує зором крізь крижанисті стекла окулярів.

Знов стали насупроти і зітнулись поглядами на звуженій життьовій смузі. Один  помітно обрезкнув після останніх зборів. Але другий вимарнів — на свій кістяк;  обличчя означувалося тільки череповими обрисами і темніла небрита борідка, ніби  з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою сірістю віддавав, надмірно  високий, над запалими очними ямками. Так часом виглядають тифозні. Очі  побільшали і, здається, побілішали: стали зовсім сивасті і висвічували гіркоту  душевну в пристиглому погляді.

Отроходін, що хотів криком тільки розбити мовчання, став відчувати, як нерви  зриваються справді в гніві. Продовжуючи допит, відводить погляд на Щікрятова.

— Як його звуть?

— Звуть: Катранник Мирон, злісний підкуркульник; приховує предмети церкви, коли  підлягають конфіскації і здачі державі.

— Он як!— протягнув Отроходін і намагався струсити з самопочуття якусь прикрість  або приховати від власної думки.— Так він злісний...

Мирон Данилович дивиться, ніби мимоволі, на допитувача, здавшись на хід подій:  як буде — так буде. «Хіба я злісний? — питає в думці. — Аж ніяк; мені однаково».

Вимовляючи «злісний», Отроходін глянув на селянина, але відбіг від його очей.

Нерівновага в нервах посилювалася, і несло, як на хвилі, з палючою втіхою.

Тільки непевність була — як допит продовжити далі? Виручив Шікрятов, земляк  бистрий і второпний.

— Вирито в попелищі закопані буряки. Десь там і чаша: золота, зроблена як  художня, і кругом дорогі камінці. Відома постанова комісії, щоб передати  державі: а він сховав. Однесли до нього дівчата і самі повтікали з села.

— Хто свідок?— питає, для судового значення, Отроходiн.

Свідок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що втекла,  розказувала про Катранників. А бригадир бачив — чашу брала Катерина.

—Негайно здати чашу!— призначив Отроходін, здобувши металічний тон, мов командир  при окопі.— В противному разі ти відповіси і сім'я з тобою.

— Його жінка з дітьми втекла,— повідомляє Шікрятов,— я сьогодні взнав.

— А, відчула, що злочин розкрито. Мабуть, і він намірився тікати, як спровадив  сім'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович відповів без мови, розвівши руки і  заперечливо головою відхитавши,— не брав, не знає. Бо вирішив: коли змовчати  цілком, вони думатимуть, що сховав чашу і принімів; бач, страшно проговоритися.

Треба знак подати, нехай забудуть про сім'ю.

Отроходін бачить і радіє в думці: «Індус розколюється! Натисну»

Тупотом набіг на селянина і закричав:

—Чого відхитуєшся! Де чаша?

Зрозумів тоді Катранник — стій мовчки і непорушне. Бо вчепиться личина в кожний  знак. Застиг селянин: хоч болісно впекла напасть.

Знов викриком допитувач різав слух:

—Кажи зараз! Бо тут тобі кінець.

Насунувся хмарою, що кидає з зіниць блискавку:

—Кажи, поки дійду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чуєш, одчислю п'ять і виб'ю  душу з тебе, ну, я жду — кажи! Чого мовчиш?

Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив  селянина по голові. Ойкнув той і, скручуючись на місці, впав до ніг допитувача:  лікті стукнули об підлогу.

Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя  селянина,— чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати  впертого в сільїраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить;  або  виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! краще — так. Супроти  канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина  між мертвяками.

Про життя селянина, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає.

— Розворуши!— звелів Шікрятову.

При дверях, поруч мітли і лопати, стояло відро з брудною водою, — приніс

Шікрятов і линув на голову непритомного: той відкрив повіки і застогнав; а  поливач метко вдарив ногою під ребра. Заворушився тоді селянин від різкого болю  і пробує встати, опираючися руками об запилену долівку.

Шікрятов і напарник — «сива ушанка» — рвонули його під руки і поставили; всилу  він на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющі були очі, без живого  свічення.

Від того звеселів Отроходін несамовито, вимовляючи в думці собі: «Погас!

Погас!»— про брак світла в очах селянина. Навіть не приховує почуття, тільки  удає, що дуже радий притомності побитого.

— От, проснувся! Хто знав, що ти такий? — торкни і вже валишся, а сам винен, бо  роздразнив мене. Залізного можна збісити. Ну, кажи, де чаша?

Пождавши марно, міняє голос:

— їсти хочеш, і сім'я теж. Я нагодую!— Повернув обличчя до гурту і звелів: —

Мішок пшениці!

Два підручні тягнуть від стіни обпорошену вагу.

— Скажи, де чаша, — мішок твій!

Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його  очі і розкрито. Дивився безвиразно він... А вмить аж сіпнувся і втопив погляд в  живий колір пшениці! Ось — хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша  де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: «Щоб так, за це зерно —  продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі,  проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти».

Він закрив очі і, звісивши голову на груди, мовчить.

Допитувач сказав до підручних:

— Борошно принеси!

Вже почув Мирон Данилович, що ставлять і другий мішок; не хотів дивитись, але  подужала примана: бачити ще раз — справжнє борошно, білість його. Глянув...

Крупчатка! З неї пекли празниковий хліб, який звали в дитинстві — «папка»; можна  б сьогодні спекти, вернувшися звідси. Ще ніколи за життя таким диким зойком,  нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба: з'їсти  хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже  божеволіючи, до відкритого мішка. Швидко ж і обпав, знеможено закривши очі, —  тільки здогад проблиснув: «Це підстроєно наперед, мене погубити...» Заморочилися  думки від змори і виснаження. В очах стемніло. Він обвис, як гiлка, що  надломилася і зів'яла.

Допитувач побачив: жертва півмертвою випадає з рук; а вiдзначив собі: «Подіяло!

З'явиться сам і проситиме». Одночасно ж досада впекла, бо примітив — на мить в  очах селянина знов віджило свічення, хоч враз сховалося під повіками.

Отроходін подав нетерпеливий знак видалення: кінцями пальців.

Поведено хлібороба за двері і, через східці, кинуто на сніг, i його шапку —  слідом.

Від холоду він очуняв; тихо постогнуючи, ворушився, як каліка. Підводився  потроху, спершу на коліна, потім і на весь ріст. Заточуючись, похилив через  площу. Від морозного повітря і снігу, до якого лежав опухлою скронею, швидко  полегшало: біль притих...

«Мабуть, я переступив якусь межу — легший зробився».

Все думав: казати жінці про допит чи ні? «Помовчу, бо за мене душею болітиме».

Додому брів під хуртовинкою, що вже зривалася; почув розпачливий крик  неподалеку. Помітив: на крик прямували iнші — кожен одинцем, не так, як колись  гуртками єдналися, поспішаючи і знаходячи здогади про подію. Вже розсипано  зв'язки людські і всяк понурим напрямком своїм простує з замкнутою думкою і  відстороненістю серця, мов здичавілий. Рідко туляться в купу по два чи три  чоловіки. Зібравшись, глядять мовчки, як жінка біжить — кидається Серед сніговію  то в один бік, то, стрічаючи обмерзлу осичину, в протилежний бік, до хати, і  зразу відбігає, мечеться, як сліпа. Одно кричить:

— Убийте мене! Убийте мене!

Не питаючи нікого, Мирон Данилович підійшов близько до глядачів, один з котрих  пояснює:

— Кажуть сусіди, що тут проходили,— її сім'я все макуху їла і стала примішувати  бадилля, назбиране з осені. Молодиця блекоти через силу наїлася. І чоловіка  пригощувала до зілля, він їв, хтозна що з ним зробиться,— може, те саме буде. Чи  не одвести її додому? Уб'ється тут або скалічиться, як не замерзне на снігу.

— Одвести! А чого ж? Одвести додому, і все!— раптом з настирливістю,  несподіваною для себе самого, заговорив  Мирон Данилович до глядачів. — Берімся,  поки не замерзла!

Пішли назустріч молодиці, до дерев на розгородженому дворі, схопили її за руки  вчотирьох і ведуть. Вона дуже пручається, повторюючи кричма, щоб зразу вбили  її,— ледве змогли довести до порога. Вже не розуміє, куди ведуть.

Перейшли гурбою через сіни і відчинили двері: побачили біля печі чоловіка, що  мав на собі стріп'я від сорочки і дивинся шалено; верхні повіки підняті високо і  погляд врізається на прибулих. Скрізь по хаті кров: на лаві зарізана дитина і  жаско спотворена.

Чоловік розвів огонь на самому припічку: диму повна хата! — і готує їжу на  сковорідці; щось жує, тримаючи в руці ніж.

Один з дядьків, які ввійшли слідом за першим, скрикнув:

— Він дитину зарізав і смажить! Збожеволів.

Невиразимий страх напав на Мирона Даниловича, що випустив рукав молодиці з своїх  пальців; інші також до порога відсахнулися, злякані, але ніхто з хати не виходив

— стоять всі, ніби примерзли на глиняній долівці.

Молодиця, як попереду, блукала зором і не розуміла нічого, що сталося. Зовсім  безтямна і знесилена, опустилась — лягла долі, зразу ж тут, коло ніг свого  чоловіка: помучившись хвилину, вмерла. А він уже не жував; ковтнувши що було в  роті, так і застигнув: не збагне жінчиної смерті і власного стану. Враз він  рвонувся з місця, впустивши ніж, і, ледве одягнений, з рештками сорочки на голих  плечах, розштовхнув гурт селян біля порога і вибіг надвір. Навіжено погнав під  хуртовиною, мимо стовпців, що зосталися від воріт. Дядьки — за ним, але не  збіжать, не доженуть ніяк. Він мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи і миттю  схоплюючися.

— Доженім, бо десь упаде і замерзне!

— Не побачить ніхто, де впав...

Підбігав з дядьками і Мирон Данилович, вкрай захеканий; всі хотіли таки впіймати  скаженця — не дати йому згинути на снігу. Були слабі; стишувалися, відсапуючи, і  аж хрипіли.

Версти завіяні, вже не видно втеклого! — так забіг, що ні догнати, ні примітити.

Постояли люди, обліплені снігом, і назад вернулися, схиляючи голови під  хуртовиною, до того вморені, що всилу ступали; ніхто слова не вимовить.

Біля села, на стежці, рідко протоптаній, лежав чоловік, виставивши праву руку  вгору; і завія всього притрушує. Спинилися люди, що після ловлення безумця тяжко  дихали.

— Вже переставився! Вже готовий,— сказав один селянин і, знявши шапку,  перехрестився, за ним інші. Другий з гурту додав:

— Поперед нас потяг стежку і нас піджидає.

Сказав дядько так і раптом упізнав покійника; здивовано вигукнув:

— Це ж Лук'ян, що голосує «за!» Дивіться, рука піднята!

Приглянулися всі і ствердили:

— Він, він сам і ніхто другий.

Задубіла правиця мертвого, піднявшися високо з-під свіжого снігу.

— Значить, голосує! — озвався першим селянин; не до веселості було і ніхто про  це слова більше не вимовив.

Ледве всміхнулись.

— Прибрати б його,— заговорив дядько, що згадав про стежку на той світ.

Інші огірчено відказали:

— Так і самі падати будемо! Духу нема. Скажем, хай пiдвода сюди прийде.

Верталися мовчки в село; вже підходили близько до крайнiх хат, коли враз — від  степу тупіт...

Хтось крізь завію поспішав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович із  несподіванки, бо подумав, що то біжить шаленець.

— Підождіть, люди!— позвав хтось, наближаючись, і поічили всі зовсім невідомого.

— Підождіть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам ближче, — я нетутешній,  з приселка Ситнягів...

— Борошно? Ждіть: як зайці кукурікнуть, то приходьте з двома мішками!

— Скоріш пісок на цеглині вродить.

— У крука легше випросити...

Дядьки, зачеплені при згадці про млин і борошно, врізали, що думають, і знов  заніміли: дивляться на ситнягівця докiливо, мовляв, здитинiв, чи що.

— А-а! Так і досі не дають, — простакувато протяг прибулий: чолов'яга з різкими  і відхиленими рисами небритого обличчя: він в низькій шапці і в ватянці, весь  біло обпорошений. Я чув, багато хто збирається завтра туди.

— Даром збираються!

— Хіба, що ноги позичені.

— З шилом по медок...

Чолов'яга огризнувся:

—  А хоч би з шилом! Когось на млині торкнути в бік, враз би борошно висипав.

— Їх торкнеш!

— Там з гвинтівками і лозиняками.

— Стріляють і в шию дають такої крупчатки, що сніг їси...

— Як багато збереться, мурав'ї ведмедя женуть.

— Е, так то ведмедя. В нього мало кігтів, коли мурашок сила тьменна. А тут же  чорт, а не ведмідь.

Мирон Данилович плекав потайну думку: що в грабіжників треба вирвати свій хліб,  та — як? Хіба збереться хмара людей, то чимало вскочить до млина. Всім винести  борошна і зразу ж сховати. Він сказав:

— Насунути громадою, тільки серед ночі, і можна взяти млин.

— Серед ночі? — питає прибулий. — Рано вдосвіта теж можна.

— Не знаю, чи можна, — вагається Мирон Данилович.

Дядьки відходили, кожен на свій куток.

Прибулий сказав до Катранника:

— З вами пройду через вулицю...

На пустельному перехрестку заговорив суворо, ніби наказуючи:

— Завтра зарання з нашого села підуть на млин, бо все одно — смерть. Нехай  пристануть ваші. Кажіть кожному, хто певний!

Викрикнув і пішов під завію.

Йому дуже зрадів Мирон Данилович: от рішучий чоловік! — якби так спочатку. Бо  вже люди — як мухи, спромоги нема. А вранці негаразд: почнуть стріляти вартові,  всіх видно. Вночі ж темрява криє; а хто підніметься? — я по картоплю йшов, і то  перед світом.

Хуртовина погустішала. Сніжини підлітають до вікон і спиняються, мов шукаючи  входу в житло, але, не відкривши, покружляють, поколиваються, полетять набік і  вверх, до стріхи. Віддаленіли знов через незміренний простір: десь на рівнину  падати і спинятися назавжди.

Нові сипнуть; потчуть на білих верстатах, поставлених між небом і землею.

Множиться літ і множиться, ніби ниті, що розсипані, легко рушають численністю,  навіть бунтуються — б'ють, як із жмень, прямо і на сторони. І несуть чисту  завісу, якою окривають хати.

Ось — свiй двір і двері; рештки саду, схожі на примари. Мирон Данилович підійшов  до могилок: обидві світлі під димучою завісою; впокійні і ненаші. Дві істоти  взято, найрідніші йому, кров'ю зв'язані: мати його і син,— в низці скорбного  життя, з минувшин і до будучини, куди нитка первісткова пропала. Близько домують  рідні — один крок до них, але страшна і найнеприступиміша в світі межа відділяє.

За нею вони незбагненно далекі!.. Ні сказати їм слово, вістку даючи, ні від них  почути,— стіна незрима стоїть, і ніхто не пройде крізь неї, не прогляне з мовою  привітів, між найдорожчими. І гляди, поруч двох могилок стануть нові. Хоч би  хоронити було кому.

Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти — могилки множити. Будь отут  дружина, заборонить речами і плачем; побоїться. А брат Прокіп сказав правду! —  хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить і розриває всіх підряд.

В хату зайшов Мирон Данилович; пустка холодна. Пожувавши малясників, приліг, бо

— ніби кістками розбитий.

Відпочинув і взяв сокиру: зрубати вербичку біля глинища. Робота забарна. Дерево  промерзло, а сніг сліпить слабого дроворуба.

Пора сходити по остачу картоплі, закопану в кагаті; а от, замісто цього — похід  на млин. Можна і післязавтра вирити запас.

Вихряться сніжинки вкруг і женуть, подібно як думки; все вколо біди. Чого  захожани чужі стали мучити кожного, гарбаючи хліб собі! — від всіх, кого  вимордовують. То ж наш хліб і самі повинні взяти, коли з дітьми гинемо. Кому  сказати про млин? Пощастить — дякуватимуть, а ні — прокленуть. Гляди, зостався в  родині батько: держить при житті дітей і жінок; пропав він — сім'я теж, себто: я  вб'ю їх. Ні, піду сам, а другим хай скажуть ті, що пізній збір надумали і вранці  видний — для розстрілів. Вночі півсонну сторожу легше обпасти і ховатися з ношею  легше. Лихо жде, але йти треба...

Мирон Данилович порубав гілля і в сіни відніс; потім, пересікши стовбурець,  упрігся в шворки і перетягнув колоди. Полежав, болісно дихаючи. Зварив трохи  пшоняного супу — рідкого, аж синюватого.

15

Починало бліднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточі — їх більше, ніж  сподівався Мирон Данилович. «Чутка обійшла через довірених!» — подумав він.

Простували дорогою, потім звернули в занесений і неходжений степ: здоровіші  протоптували стежку через сніг, який під повівом потеплілого передсвітанку  злягався, тримаючи рівні сліди. В кожного костурець або кілок, вихоплений з  недопаленого тину, і також — мішок чи торбина. Два дядьки, за якими ступав

Катранник, почали притишений розбір:

— Одна смерть, хоч і смирно дихатиі

— Це сліпі в колисках бачать...

— Хліб пріє на зсипках і згнива: просто в грязі, під дірявим брезентом.

— Не ціпків треба, а чогось другого, бо ні прілої зернини так не дадуть.

— Всі зуби виставлять. Якби нас більше, — сусідські обіцялись...

— Будуть! Підняли ж нас. Треба швидко впоратись: гуртом, як один. Набрати і  зразу розбігтись нарізно.

— А що якби з сім'ями, з дітьми опухлими поїхали і стали в сніг під Москвою, не  відходили, поки не оддадуть наш хліб, для маленьких! — поможеться чи ні?

— Кому ж. поможеться, коли звеліли наших не пускати в Росію; завертають! Там  серця нема — камінь під ребром. Сюди прислали своїх: цей страх робити.

— Я з жінкою сперечався, казав: наберем борошна чи зерна і назад. Нас багато,  хіба всіх зловлять? Не встигнете нічого, — перечить жінка, — ті з гвинтівками,  постріляють. А я кажу: дехто таки доб'ється до хліба. Ні, — говорить вона, — ті  такі люті, що всіх покладуть, і ти б зостався дома; страшно мені. Відмовляю їй:  одна смерть — сидимо сумирне дома чи пробуємо хліб забрати. Все повторює жінка:  не йшов би, не скінчиться добром; якби на початку голоду рушили, взяли б, а  тепер і людей рідко, — вже повимирали. Я їй вичитую: хіба можна дома сидіти,  коли всі йдуть? Знаю,— сказала вова з сльозами, — тільки чує серце, що нічого не  буде, крім біди.

Переказав суперечку селянин і замовк; сусід докоряє:

— І так. досиділись. Не зуміли зразу зібратись, тепер ходiм, бо виморять, як  комашок!

Мірон Данилович певен: будь жінка дома, не пустила б сюди. Коли ж сам зостався,  не сміє відмовити — не буде виправдання, бо ні жінчині сльози, ні просьби дитячі  не спиняли, а сидів дома. Була б ганьба тяжка. Мусить іти: і не ради честі  самої, але з конечності — також! От нічого в місті не здобудуть і вернуться такі  голодні і зморені, що похворіють, тоді без харчів — хто видужає? Мерзлої  картоплі мало, гляди, і ту хтось вигріб. Півзими, до перших бруньок треба  перебути, а вже, крім решток лузги і пшона в вузлику, нічого немає. Страшний  край життя, мов прислон при безодні, зовсім близько. Тут же, куди всі йдуть, є  хліб — треба брати його: сьогодні, негайно, і можна продержатись...

Мряка, що облягала сніжний простір, почала розточуватись, як розірвана намітка  на окремі невстижимі волоконця. Вони помалу відмирали, відступаючи перед сірою  виднотою з східного обрію. Небо — в сивих хмарах, повних тіні.

Похід хліборобів розділився на окремі течії; від сусіднього села теж кілька  потоків людських сунуло через сніг. Обидві сторони, зустрівшися, постояли трохи  і повернули в напрямку до млина.

Щодалі, все дужче розділялися стрічки того спільного руху — на ряди, ланки,  гуртки. Зрештою, людська множина, зовсім розпорошена, темно-сірими постатями  всіяла степ, що виднів і ставав, проти хмар, білий, як березова кора, і рівний,  як празникова скатерть на столі: без видимого кінця.

Рухалися селяни через холодну просторінь в одну сторону, однією думкою, про яку  свідчив мішечок чи його подіб'я різного роду в кожного.

Кволо починався рідкий сніжок і скоро стихав. Надходячи до млина, людський рух  звужувався в передніх низках, як хвилях, що повинні навкруг обгорнути  прибережний камінь.

Степ, ніби рівний, але для хідця приберігає численні горби і пагорбки, рівчаки і  видолинки, вимоїни і менші скривленості грунту, вкриті в сніг.

Мирону Даниловичу випав, як нарочито, безперервний збір нерівного місця, що  виснажував серце і роз'ятрював досаду. Поки доплуганиться чоловік, то борошно  розберуть, якщо пощастить проскочити в млин. Або — перші вхоплять, а пізніших  обаранить варта, прислана на підмогу: вистріляє чи арештує.

Невиголоджений, він би випередив багатьох, — сьогодні ж, охлявши, відстав і  мляво борсається в сніговинні.

Із-за горбів млина не видно: дряпайся або виходь навскоси. Скрізь сліди; тут  походжено і зрито сніг і землю в розшуках городини. Зайшла тривога: і до кагату  теж можуть добратися, хоч то — в другу сторону від села. Але скоро сподіванка  здобути борошно знов заполонила серце. Відчував селянин, що він інша істота, ніж  був, виходячи з двору. Тепер ніби повідь виносить в обшир, проходжений людьми.

Недовідома досі почуттєва пружина запанувала над його намірами, мов закон. Якби  спитали попереду про її присутність, він би плечима знизав з дива: про що  спитали?— не знає. Вона взяла собі, проти хвилювання, всі рушії свідомості, мов  видноти, звідки обкинулося значення в довколишній світ, щоб відати його  чоловікові, будучи собою. Здаеться, дужча, ніж сама воля, якраз стала на місці  неї і діє однаково, з необхідністю і також з надією, що тут — порятунок для всіх  в хаті. Страшно багато це означає для душі, що замкнута серед глухої  покинутості, і тільки той милий острівець зберіг радість: від бачення при  спільних вікнах, де поділено також нещастя в дожиданнях. Як гніздо птахові, там  схоронок для серця і майбутність його; і так — кожній з темно-сірих постатей, що  мовчки поспішали до млина. Не здобудуть хліба, — знищиться світло життя: тобі і  гурткові рідних істот, при обмерзлих дверях.

Вибравшись на рівнину, Мирон Данилович загледів на млині прапор. Червоність  підсилена проти сніжного обширу, дико горюча, враз привіяла грішну погрозу і  стала нею зростати відчутно, вже як хижість, розлючена до того, що от метнеться  вчинити біду в цілому житті. Миттю ж і пригасла нею, додавши селянинові до  нетерпеливості пекучий острах. А люди йшли і йшли безупинно. Близько млин.

Спершу сторожа біля брами, побачивши селян, тільки трохи ворушилася. Ждала, з  гвинтівками навпереважки, коли ряди спиняться: бо невідомо: чи то — неслухняний  вихід, чи, можливо, сільські керівники кудись переганяють населення через степ.

Вона звиклася з неприродною і неглуздою владущістю начальства: не могла відразу  збагнути, що супроти його волі виник вихід. Як дотямила, похопилася з надмірною  сполошеністю збивати.

Боючися зброї селян, одні вартові зникли за брамні стовпи і звідти відкрили  обстріл; інші лягли на сніг, де перед ними були горбки: там пристрілювалися в  голодних, передні ряди яких почали вже бігти до млина. Дехто наблизився так, що  якби мав револьвер чи «обріз», напевно міг би поцілити прищулених вартових і  проскочити в двір. Але сторожа з близької відстані розстрілювала безоружних  підряд.

Перші відразу впали, вбиті на місці; інші корчилися і стогнали, конаючи, дехто  ж, ніби здивований, зупинився, приклавши долоню до прострілу в грудях і  опускався на розкришений сніг.

Напад продовжувався з розгону: підбігали нові ряди, в яких, мабуть, рідко хто  усвідомлював, що сталося — так раптово вчинено розправу з передніми. Селяни  поспішали до брами, здається, гнані завією, дужчою ніж страх. Діяла відчайність  громади в безвихідді її, приреченої з сім'ями на спін, коли перед очима —  будівля, звідки можна брати свій хліб: близько вона... кожен, хто поспішав до  брами, надіявся вбігти туди і насипати собі повно борошна в приготовлений  мішечок. Бо вернутися з порожніми руками, це — болюча загибель, як досі.

Слідом за передніми, що впали, натовпилась така хвиля людська, що, котивши  швидко, грозила затопити вартових. Вже так підбігла, що постріли з гвинтівок не  могли її всю покласти, — через декілька хвилин люди, охоплені розпачем,  прорвуться в двір.

Але збройні «круки», як їх називав брат Прокіп, вискочили на браму; досі,  причаївшися, стояли по обидва боки її, за огорожею. Начальник із-за стовпа  визирав і примірявся, коли треба спиняти найгустіший натовп. Визначивши мить,  він подав знак і враз бігцем винесено ручні кулемети «дегтярьови» до  передбрам'я: вправо і вліво. Зразу ж застрочили вони; одночасно станковий  кулемет почав бити з ворітної протулини. Всі хлібороби, що туди бігли, трапляли  під бічний вогонь від менших кулеметів і прямий — від більшого. Вартові, як  охоронці, розстрілювали кожного, хто наближався з боків до передніх кулеметів.

Мов косарі-крадіжники, поспішаючи, кладуть колосся чужої ниви, так кулеметники  стріляниною косили ряди селян. Білу поверхню вкрили собою снопи, звалені  завчасно, в беззаконних жнивах. Кров'ю змокши, протавав сніг, коли стогін  останнього болю пройшов крізь безгоміння поля і наповнив той світанок.

Посудомленими пальцями дядьки, вмираючи, брали сніг і дряпали промерзлу землю.

Дехто пробував підвестися, щоб вийти з місця погибелі, — того дострілювали, і  вже падав назавжди. Без милосердя косили навіть тих, які, не дійшовши близько,  спинялися і стояли приголомшені: втекти не було сили, а лягти не здогадалися; не  думали, що також їх, далеких від брами, вбиватимуть.

Розстріл проходив перед очима Мирона Даниловича, як в сні — як марення, коли  вмить повиднівся один з односельчан: кількома рядами попереду пішов близько до  брами. Його поранено, і впустив ціпочок, тонкий ціпочок, яким нікого не можна ні  вбити, ні скалічити... Впустив і стоїть, мов прислухається: що таке? Що — коло  його серця? — ніяк не зрозуміє. Але відчуває: далі вже не піде, — трохи  відвернувся від млина, блідий, як сніг, на якому стояв. Кров збігає з .кутика  вуст. І більше, мабуть, з відрухів душевних, ніж з розмислу, виразив побажання  своє. Підвів порожній мішечок, різними клаптями полатаний, що виразно  прозначилися — руді і темні, — підвів однією рукою мішечок і держить, а другою  рукою сам на нього показує перед вартою і після того відводить в напрямі села.

Хотів сказати: я борошна взяти мушу для тих, що там, у селі, бо мруть, а я не  винен, я можу і так згинути... То для них мушу взяти: ось — у цей мішечок,

Раптом розлігся черговий постріл і селянин упав; один тільки короткий рвучкий  рух відбув ліктем, і кров, як струмок джерельний, линула з рота враз; побагрила  сніг і облила мішечок, мовби показуючи відповідь: он що дано тут для тебе і  твоїх дітей! — дано в мішечок: неси, коли піднімешся.

Дальні трохи рушали вперед, поки виразно побачили, що там — розправа над  безоружними.

Одна недостріляна ланка ближнього ряду повернулася і побігла назад з останніх  сил, — тоді, захоплені її рухом, почали швидко відходити рештки.

Відступ обернувся в безладну втечу; люди металися по степу, без перерви.

Куля поцілила Мирона Даниловича в бік: під плече. Він, взявши костур в ліву  руку, притиснув виразку — правою, просунутою під ватник. Поспішив назад і  знайшов свої попередні сліди на снігу. «Могло в серце влучити!» — все повторював  собі, перебігаючи через видолинки і обминаючи горбки. На западистій дорозі кулі  проминали вгорі: поки віддалявся від млина; потім стали рідші. При горбовинах,  пригнувшися, Мирон Данилович прискорював крок, як тільки міг. Через високу  згортку грунту переповзав, чувши над головою подзизкування раз у раз. Далі  відходив глибокою вимивиною і міг навіть спочинути.

Спершу кров викрапувала крізь одежу, а згодом запеклась. Навіть біль притих, що  дивувало Катранника. Тоді ж, коли він різко рухнув лівою рукою, — враз вкололо в  м'язах коло ребер. Здогадався він: прострелено наскрізь: куля вилетіла, і  виразку можна загоїти без лікаря.

Стрілянина вщухла. А скоро потрусив сніжок. «Ще б не збитися і не наскочити на  кулемет!» — боязко подумав чоловік. Хуртовина, зненацька набігши, не завіяла  дуже і скоро вгамувалась.

До села близько, а чує Катранник: неспроможний далі ступити; притуляється до  стіни безверхого сарайчика — віддихати. Закривши очі, побув як у сні, щоб через  спочинок перемогти неміч і спинити морок перед очима. Втома, ніби чад, зробила  недужим і треба виповітрити її з крові, бо, крок підрізавши, звалить на сніг.

Таки пересилив її Мирон Данилович. Розкрив очі, що слабували з недокрів'я, і  обернувся поглядом до степу. По білості сніговій темніли одягами люди: жертви  домагання; мов крихти гречаного хліба на святковому обрусі.

Дивився недужий — болісно було на серці; і ніби сам теж серед неживих: уже  почуттями вбитий! Чи зготований до гибелі. Тільки тінь його істоти пробує  відійти від рудої стіни, так трудно! — з гіркими зусиллями в кожному кроці.

Крізь недужість, як полон, примарюється щось від вирішеності, ще невідомої, але  вже відсвіченої в глибині відчуття.

Всилу добився до хати; впав і, накрившися старими одежинами, заснув, як в  домовину покладений. Ні сновиддя, ні чуттєвих примар! Тільки, здається,  неозначима і неформна струна, провівшися в обширі, все беззвучно тремтіла: з  неспокою, що супроводив сон.

Прокинувсь надвечір і обторкав виразку: прошите підпліччя, без широких розривів;  кров, запікшись на обох відтулинах, закрила їх. Одежа пристала і треба її  відривати, але — боляче. Він скип'ятив води і, наливши в миску, набирає долонею:  відмочує полотно. Згадав, що збереглася в хаті скляночка з решткою йоду на  самому дні. Коли старший син, босий пішовши в сарай, наступив на дошку з цвяхом,  то зразу ж купили в аптеці йод — мазати прокол. Потім викрапували на дрібніші  виразки.

Мирон Данилович вирвав пірце з гусячого крила, що ним колись обмітали  свіжоспечений хліб чи пироги; чисто обмив, витер, намочив йодом і повів по  вражених місцях: запекло гостро. Тоді перев'язався.

Від малясника, запитого водою, так знудило, що відчув падучу кволість і  холодний, з льоховою вогкістю, біль в шлунку. Ліг і заплющив очі. Поклав обидві  долоні на живіт: зогріти його; відчув, як біль поволі стишується. Навіть думка  просвітлішала! — знов відкрила собі виразність речей. Треба скоро забрати  картоплю з кагату, — обмислюючи справу, западає в сон.

Похитуючись, вийшов на околицю ввечорі і побачив: рідко хто хоронить мертвих.

Неспроможні люди. Тільки в кількох видолинках сім'ї, коло покійних, копають ями.

Здоровіші вивезли поранених санками — сліди від полозочків, покроплені кров'ю,  простяглися до села.

На ніч відступили хмари з частини зоряного неба, і при його світлі чотири  постаті поспішили в степ. Коли погустішала темрява, то супроти неї замерехтіли  свічкові огники і кадильні: мов сузір'я, що впало і тремтить біля снігу.

Забринів один голос — старечий, врочисто проказуючи речення, часом зриваючися  хрипко. Три інші озвалися, як супровід йому: разом, в скорботі співу, більший за  всі ридання земні, — вести відправу; від лиця всіх. З благанням: помилувати  грішних рабів. Огники переходили в один бік і в другий, ніби по складених  напрямках, що сполучають зірки в рисунок; переходили через темряву і вели з  собою співучу печаль, звернену в невидимість найвищого неба, що зверх всіх  світів, мов світляна гора. Вічно біліє від присутності Отця людей і янголів.

Катранник слухав і не міг відійти. Здається, лежала перед очима, на весь далекий  обмір розкрита, книга з тайною значення, що його душа не могла обняти, читаючи з  світучих літер. Але вона належить до неї, мов остання власність, якої жовтий  володар не міг відібрати, грабуючи життя.

16

Передсвітанковий сутінок. Видно вже, як люди тягнуться по снігу, важко  переставляючи ноги; дехто ліг. Багато селян простує вподовж колії, випередивши  слабіших, що розсипані в степу.

Потяг спішить мимо мертвих і мимо живих, більшістю теж приречених, хоч  намагаються вийти з морозної пастки. Чи зупиниться потяг рятувати їх? — ні; так  пароплав під командою злочинця проминає нещасних, коли борсаються з останніх сил  серед спіненого моря, після крушення.

Один з пасажирів, власник теслярської пилки і торби з струентом, приглушено  обізвався:

— Застукають кого в місті біля ларка з хлібом, пруть на грузовик і — в степ! На  сніг викинуть, кілометрів за сорок. Добре, як хто добудеться.

Похолонуло на серці в Дарії Олександрівни, і вона вишепотіла до дітей:

— Чуєте? Глядіть же, не губіться, не відставайте від мене й на крок!

Приїхали вдосвіта; вокзал — завіяна цегла і залізо, серед яких в'ється дим від  паровозів і пара; без перерви свистки, брязкіт, галас, стуканина валіз на дверях  і човгіт підошов: натовпи спішать — ніхто ні на кого не гляне.

Давно не була в місті селянка і вжахнулась, подумавши: «Женуть, байдужі  навіки!.. Для іншого — камінь морозний; і хто вмре, проминуть, мов не бачили».

Волочачи важкезні чемодани, пріють командири з різнокутками на комірах і також  партійці в шкіряних пальтах. Вилискують руді портфелі в мідяних заклацках і  нетверезі обличчя «відповідальних» керівників. Крізь гамір часом прорізає  дорогу, сизіючи личиною, — з налитими прожилками на очних яблучках,— чи такої  приналежності, що громадяни в біжучих юрмах різко відхиляють напрям, як окуні  від щуки.

Снують службовці в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах, із смугастими  шарфами поверх краваток, і в побляклих капелюхах. Окремо робітники: худі, до  запалості, важко ступаючи, творять посмальцьованими ватниками і кепками перехід  до вигляду селян, що товпляться, обідрані і забруднені від ночування в міських  підворітнях, виснажені вкрай, сірі і кістякуваті, як вихідці з могил. Або опухлі  перед смертю. Несучи порожні торбинки, вони знесилено протуляються крізь  натовпи; лягають на камінь, вкритий сумішкою снігу і грязюки, їх півживі тіла  всюди навкруг вокзалу: долі — на бруковиках і на цементових плитах під стінами,  а ще більше біля паркана. Тягнуться голодні до магазинних вітрин і вмирають;  ніхто не звертає уваги.

Партійщина високого рангу і звання, з яскравими зірками на кашкетах і грудях,  позиркує в виразі кислувато-погірдливої нудьги крізь шибки легкових автомашин,  що мчать пришвидшено: бо ніколи! — позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, і  відвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятість — треба спішити на  хронічні засідання в хмарі тютюнів, і виголошувати без кінця промови про  будівництво щастя. В перервах, згромадившись коло буфетів, підряд перехиляти по  стопочці і заїдати корейкою і рибцем, і копченою, а «заправившись» до сопучої  одишки і відгику, знов промовляти про побудову безкласової мрії і кадити  вождеві, ніби божеству, що, мовляв, мудрістю привело до веселого життя — народ,  себто всіх, що конають за вікнами.

Ще ніколи в світі і ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді,  як червона партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала  боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в захлинному впоєнні на весь світ  вивискувала свою насолоду.

Хто ж насмілився перечити або всовіщати, — вмить розриває іклами.

Мимо конаючих «організатори» їх смерті мчать автами, опустивши брезкливу губу.

— Бач які! — промовила Дарія Олександрівна, вижидаючи з дітьми на перехресті,  коли можна перейти.

Довго водила їх морозними вулицями; стежила, куди прямують інші голодуючі: така  численність, що скрізь по місту темніє лахмітинами і скупчується при  розподільниках, магазинах, ларках. Тисячні черги ждуть вістки про хліб,  продаваний без карток за комерційну ціну, шалено підгвинчену. Від тиску  калічаться слабіші серед бідолашних.

Того дня неспроможна була Дарія Олександрівна дотовпитися до заповідних терезів.

Ждання і ждання в черзі — без просвітку; на стоптаному снігу. Попереду дві жінки  розговорилися: одна — середнього віку, світловолоса, в брунастому, надто  великому для неї чоловічому пальті і в старенькому темно-синьому береті; друга —  років п'ятдесяти п'яти, сива, в зношеному, але теплому піджаку піскуватого  відтінку і в хустині, що колись була зелено-картата, а тепер вицвіла до блідості  і слабого сліду рисок.

Хустина оповідає, як доводилося робити в степу і мокнути під дощем до самих  морозів.

Бесідниця-берет додає примітку:

— Без дощу, коли довго немає, то ще гірше; все сохне.

— Атож! Без дощу — гірше.

Згодившися, старша поворушила устами, ніби шепочучи беззвучно, і почала  згадувати:

— Позаторік робили в господарстві, — завод мав його. Як занадилися заводські  комсомольці до нас: всіх обшукують, одежу на грудях роздирають і дивляться, чи  ми носимо хрестик. Риються в наших торбах і чемоданах, — де є іконка, забирають  відтіля. Кидають іконки і хрестики додолу, в хаті, або надворі — в грязь, і  затоптують тут же, при нас, щоб ми бачили, як вони знущаються, і думали, наче

Бога нема, коли за таке не карає. Один комсомолець зрива з мене хрестик і  кричить: «Я тебя задушу, гадюка, ти зачем етот дурман носіш!..»

Ми всі від раннього ранку до пізнього вечора працювали на полі. Було посушно,  нема дощу і нема. Комсомольці ж проголосили, що їм не треба ні Бога, ні його  дощу — обійдуться своєю дорогою; кажуть: «Создадім іскуственний дождь».

...Всіх із заводу гнали після роботи ще і додатково працювати цілий вечір на  полі. А в робітників і так на піджаках сіль залягла: з поту, бо душно на заводі  і робота дуже важка. Зверх того, мусять воду тягати з канав та басейнів або  привозних баків — поливати городину. Скільки не поливали, нічого з того не  виходило. Не бере вода. Ніякий росток з грунту не показується, хоч води вилито —  пропасть. І тільки ще дужче після того сонце пече; все чисто чорніє, і годі.

Отак довго возились і мучили народ, роблячи свій іскуственний дощ, — усіх до  смерті заморили поливанням, а нічого не вирізується з землі; не зеленіє ніде.

Все чорне. І стало видно, як на долонях: коли намірилися з ворожістю проти Бога  і хотять щось зробити, не вийде нічого.

Ось, після невдачі того штучного дощу, як позакидали вже і самі відра, —  з'явилась хмарка і стала підходити і рости; побільшала дуже і все закрила,  скільки око бачить. Та як гуркнув грім! — заблискотіло страшно, та ще дужче грім  розлігся, аж глушить. І такий тоді полив дощ, що всі, хто був там, поприходили  мокрісінькі до нитки — просто текло з них.

Просвітліло після дощу, і потім зразу земля стала парувати і почало сходити  скрізь: все зазеленіло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого. Повно  городини і вся велика.

Комсомольці — як поніміли; ніхто вже більше не казав до нас, що Бога нема. Коли  стрічалися, то очі відводили і про іскуственний дощ, замість Божого, мовчали  весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими безбожниками: їх дощ  посоромив.

Жінка, що в береті, оглянулась гостро — сусіди злиденні, як і вона; притамувала  мову до півшепоту:

— І заморок їхній іскуственний і гемонський, аби вже скоріше кінець.

Дарія Олександрівна, похилившись, питає Андрія:

— Чув — про хрестики?

— Чув.

— Не станеш хрестики з людей зривати?

— Ні.

— Гляди ж: інша кривда забудеться, а така — ні. Пам'ятай, що кажу!

В черзі зчинився крик при штовханні. Високобровий старикан з газетою і  покрученим ціпком роздражнено бурмотить, ні до кого зокрема не звертаючись, але  до всіх:

— Що, я не бачу? Поставали спереду і міняються, — по чотири рази то одні  підходять, то другі; вони змовились. Міліціонери теж гарні!.. Свояків  пропускають, а нас — назад.

Обурюється старий, хоч не голосно.

— Через них марнується час! — промовивши, поглибився в газету, але ніяк не міг  нерви вгасити.

Скаржаться сусіди:

— Ідеш по хліб на цілий день, вони ж перед очима розхоплюють.

— Наш, а нам нема.

— Три дні тут — ні крихти не взяла.

— Вже ноги не держать.

— Ще й бережись, бо в яр одвезуть, — раз був там, ледве виліз. Хто не мертвий,  то вб'ється, як пада.

Знов — тиск, нарікання, клятьба, штовхання; як обпінені хвилі з прибою:  кидаються і, втративши розгін, вщухають, щоб повторно зашуміти метушнею. В  притишеності, що настала після гамору, жінки знов розгомонілись.

— Ви ж самі звідки? — питає хустина. — Гляжу на вас: одежа городська, а розмова  наша.

— Недавно тут; я з села. Привіз сюди чоловік, бо вже доходила дома: зіллям  тільки й живилася. Врятувала двоє дітей, а двійко вмерло. Та й живі були — як  трупики, опухли і з порепаної шкіри вода стікала. Мій чоловік поїхав роботу  шукати. Чую, вже смерть мені скоро. Саме тоді він вертається — знайшов роботу і  хліба трохи роздобув; приїжджає нас вихопити. Сюди привіз і радився з лікарем, а  той йому казав: потроху годувати, бо вмруть, як наїдяться на виголоджені шлунки.

Нас на дієті тримав чоловік цілий місяць. Я ж давно хліба не бачила, так  зголодніла, що аж тіпаюся вся, коли дивлюсь на скибку, та не давав він наїдатись

— трішки відрізував мені. Тоді я, мучилась і думала, що він із злим наміром це  робить, і казала: хочеш мене замучити. Ті, що взяли хліб, не доконали мене з  дітьми, так він хоче кінчити. Коли видужала і стала здорова, взнала сама, що він  добре робив. Згадую тепер, як підозрівала його, ніби хоче з світу звести.

— Що люди витерплять! — зітхнула хустина.

Попереду стояла селянка в зеленастому пальті, мабуть, колись теплому, тепер  вистріпаному і витертому, з нерівне злеглою ватою.

Стояла, нахиливши голову, так що темні пасма, як двокрилля галчине, звисали їй  на чоло з-під безколірної хустки.

— Не гнівайтеся, почула вашу згадку! — сказала селянка. — Я з таких, як і ви,  тільки гірше було мені. По неправді судила, і не в той бік, що ви, не про добре,  а про лихе.

— Чого гніватись? Бідою стулені докупи. Кажіть і ви, а то все ми одні.

— Всього не переказати. Мій чоловік помер, а я сюди прийшла: прибираю в школі.

Де ми жили, в тому селі чоловік був активістом. Не вийшов сам з бідних — ні,  його батько належав, як казали, до «бувших»: мав багатий двір. Дуже добрий  хазяїн був, рідко можна такого знайти. Син же його, мій чоловік, зробивсь  активістом, не з користі, а тому що повірив: так треба для добра трудящих. Люди  плакалися; казали: «До всіх прискіпується і обдира... що він з нами робить? —  нема від нього рятунку нікому, стяга посліднє з нас».

Було раз так. Зустрів він діда. А треба сказати, що тоді в нас куркулів ділили:  одних називали «експортними» — для висилки на Урал, ті були здоровіші; других,  старих дідів та бабів, зоставляли. Один дід був ще кріпкий, хоч мав сімдесят  літ; ще міг жити. Він сина горбатого мав — цього каліку теж залишили в селі, та  він скоро виголоднів і пропав. А дід ще ходить. Було це зимою; зустрів того діда  мій чоловік і каже:

«Ану, сякий-такий, скидай все!»

Стягнув з діда все чисто, не собі, а для колгоспу, думав, що так треба, і  старався. Він голого діда пустив по снігу. Дід просить:

«Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на мені зостав, щоб не босому по снігу  йти!» — так просить дід.

Чоловік мій на нього як закричить:

«Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!»

Так і пішов дід босоніж через сніг  Я тоді вірила з чоловіком, що так і треба.

Коли хто за„, водив мову про мертвих від голоду, я їм відрізувала в'їдливо:

«Чесні тепер не вмирають, то тільки куркулі і ледарі. Мій чоловік не впаде — він  працює».

А видно, над всіма є суд якийсь, по великій правді, і для мене гіркий. Хоч мав  мій чоловік, що їсти в хаті, а таки і він упав і вмер. Я виїхала в місто і тут  врятувалася. Розказую вам, що було, і легше мені стає. Сумно дуже, коли сама, в  кутку сидячи, згадую все.

Сусідки горюють з нею.

— Бідна душа! Носіть хрестик і надійтесь на Бога: скрізь поможе, — сказала  сусідка, що в карткованій хустці.

— Носитиму тепер. А глядіть, кара була, бо не самі люди, також і скот гинув:  шкіра відставала і тріскалась. Пропадала тварина не знати від чого. Може, труїли  ті, котрі були прислані в наші села — все розвалити. Вони ще гірше робили: ,  душу моєму чоловікові струїли та багатьом, як він. Його погубили і других —  через нього.

До розповіді про активіста Андрій мало прислухався, коли ж перейшла мова на  розбійників, — він нашорошив слух.

Хустина, що з слідами карток, примітивши зграйку метких підлітків, оскаржила їх.

— Тут крадуть гроші. І це привіялося від чужих. Злодійства в нас не було, ніхто  дверей не замикав; виходячи сім'єю в поле, поставлять коромисло до дверей — і  вже прохожий бачить: нікого немає дома... Повернувсь і пішов геть. Думки тієї не  було, щоб зайти і взяти щось. Як хто вкраде курку, то десять літ згадують;  кажуть: он пішли онуки того, хто курку вкрав. Жили без злодіїв; аж тепер набігло  їх звідкись, не встережеш нічого! — все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.

— Так воно є, — згоджується молодша хустка. — Прислані з хати виганяють: на  смерть. А злодії цього не робили. Жінка, що в береті, згадує:

— Я чула, пригуркотів котрийсь Каганович — забира наш хліб до зернини.

— Он який! — сказала старша хустка.— Був колись один, звався Жульга; тоді хліб  продрозвьорсткою вимітали і голод косив. А той прибився з Курщини, сказав: я  такий; а хто він і що робив попереду, ніхто не знав того. Жила вдова поодаль від  села; він і пристав до неї. Нічого не робив, а все — то одно прибудує в садибі,  то друге. Людям видавалося підозріло, хоч ніхто не міг нічого доказати; так і  мовчали. Тільки ж стала худоба скрізь пропадати: то коні виведено вночі, то  корову зайнято в степу, восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хліва. І  це — далеко наокруг, на якусь сотню верст; і тяглеся лихо біля трьох літ.

В наших родичів добрі коні були і лошата, їх замикано в конюшні — на шину, гвинт  в одвірках ключем закручувався.

Стали примічати господарі, що все хтось наглядає ввечері. Їм сусід сказав:  глядіть, бо коло вашого двору з десяток їх вештається, — підстерігають з  обротьками напоготові.

Двір на рогові стояв, і собаки були, через те злодії боялись шуму.

Один з них приходив удень і попереджував: дивіться, бо хотять ваші коні вкрасти,  я чув і хто, та не знаю напевно. Ви вже бережіться, я вам добра хочу.

— Вони однакові! — сказала сусідка, що в береті. — Все нам про щастя кричать;  повні вуха.

— Однакові, — згодилась оповідниця. — Той злодій хотів на коні глянути. Заходив  і все поглядав на замок, куди закладається ключ: тільки туди очі й косив. Як він  пішов, господар каже: отакий Потап! — і вашим, і нашим, прийшов замок  обдивлятись.

Декілька ночей спати не могли, бо все кругом злодії шастали, бували не раз біля  конюшні, а не одімкнули.

В інших місцях їм легко йшло: притягнуть віск і по тому брозміру заказують ключ  і виводять коні.

А в наших родичів свояк був коваль; він придумав ще один гвинт зверху в замку:  крізь цей гвинт нарізка в ключі спершу повинна пройти, а тоді вже можна  дістатися ключем до замка.

Злодії подряпали кругом — все пробували відімкнути, а секрету вгадати не змогли;  так і відійшли ні з чим. Вже на весні в гнойовому кагаті знайшли наші родичі  купу обротьок: то злодії покинули, відходячи.

— Теперішні розбили б конюшню, а вкрали! — сказала молодиця, що в береті.

— Тоді плохіші були, — згодилась оповідниця, — тільки ж і вони швидко бралися:  кругом по селах крадіж, і нікого піймати не можна. Бо далеко відводили скот і  спинялися в лісі чи інших скритих місцях, перестояти, поки йдуть розшуки. Скрізь  мали своїх людей — через них крадене гередавали на продаж.

— Як і теперішні. Силу мають.

— Мають, на наші голови, і ніякого замка ніхто не придумає. Все заберуть. Так і  тоді; обкрадали злодії скрізь: комори, хліви, сараї, клуні, хати, мов чума  якась, років з три.

Сусідка, що в береті, числячи, перебирає на пальцях:

— Теперішні — років з п'ятнадцять.

— І хтозна, чи скоро кінчиться. Хоч би вже їх...

— Аз тими що було?

— Раз сторожі через ліс верталися додому, і було вже пізно. В лісі зустріли  двох, що гнали четвірку волів. Поздоровались і поспішили далі. А вже як  від'їхали верст на дев'ять, тоді давай питатися, чого це так пізно скот гонять?

Де це видано, щоб у глупу ніч через густий ліс гнати воли. Вертаються і  наганяють тих погоничів з волами і розпиють:

«Звідки це худобу женете?»

«Та он з того дальнього хутора».

«А куди?»

«На станцію женем».

«До кого?»

«Знайомі наші виїдуть на ярмарок».

Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничів: ні з тим, чиї  воли, ні з тим, чому власники не самi женуть, — бо сторожі знали тих людей. Не  повірили погоничам, забрали їх з волами і доставили на розслід. Виявилося: воли  крадені. Головних злодіїв схопили, судили їх і вислали. Вже їх ніхто в нас не  бачив.

— Хоч би й цих ми не побачили.

— Колись діждемось.

— А що ж ті менші?

— Їх зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить — цей сам  не шкідливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став дуже пити і  п'яний повісився.

Завівав сніг, мов заблуканий; куріючи, повихрився вподовж білих тротуарів. Коли  ж на хвилину порідшав, тоді пронизали простір дуже хуткі окремі сніжинки. Скоро  метелиця знов понесла тьмами їх, понесла їх поривами і враз побушувала так люто,  що перетнула всі напрямки. З посвистом і шумом погнала морозну димряву проз сиві  будинки. Втомившися, зважила в повіві плавкі цятки і повела їх просто, кладучи  на заметений брук. Потім взялася часто сипати. Навіть змінила хід: війнула  назад. Та миттю спам'яталась і знов помела в попередньому розгоні — рівно і  страшною масою, як в обстрілі білими безважними кулями. Декотрі з них близько  кружили, ніби чогось шукаючи; пороїлися сліпо і втекли в швидких течіях, мов  послані до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.

Стихла хуртовина раптово, як і схопилась; але вже було холодніше.

Знов довелося, глядівши на хлібний кіоск, жувати домашні малясники з лузгою,  привезені в торбинці.

Багато опухлих: відходили від черги під паркани і опускалися на сніг — конати.

Мимо поспішають «шишки» в чорношкіряних кашкетах або в кольорових картузах,  яскравих, як папужки; червонов'язі і вибриті до баклажанної синьості. Очі  киплять бляклою жовчю: вилиняли від безсоння, проведеного в допиті і мученні  в'язнів.

Один безвиразно промовив, проносячи налитий ніс над кислими губами:

— Працювати не хочуть. Лізуть по хліб.

Ці слова вжалили душу Дарії Олександрівни, але вона не насмілилася сказати  нічого; тільки в думці вилаяла: «Хай вам так світу бачити, як нам робити не  хотілось, — тільки й знаєте жили з людей тягти, а працю їхню з'їдати, виродки! —  щоб вам добра не було!»

Настав над ліхтарями чорнющий вечір: без місяця і зоряного світла. Черга зморила  всіх; Дарія Олександрівна то закриє очі, дрімаючи з дітьми, то прокинеться —  стежити всяку біду, що могла напасти. Сусідки в черзі скінчили спогади і куняли.

Чути одноманітну розмову двох горожан, що відступили з рядів і, обпершись об  паркан плечима, набивають папіросні гільзи тютюнцем, з дрібної машинки.

Ніби вчителі; під їх ліктями сіріють книжечки, вкладені в часопис. Капелюхи і  пальта лихі, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханині біля ларка. З  приятелів один — блідий і великовидий шатен; нерівне підстрижені вуса; і звис  чорний дінурок від шкелець, крізь які мерехтять білясті очі. Другий — тонколиций  худець і горбоносий; очі карі, в скорбній кротості тепліли з-під вигнутих  бровиськ, а губи, ніби в тисячолітньому терпці, прилягли за рудими вусами і  кучерявою борідкою того самого кольору. Щось бубніли старі горожани, возячися з  куренням.

Поруч селянка, байдужна до їх справи, пригорнула дітей, що тулилися, мов  пташенята; нагріла їх плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами. Подрімала  трохи. Багато хто скраю дожидає, як вона і два курці,— обпираючись об паркан або  сидячи при ньому на цеглі чи на торбі. Так примостилась і Дарія Олександрівна з  малими: біля сирих дощок.

Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять півчутно курці: якраз коло неї.

Коли навіть стишуються до шепоту, їх слова чути, та й небагато страху перед  голодною селянкою, що мучиться з дітьми на морозі.

Довго розмовці перебирали на всі ребра — і журнали, і спілки.

— Чи знає «він»? — розмислюється великовидий.

— Знає! Згори, від високого козиря пішло до нижчого, від того — далі вниз, і так  по драбині з сотнею щаблів спустилося сюди: отже, розігралась п'єса, коли

«хазяїн» обідав. Він квапиться, як їсть: голову опустив і слухає члена Цека,  який аж тремтить, доповідаючи:

«Смертність масова, вже — міліони...»

В цю мить був клопіт із дрібною жилкою в одбивній: «хазяїн» не міг відразу  перегризти; і морочився, бо влізала між двома сусідніми зубами. Витягав і ловив  на гостряки, щоб скоріш перекусити. Коли ж перетнув її і ковтнув кусок, — враз  спорожнив стакан і косо огризнувся, обтираючи вуса:

«Не говоріть мені про це: в нас людей досить!» — І знов задвиготів виделкою і  щелепами.

— Уявляю: як обурився «він», що перебито смак...

— Власне. Тверде жилка, мабуть, рідко стрічалася в чудовому м'ясі.

— Ви сказали: одбивна?

— Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б відклав кусок.

— I менi тряпалось — ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо ніж тупий.

— Хотів «хазяїн» неодмінно перекусити: впертість! М'ясо — з господарства, що все  достарчає тільки на його стіл. Літак возить свіжозарізаних барашків для шашлика,  чого, звичайно, не передбачено в «Капіталі» Маркса, в розділі .«Історична  тенденція капіталістичного нагромадження». Між іншим, соратники, — не ті, що  ратиці мають, а, так би мовити, «совожді», хіба гавлять? Існує небідний Лазар: в  нього маєток — на заздрість кожному «предводітелю дворянства». Там построєно  комунізм не по Енгельсу, а по циганському королю. Лікери всюди: де їсть, де  спить, де бриється. В кожного подібний едем, крім спільного всім заведення для  ночі, але то — дрібниця. Пасуться при «мечі революції», і гріють казан сатанйла.

— Плюс міраж. Іноді я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Ні! — існує  далі.

— Бо передвіщено, — сказав рудобородий, — передвіщено для воцарення бельзебула,  чиї служники, ніби змії, гризтимуть життя...

— Змії? Ні, спецпотяги; один бігає тільки вночі, і стережуть його таємницю, але  проточується...

— Яв школі теж чув. Питаю партійців — бояться сказати. По очах видно: знають.

— Декотрі, вже кликані туди, сказали по секрету родичам, а ті — світові. Біля  ларка, де продають самі кістки від коров'ячих голів разом з рогами, теж  говорять.

— Про ці речі скоро двері і вікна казатимуть.

«...Все — вірно: про все, що робиться, — думає Дарія Олександрівна, — від чого ж  гинем...»

Великовидий продовжив:

— Пригадується вірш, в якому два рядки повно виявили причину:

Й в желтьіх окнах засмеялись,

Что зтих бедных провели.

Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:

— Це найгіркіші рядки, писані в наш вік.

Глянув угору, над обриси засніжених міських домиків: там вирізнялися крізь млу  величезні урядові озії з яскравими вікнами.

— Дивно, дивно! Мені видалося: звідти зирнула мара в жовтих шибках.

Він застиг, мов прислухається до невідомого відшуму.

— І я ніби чув крижаний подих, коли читав вірш, — згадує великовид.

Чомусь і в Дарії Олександрівни стрепенулося серце, коли слухала: вмить — мов  розлігся сміх зловісний: «Лихо буде! ; Треба стерегтись...»

Вона гостро роздивляється, куди можна тікати, он, хоч крізь проламину в паркані

— недалеко.

Справді, скоро пригуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники  ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, — обшарпані і з торбами,

— пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає озброєна варта.

Дарія Олександрівна тривожилася, слухаючи старих горожан і пильнувала рухів на  вулиці, — ще тільки почався найвад, як вона крикнула до дітей:

— На погибель беруть! Тікаймо!

Потягла дітей за руки до протулини в паркані: там хтось відірвав дошки на  паливо; пропустивши дітей туди і сама вдершись, побігла з ними через садок,  прикиданий снігом, і 'через двір — до хвіртки на другу вулицю, рівнобіжну до  тієї, де черга по хліб.

— Тс, тихенько! — попереджує мати. — Нишком! — бо, глядіть, собаки недалеко.

Хвіртка на крючку. Тремтячи з страху, мати відчинила її і роздивилась: вулиця  порожня; ліхтарі з адресою, під бляшаним козирком, світять над дверима.

Втікачі побігли від хвіртки і завернули за ріг — подалі від нещасливого місця,  де розлягалися крики жінок і дітей, тягнутих і киданих на тягарівки.

Знов зірвався сніг, хоч не густий, але трудно було йти, бо сліпив і забивав дух

— різким вітром.

Блукали до півночі, поки натрапили на лісний склад, біля якого походжав сторож:  ніби міряв тротуар, маючи широкий в'їзд насередині своєї мандрівки. Видно,  намерзся, сидячи при воротах, які зоставив трохи прочинені. Рідко стрічав  перехожих — поступався перед ними з дороги.

Заметіль, прикра під час відходу через місто, стала в пригоді: запоною окривала  непритульних. Коли сторож віддалявся до другого кінця прогулянки, вони,  попростувавши слідом, трохи підождали під завією і зайшли в двір. Зразу ж  відступили вбік — під тінь височезної купи дощок. Відтіля обережно,  переставляючи ноги, як річкові птиці, перебралися далі, в неосвітлену глибину:  проз гори пиляної сосни, з бальзамічністю, такою мирною!

Мати знайшла куток між дошками, що, нависаючи в нерівному виступі, закривали від  хуртовини. Там присіла з дітьми; пригортала їх, сонних, і цілу ніч трусилася,  сидячи: то задрімає, то від холоду і тривоги знов прокинеться. Голод допікав —  здавалося, вся істота зірвана в нечутному стогоні. Треба терпіти. Брала сніг —  їла, щоб затамувати голод, але мороз почав проникати в душу; покинула сніг.

Марилося, що переслідувачі близько, що невідомо як бачать, де вона сховала  дітей, і стежать, і коли прийдуть тоді неминуча смерть.

Перед світом, зовсім знесилена і хвора, вивела дітей до воріт: прочинено, як і  ввечері. Виглянула — сторож, притулившись до стовпа, спить, — і вона з дітьми  мерщій подалась на тротуар, присипаний після метелиці.

Цілий день мучились, пристаючи до черги по хліб: скрізь така штовханина! —  найслабіші в кінці «хвоста» туляться, без надії побачити прилавок.

Треба вертатися до вчорашнього місця, а там люди товпляться бурхливою навалою,  позастоювавши чергу відрання.

Голод став дужчий за страх. Замість одних, вчора схоплених на погибель серед  занесеного степу, з'явились інші: такі ж обшарпані і змучені, доведені до  відчаю, вибух якого гаситься в знемозі. Видно, що сподіванки марні, — можна  тільки пропасти, як тисячі інших.

— Їдьмо, діти, додому! — сказала Дарія Олександрівна, ковтаючи сльзи. — Коли  вмирати, краще в нашій хаті, не на вулиці.

Пішла з малими на вокзал, але вхід зачинено: не впускають селян. Зоставайтесь  ночувати під стінами, де сніг протанув і в морозному бруді напливли калюжі. Та  ще хуртовина завихрила великими вітровими вузлами, перемішана з дощем. Пасмами  сікла. Потім неслася просто, з страшенною хуткістю. Ніде присісти. А ждіть  потяга цілу ніч!

Дарія Олександрівна передумала: ніж тут під хвижею і в калюжах катуватися, — чи  не ліпше знов перебути на складі?.. Там хоч присісти з дітьми можна в сухому  місці і трохи подрімати.

— Ні, мої пташата, ходім до соснинок! Заснемо в затишку.

— Там краще, мамо, краще! — згодились малі.

Побрела з ними до складу і, як попереду, прокралася в двір. Були зміни: частину  пиляного лісу прибрано, а нового привезено і скинуто напроти воріт. Солома  розтрушена по вчорашніх слідах: добра знахідка; втрьох назбирали її досить, щоб  помостити в закутку, який, на щастя, зостався нерушений. Знов прищулились;  пожували малясників і схилилися на сон, вбираючи голови в плечі і тулячись  докупи, мов пернаті в гйізді.

Спалося спокійніше, ніж вчора. Але кволість від виголодження була така, як  недуга, — вранці ледве змогли встати з місця: здавалося, пропадають! Голови йшли  обертом і в шлунках холодив і пік якийсь нудкий, ніби з труйливою лихоманкою,  біль, що нищив життьову снагу і мучив душу. Очі ледве бачили.

Вже сіріло. Бездомні, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло самого  перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примічав, що жінка з дрібними дітьми  ночує, але не виказував нічого! — ще й соломи накидав по їхніх слідах: нехай  візьмуть, буде тепліше.

Чи таки не бачив?

Якщо бачив, то мовчав, бо звільнить начальство, коли взнає про дозвіл на ночівлю

— для селянських душ.

Вони ж, змучені, минали чергу, де під смертною напастю люди, стративши добрий  образ свій, роздражненими юрбами гдико рвались по хліб.

Катранникам несила на ногах триматися. Діти стуманіли і вже не бачили, куди  йдуть, мов почаділи страшно. I мати думала собі: «Це вже смерть дивиться!»

Зарані прибули на вокзал. Навколо — старі і малі, чоловічки і жінки в неуявимому  лахмітті і худі, ніби викопані з могил. Лежать і сидять, оточивши будинок, як  мурав'ї пень, і розкидавшись по брудному бруковинню та в скверику напроти, між  обламаними деревцями. Морозна земля і сніг закриті людьми, що з них поволі  відходить життя, зоставляючи, як свій огненний слід в їхніх душах, нестерпну  муку.

Притьма схопився рух! — спершу повільний, окремими постатями коло стіни: вони  підводилися і тягли кроки в одному напрямі, потім пристали нові, з ширшого  круга. Зібрався натовп до сарайчика, біля вокзальних майстерень: покинутого і  стемнілого. Крізь широкі двері, давно відчинені, так що порога не знати під  снігом, — видно, як висить на мотузку селянин середнього віку; недалеко від ного  ніг сіріє торба.

Два пасажири, чисто, але невиставно вдягнені, відійшли від самогубця до  чергового станції, що стояв на пероні.

— Повісився чоловік, — кажуть йому, — там, в сарайчику; щось треба зробити.

Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звістку, тоді стиха їм  відповів:

— Слухайте, чого ви хочете? Це тут щодня діється; щодня підбираєм неживих. А  щоночі хтось дітей викрадає — з тих, що сплять під дверима. Навіщо викрадає?

Вимовити страшно. Тут... десь є така... м'ясорубня, а де, ніхто не знає. Туди й  дорослі попадають, — бережіться самі! Я теж не певен, чи завтра стріну потяг.

Пасажири опустили голови і мовчки відійшли від чергового.

Яка не була зморена і затерпла Дарія Олександрівна, стоявши недалеко, — її ніби  огнем в серці вдарило від тих слів.

— Не відступайте ні на крок від мене! — з розпукою зашепотіла дітям, стискаючи  їхні холодні пальчики.

Смертно змучилася. Навіть торбина, хоч порожня, тільки з рештками малясників,  пляшкою води і рушником, стала вагою, мов камінь накочений.

З машин рвалась пара і шипіла; дим тягся — розточувався клоччям: їдкий дим від  залізних істот, що загадково пересувалися по блискучих лініях, брязкаючи,  скрегочучи, висвистуючи в відповідь на сурмлення і помахи прапорцями і огниками  в сутіні.

Туга, пекуча і нелюдська, мов подув підсвіття, обкинулась на всьому обширі  півтемряви, розриваній ліхтарями, ніби моторошними слізьми, що на всі боки  розбризкують світучий біль, протягаючи його в смуги гіркого проміння.