http://www.zoofirma.ru/

Жовтий князь. Розділи 17-20. Василь Барка

17

Після нещасливого наступу на млин Катранник занедужав і спізнився піти в добру  годину по рештку картоплі. Коли зміг вибратись, побачив свіжі кучугури на  вулицях і по всьому полю. Схопилося мести несамовито. В темряві передсвітанку  він збився з дороги і всилу натрапив на кагат — вже, як метелиця порідшала. Поки  розгріб сніг і прокопав мерзлий шар грунту, виморився геть, задихавшись і  впрівши: аж дрижав. Присів на мішок, в затишку від горба і накиданого снігу;  спочинув і просох.

Коли відкопав бічний сховок і вигріб картоплю, то пожалів про спізнення, бо  частина картоплі згнила. Однак чимало набралося цілої: на тиждень вистачить суп  варити.

«...Вернуться мої рідні — нагодую; і чого їх довго немає?» Там, де сходило  сонце, розливався блідий огонь по хмарних смугах, при самому обрії, мов сива  пожежа, від якої степ обкидали відсвіти — на глибоких заметах. Згодом ще дужче  нахмарило і вранішній огонь зник.

Вертаючи від кагату, Мирон Данилович бачив село в тінях, мов погорілий острів.

Ні диму з його коминів, ні голосу домашніх тварин, ні круження птахів, ні гомону  людського: так тихо, ніби замість хаток з'явився збір трун, накритих дірявими  віками з потемнілої соломи.

На своїй вулиці Катранник спостеріг сани, запряжені парокінно, що спинилися  якраз біля його садиби. Злізли два гості і підступили до воріт; розглядають  хату, курять, сміються, коли сам господар принишк до чужої стіни, на розі, бо  впізнав своїх злих: Отроходіна і Шікрятова. Коло пустки, занесеної цілковито,  докурили папіроси і різкими жестами, з сумішкою презирства і зухвалості,  пострільнули пальцями , недопалки в двір, під вікна, що заліплені снігом. Сіли в  сани і погнали — біла курява збилась від копит.

«...Зраділи як! Думають: я мертвий і нікого нема живого з сім'ї, — от чого  хотіли».

Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович їхні сани, поки звернули за дальні  дворища.

Ввійшовши в хату, відразу взявся юшку варити, їв кусники сирої картоплі, бо  нетерпеливилося страшенно. Вони ж, ніби живі, ходячи в шлунку, кололи. Але в  роті торкались, як цукерки: слина сама вбирала і втягувала в стравохід, даючи  відчуття смачності, хоч також була хворісна гіркість, приуявлювана за нею.

Варив юшку і почуттями марив — не самою уявою вже і думкою; здається, всім  єством прагнув: хліба. Випар від вареної картоплі помножував жадобу. Хоч би  окраєць житній або хоч сухар! І нічого нема ніде. Одна можливість — коло млина.

Дивно! — кров і погибель відганяють, рана досі відчутна, і знає думкою чоловік:  не дадуть підійти до брами озброєні вартові, вб'ють; а таки, супроти всього,  зроджується намір — знов стати по хліб до страшного місця. Надія манить: гляди.  змінилося щось після розстрілів і вже хліб видаватимуть. Інші, що діждалися,  візьмуть пайку і виживуть, а ти пропав i рідні — з тобою. Де ж вони, так довго?

Здається, покинув би юшку і зразу пішов: так манить млин!..

Юшка була — як «порожня». Картопля в присоленому кип'ячі розбігалась. Посьорбав  самої води: зогріти душу; потім, смакуючи, їв картоплю. Все вискріб, що  понакипало на чавунці. А сирий картопляний запас розділив і, позав'язувавши в  клуночки, сховав для сім'ї: частину в підпіччя, де прикидав ганчір'ям і хмизом,  частину під подушками, а частину в сараї закопав і зверху притрусив, як було.

Прокидав крізь сніг доріжки в дворі і знесилився, — мусив зайти в хату. Ліг і  затих у сонній знечуленості, не схожій на звичайний сон. Крізь неї зоставалися  близькими до почуття — довколишні речі, як їх сприймала, вчувавши, душа.

Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович враз: почув кроки від воріт і  голоси за вікнами. Але це, розбудивши його, вже трохи попереду само було в сні,  хоч відбувається в зовнішній дійсності тепер — пізнішою хвилиною. Чудно як.

Схопився він і прямує до дверей, коли вже відчиняються: входить дружина з  дітьми, така змарніла! — половина істоти, що від'їжджала в місто. І діти також  вимучені, мов після короткої, але злої недуги. Всі перемерзли; знітилися і ледве  йдуть, як і він сам, назустріч.

Притулилась йому до грудей дружина і тихо, тихо заплакала, і діти до тата  підходять, припадають до його ліктів: і собі ласкавої уваги ждуть.

— Бідна моя родина! Як я ждав вас, і що з вами сталося?

Дружина тільки плаче — нічого не може сказати.

— Тату, хто хотів хліба, на машині в степ везуть, — повідомив син.

— Чого в степ?

— Викидають...

— Нащо ж так?

— Далеко від міста викидають, — пояснює доня, — щоб не дійшли по хліб і вмерли.

— А ми втекли, — сказав син.

— Через двір бігли і собак боялись, — додала доня, — бігли довго, а між дошками  ночували.

— Промучились марно: хліба для нас немає! — промовила дружина.

Вона відразу ж лягла, в лихоманці, діти хоч як змучені, ходять по хаті,  заглядають на піч, знов злазять додолу.

Мирон Данилович заходився біля чавуна: варити картопляний суп; від пайки,  схованої під подушкою, взяв половину.

— Страшно було і гірко,— оповідає Дарія Олександрівна,— але хотілося хліба  взяти, хоч по скибці для дітей! Ні, не дали.

— Цеглину дадуть, замість хліба,— сказав чоловік.— Таких прислано, що рівні з  чортами.

— А правда: вже рівні.

— їздять і дивляться в двори; як бачать, що сліду нема, значить, вимерла сім'я.

І вони такі веселі! Радіють, сміються, папіроски викурюють і вціляють  недопалками в вікно,— справжні пекельці.

— Це я лежу, нехай хвора, а таки в своїй хаті, тут кожний куток рідний. І на  серці світліше.

Пили картопляну юшку з ложок.

Дарія Олександрівна, присівши на постелі, обережно тримає миску перед собою,  ніби дорогоцінність. Діти, хоч хирними примарками вернулись, гомоніли біля  столу, стиха зітхали, стукали ложками, коли ждали страви. Вибирали ж її з мисок  незграбно, мов старички, а пожадливо і так пильно. Кожну дрібку від картоплин  досмаковували. Миски були — як вимиті.

— В місті все є: не про нас! — безнадійно сказав Мирон Данилович.— Ми  запрацювали, а взяли чужі.

Дружина скоро заснула і діти коло неї. Коли ж прокинулася, раптом спитала:

— Чи з млина дають борошно?

Прикра і приманлива назва вимовилася в хаті. Мирон Данилович хотів розповісти  про вихід і розстріл; мовчав. Нащо лякати? Але борошно тільки там — за брамою.

— Не давали. Ще раз піду: востаннє.

— Навідайся!

— І ми з тобою, тату! І ми підемо! — обізвались діти; просяться, розохочені  побачити млин, звідки борошно дають.

— Ні, одпочиньте, та вам і глядіти не треба, що там робиться.

— Куди б ви пішли, ледве ж добрели до двору. Сидіть! — звеліла мати.

Побрів сам. Хмари тяжкі і нависли низько, без просвітів; сутінок затоплює  сніжний степ. Але потепліло і сніг зачав злягатись.

Біля млина людей — як тіней в ліску. Мурашками прилягають на в'їжджену і  стоптану землю, де сніг трохи протанув. Весь час підходять нові, з Кленоточі і  сусідніх сіл: ждати. Підвода рухається посеред живого кладовища; стає коло  пухлих мерців і погребники кладуть їх через полудрабки і відвозять до ям —  ближчих, ніж попереду були вириті.

Один з голодуючих проказав:

— Снопи повезено, — рівно кладуть і вапном присиплють, щоб переїдало зводянілих;  а зверху знов давай...

Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: «Чи й мені доведеться так  лягти? Бач, які погребники!» Дивиться в сторону ям: як там складають «снопи»; і  не хоче — всім серцем противиться, не хоче повірити, що впаде і він мертвий під  вапно, в черговий ряд.

«...Все чоловік на щось надіється!» — сказав сам собі; очі від могил одвів.

Стоять селяни, втеплюючи зір в заборонену браму або в недалекий похорон — мов  бачать лихі сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються погребники. За час,  як відвезено і вкладено трупи в ямі, — померло декілька хліборобів серед  зборища, і тепер їх забирають. Підвода, вже навантажена, відходить, а один  лежачий, ледве живий, тягнеться до неї і просить погребників:

— Візьміть мене! Все одно вмру.

Він так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:

— Полеж тут, поки вернемось, тоді візьмем і живого — вже так тому бути!

Той лежить і дожидає.

Вертаються погребники по нього, а він — готовий; поклали на підводу і їдуть до  інших, що їх декілька лягло біля дороги.

Вартові позиркують на живі і мертві тіні, тримаючи гвинтівки впоготів: при самих  воротах, звідки часом виходять партійці з мішечками і, швидко звантажившись на  сани або віз, мчать дорогою.

Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед багатьох  односельчан, що їх очі, ніби висохлі і розлущені плоди, — такі мерхлі, — теж  звернені до сподіваної вістки з млина. Але нема її.

Пролунав брязкіт віддалеки; потім посилився так, що хлібороби-тіні повернули  обличчя йому назустріч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось сусіднього села:  середніх літ мужчина, сірувато-блідий, ніби вапняна маска, з небритими щоками і  скуйовдженою головою; без шапки і босий. Очі теж біліють, повні недужою, мов  кипучою, збудженістю. На ньому розідрана сорочка, стемніла від непрання, — самі  постріли з неї, що держаться, бо зверху навинуто цепи: і прямо через плечі, і  впоперек через груди, живіт і крижі і до полатаних колін, як також навхрест по  грудях. Облягли його, вкривши і звисши разом з рамтинами від полотна.

Він не дивився на сторони, але з гіпнотичною діловитістю обторкував довгастий  ящик, виліплений із снігу. Обережно проносив його між примерлими хліборобами, то  бурмочучи сам собі в наведенні, то підспівуючи і підводячи голос до врочистого  тону або скоромовне читаючи щось, як віршик.

Мирон Данилович зблизька побачив: то — подобизна труни в руках божевільного; як  модель. Ідучи, чоловік тримає річ перед собою, — здається, зобов'язаний комусь  її скоро доставити. Перевіряє, чи віко справно підходить.

Всі, хто був там, гляділи на одягнутого в залізо і ждали, що далі буде.

А він кроком зайнятого чоловіка підійшов до варти, виставив сніговий гробик  наперед і почав проказувати рівно, якречення до подарунку:

Заразар — заказар наварив цепів, празник пошив, на кості надів, рудою запив, ой-ой-о-о-й!

Заразар — заказар, кому на, кому ні,

кому труна, кому сніг ой-ой-ой!

Вартові і їх начальство, що виступили слухати причинного, вмить обтемніли на  лицях і схопились бити його лозинами, спершу по плечах і спині, від чого залізо  задзвеніло, а потім по голові. Але він тримав свій гробик і, розкривши, просив:

— Сюди всипте! Борошна: для діток...

Декілька гвинтівочників кинулись на нього і потягли в двір, підохочуючи  прикладами, — так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двір і  вштовхнуто в якісь дальні двері, що наполовину входили під грунт.

— Просвітив орду! — озвавсь один з кволих, що прилягли на сніг.

Відходив додому Катранник, і тривога тінила, болісна і чорна, мов північна туча,  з якої невидимі вістря пронизували душу, мучачи погрозою.

Нічого не придумаєш. Пропадай — і годі!.. Біля крайніх хат, звернувши круто,  пішов навпростець по вузькому сліду. Сутеніло. Біля глиняної стіни, що одна  зосталась від житла, побачив кінський маслак, весь кругом обгризений гладко, як  кремінь, — хтось ішов і кинув.

Дивився на кістку Мирон Данилович і тоді, через невиразний відрух душевний,  проблиснув здогад — з відрадою і також непевністю. Поспішив селянин додому:  мерщій збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла врятувати сім'ю, або  хоч позбавити тепер від найлютішої муки.

Жінка дивиться, чого він метушливий.

— Як там було?

— Жди їхнього добра! — відказує Мирон Данилович, беручи лопатку і сокиру. —

Міліція помагає партійному тягти борошно, а кругом хліборобська кров лягла. Я  пригадав: коня закопано в мерзлоту.

— Скільки всіх бідує, і щоб ніхто не вигріб?

— Може, ні.

— Скрізь риються.

— Це за колгоспним, де рідко ходять.

— Ну, спробуй! А щось не дуже віриться.

Він пішов на ніч у степ, обминаючи колгоспний двір; страчував напрям і довго  топтався серед сніжних могилок: оглядав, чи схожі на кагат. Розгрібав звичайні  кучугури або рив грунтові зморшки. Опівночі натрапив на загребу. Почав бити  лопатою мерзлу землю, і — видно: тут хтось докопувався. Середина порожня.

Мирон Данилович витер піт. Жах обгорнув, коли остання сподіванка розвіялась. Він  сів, болісно горюючи; до того болісно, що враз зірвався від нестерпного почуття,

— ходить по кагату. Міг кинутися миттю: бігти! Світ за очі — бігти! — від місця,  де так тяжко скривджений.

Коли ж притих і став далі рити, то частини коня виступили, мов скам'янілі, що аж  гримлять: ось, передні ноги з півгрудиною і головою, а в другому кутку — задні  ноги, з клубами! І решткою — круп. Радів копач нестримно, як попереду горював;  конини чимало, на тижні вистачить. Роїться здогад про когось: «Із санчатами  приходив, вирубував великі шматки, гляди, заслабнув та потім і кінець».

Сікши передні ноги конячі і грудиння, Мирон Данилович відділив грубіші кості на  другий раз; кращі шматки в мішок склав, а останок загріб під землю і сніг.

Відходив поволі і часто спинявся. Поки добрів до своїх воріт, почало сіріти. І  пітний був, і промерзлий. «Як собака набігався! — означив собі, йдучи попід  вікнами. — Прощастило проскочити крадькома, а то б відняли». В хату ввійшов  веселий.

— Конятина з закритого розподільника! — сказав дружині. — На білі карточки  дають.

Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мішок:

— Багато як! Тільки це — на чорні карточки. Оглядає здобуток:

— Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Гріти будем.

Він мав сили нарубати хмизу, коли ж ліг — миттю заснув. Діти роздивляються на  м'ясо.

— Боятимуся їсти! — повідомила Оленка.

— М'ясо, як м'ясо, — озвалась мати. — Років понад десять тому в місті всі їли.

Були тоді консерви з нього: смачнi. А скоро зникли.

— Куди зникли?—питає Андрій.

— Десь поїдено. І втишився голод, з-іншого м'яса консерви кращі.

— Воно синє, — означила Оленка; простягнула пальці, |щоб торкнутися, але  передумала.

— І не синє, а сизе: приглянься! — заперечив брат.

Надивилися діти і відійшли.

Дарія Олександрівна забула дотеперішній розпач; бачила, що можна всією родиною  відживитися — відступити від краю прірви, біля якої тремтіли. Зваривши суп з  кониною і картоплею звеліла дітям:

— Тата будіть — снідати!

Вони тормосять і кличуть сонного Мирона Даниловича:

— Тату! Коня будем їсти.

Посідали за стіл. Спершу дивною видалася їм пожива: упкувата і важка. «Як земля,  такий смак», — визначив батько і промовчав. До того голодні всі були, що скоро  перемогли нехіть і відсмак, їли радо.

— Як вам? — питає мати.

— Добрий суп, мамо, добрий! — відказують малі.

Не торкнули ні крихти з печива; але на вогких тарілках нічого не зоставили. Мати  боялася давати їм знов: ще занедужають...

Мирон Данилович відчував: шлунок повний гарячої страви, і від того приємно, але  по всьому тілу була, як і раніше, жадоба; здавалося, кричала в кожному нерві,  вимагаючи знов їсти. І змора — мов недуга.

— Ляжу я, — сказав він, — бо так знесиливсь.

Обмірковував, лігши: як перетягти останок здобичі і як схоронити м'ясо, чи з  самою сіллю в діжці, чи також перекласти кригою.

Вибрався в степ через день, теж на ніч, в рідкому мороці. Санки легкі, сили ж  окріпли. Аж здригнувся, побачивши чоловіка. Вертати? Ні! Взяв лопатку, що була  прив'язана при мішку з сокирою: так озброївся. Зблизька впізнав невідомого — і  ніяково стало. То хилив старенький односельчанин, Пилип Гільчак, слабий і тихий;  санки волік.

— А добривечір і вам! — відгукнувся Гільчак, став і покірно дожидає, чи з  смертною напастю підходить стрічний, чи в мирі.

— Куди, дядьку?

— Признаться, по мерзлу конину. Одні брали, та пізно було їм — уже хворіли, і  лягли з половини. Котрі вижили, геть вибралися; сказали: візьміть решту, там і  там. Мені трішки. Я старий, і в хаті мало хто дихає.

— Я теж по конину. Поділимося! — запевнив Катранник.

— Вам дорогу перебігаю?

— Що там! Вистачить...

Гільчак — тонкий і згорблений; борідка ніби стікав, рідка; крізь неї, при  сніговому відсвіті в сутінях, видко горло і щелепи; мабуть, хворий чоловік, так  висох.

— Поділимось! — твердить Катранник — як хтось не вірив.

— Сьогоднішнього сліду не було. Мені казав шуряк про конину; колгоспник він,  м'яса не їсть, бо всередині болячку має, через яку не можна. Ті, що з ним  одтягали коня, бач, і здоровіші були, і харчів брали, ні! — померли. Багато  таких: без причини доходять. Гибель кругом: всіх зачіпа. А нам небагато треба,  бо в хаті нас двоє старих та донечка; другі діти переставилися, шестеро ж було.

Загледів вас і думаю: по мерзлятину дужчий чоловік спішить, прожене хирного,  тоді в хаті всім край...

— Що ви? Бог з вами! — скрикнув Катранник. — Мені б кістка конева поперек горла  застрягла. Поділимось!

Підступивши до загребища, відгорнули сніг і відкопали мерзлоту грунтову. Здобули  конячі рештки і подiлили — на чотири душі і на три. Кінську голову, без шиї,

Катранник поклав старому на додачу.

Поприв'язували мішки до санок і потягли до села.

Гільчак, дарма що старий і слабосилий, віз непогано. Очі йому світилися з  лихоманковим поблиском при зусиллях, що, після вичерпаності, приходять, як  горіння — з самих нервів або з таємного запасу спромоги в єстві, втримуваного аж  до пропащої години, щоб порятувати.

Але того палання не відчував Катранник, хоч теж був неможений.

Кониною прохарчувалися в лютій смузі зими. Рідко з зріт виходив Мирон Данилович  бо, промерзаючи, надто висилювався в марних мандрівках. Дома був, нехай  одномавітний і прикрий, а поживний харч: коли розмірити скупо, тижнями можна  лишатись на поверхні життя, далі від возіїв при підводі, що пригрібають так  мілко! — здичавілі собаки гризтимуть ноги покійних.

Тяжко і в хаті; душа поривається знайти серед безнадій|ності якийсь просвіт і  живлющий здобуток для дня — хоч кусник хліба, хоч пригоршню борошна. Споживаючи  конину, всі чомусь нидіють і занепадають.

Одного разу, крізь рідкий сніговiй, Мирон Данилович переходив вулицею; натужно  переставляв ноги в глибокому снігу, що, стверднувши корою, кришився з лускотом і  провалювався.

По обидва боки пустельні двори; в декотрих мертвяки лежать коло заметеного  порога — нікого нема, хто міг би ховати, в кучугурі, коли не в землі. Садиби  обернулися в пустощі: ні людської постаті живої, ні голосу зимової пташини, ні  навіть будки собачої, не то що гавкоту, — ніде нема. Ні сарайчиків, ні курників  і хлівів, клунь і комор! — все розібране і спалене. Тини позникали. Стріхи, і ті  обідрані. Багато хат зовсім безверхих; родекуди біліють бантини і крокви їхні в  снігу, як ребра кістяків. Позрубувано сади і пеньки викорчувано, або їх присипав  сніговій. Нема диму ад коминами, і стіни скрізь аж чорні; в вікнах здебільшого  замість шибок темніють жмути ганчір'я. Серед сніжного обширу стирчать руїни, мов  після чуми і пожежі, що пройшли нероздільно через село, а сліди притрусила зима.

Мирон Данилович підійшов до одного вікна і заглянув, притуливши долоню поруч  обличчя, щоб затінити відблиск від скла. Всередині — самі неживі: на полу і  долі; одна дитина біля підпіччя, а друга, трохи більша, біля порога. Мабуть,  хотіла піти, куди очі дивляться, і зосталась тут навіки.

Моторошно стало. Сіялися дрібні сніжинки, мов ткавши півпрозорий саван над  чорновіконними гробницями. На цірлий небозвід розгорнули його — в тиші, що  болючіша від кожної скорбі і ридання.

Мирон Данилович звернув до середини села. Він ніби прокинувся з страшного сну,  що сковував його думки. Здається, ближчав і власний відхід звідси. Тільки  запитання тривожило: де люди? Живі, знані. Певно, втрачені тепер. Він попрямував  до хати пічника — там пустка, як всюди. Збереглися дві величезні тополі, тверді,  ніби мідні; поки що ніхто не врубав. Коло них — сховок: тайною доброю оповитий  під білими заметами. Хоронить найдорожчу коштовність на світі. Покладено її в  чистому грунті: чашу, що була вмістилищем огню і світла небесного; і в ній знов  з'являться вони в свій час!.. Тоді зійде чаша з глибини, крізь поверхню морозної  смерті, в новий досвіт; відновляться дари Христові: для всіх, що грішні і не  мають виправдання, крім молитви.

Прошепотів селянин: «Відпусти, Боже, злочинства мої!» — і пішов проз сусідні  хатки.

Бачивши і там руїну, він звернув до середини села: глянути на двори, що  вдержалися в напівгосподарному стані. Через одну садибу переходив активіст, член  партії, який часто старався в «кампаніях» і порядкував на «революційних  празниках», замісто церковйих. Звали його: Безрідний, хоч мав родичів. Поряд  нього жив другий активіст — не був діяльним, як перший, і підбігав при ньому,  ніби місяць при землі.

Безрідний мав дійну корову; тримав її в хлівці, притуленому до причілка хати.

«...Що їм голод? — з ображеністю думає селянин. — Вони з колгоспу теплу страву  беруть, віднявши від сирітських ротів, і борошно, і городину всяку».

Видно, як перший активіст, в сизастому френчі і темному картузі, здоровий з  вигляду, перебирається городами до сусіда, а той, накинувши жовтавий полушубок  на плечі, дожидає коло своїх дверей, вже схудлий чомусь. Простує через сніг до  нього Безрідний ходою чоловіка, що зберіг силу і знає про неї. Іде, іде і вже до  приятеля близько йому. Але враз падає і не може піднятися. Пробує з останнього  зусилля — не встане!.. шарпнувся ще раз і затих: непорушний.

Підбіг до нього сусід і нахилився, взяв за руку; обзивається до нього — марно!

Жінка сусідова підійшла і поґляділа в обличчя Безрідному; перехрестилась вона, а  її чоловік зняв шапку.

«...Від чого? — дивується, стоячи, як укопаний, Мирон Данилович. — І харчі є в  чоловіка, і здоров'я, а глянь, помер; мабуть, справді від того, що кругом  гинуть: так і сказав Гільчак. Або таємно труту розсипано, скрізь і для всіх».

Смутно роздумуючи, свідок відходить, супроти сніжин в гострому вітерці, що  почали вихритись.

На площі біля сільради метушаться здорові і тепло вдягнуті «керівники», — глянув  на них селянин і зразу повернув назад; збирав свою думку: «...Це єсть, як кажуть  вони, червоний світ з кришкою! — народ хребти склада в землю, вони ж, ситющі,  зверху клеять накази: по Леніну стіжок вивершивсь».

Від середини села, де розміщені центри, радянські і партійні, і також квартири  осіб, присланих згори, несло спокусливим димком від їстівного, що готувалося в  печах. Вітер докидав той димок через брунатні дерева і руді кущі за ворітьми.

Гризота впеклася на серці: «Перебути з місяць або до кінця морозів, і що далі?..

Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий підживив; доїмо конину, тоді —  край».

Швидкі сніжини торкали його плечі, ніби підганяючи. Непомітно збилися рясною  густотою, з неї ж завихрили, після чого метнулися в різні сторони і помчали  кількома великими течіями. Закуріли враз! — мов хвилею вселенською, в непрозорій  білості, закрили небозвід. Близько ж незчисленність їхню, під страшною тінню,  несло в пливкій рівновазі, як іскри в сузір'ях, а потім кинуло в один і другий  бік i стало творити ряди білих вирів — тисячі тисяч їх, обертаючи на кожному  кроці і сиплячи в душу селянинові.

18

Означуваний сонцем, проминув кінець зими; з нетерпцем виглядає сім'я Катранників  крізь шибки: на білу запону, простелену всюди. Таки почала западати, марніти,  братися подзьобинами, ніби від теплого птаха. Прочорніли плями крізь неї.

Мирон Данилович ледве ходить; і дружина схуднула, стала з лиця темніша, ніж від  весіннього обпалу колись, — як попіл.

Діти снували сонними тінями від холодної печі до вікон, звідти до дверей, і знов  до печі, або лежали, схожі на пошесних. Дивно примовкли. Нишком терплять,  занепавши; мов сухі галузки, руки в них. Підстаркуваті стали діти і поважні. Не  всміхнуться. Тільки очима світять так скорботно і так чудно, ніби до цього світу  не приналежні. Не скаржаться на муку. Тільки часто лягають, — животик їм  роздутий і болить, то вони лягають ницьма, обличчям до подушечок, підібгавши  коліна під груди і накрившись ряднами. Оленка на печі, Андрійко на полу, в  куточку. Коли ж ляжуть рівно, знов корчаться і перевертаються часто; дихати  трудно.

Що не попадуть, все до зубів — гризти: чи скалку з кінської кістки, чи навіть  клаптик паперу від коробки, на якому слід ячмінної кави зберігся; нюхають  облизують і жують, бо любий сам запах і смак.

Мати здоровіша, ніж тато: в нього ноги опухли і вкрилися виразками — звідти  сочиться брунатна рідина, як гноївка. Він пообмотував ноги і обкрутив мотузками;  зверху напустив холоші.

Коли трохи потепліло, зібрався на здобич.

— І я з вами! — покликав син.

— Ні, простудитися можна. Потерпиі

— Не час виходити, — додає мати, — і черевики ворвані.

Синок мовчить. А доня навіть не питає, тільки мерехтить з печі величезними  очима. Часом дістає свій зошит: учитись; але наука ніяк не йде в недужу голівку.

Зошит вертається знов на комин, куди покладено також братів, скарбик, із склом,  що збирало бризку від сонця.

Мирон Данилович, ставши за ворота, вагається — чи йти коротшою стороною, мимо  кладовища.

— Ат! — рішає він. — Чи не однаково? Там будемо всі; ніхто не обмине.

Підходячи ближче, не хотів глядіти на похованих — очі самі звернулися.

Сніг швидко танув; скрізь мертві, недавно покладені: в западинах, зверху, а то й  на рівному місці. Ті, що присипані, проступали з землі; то голови їх вивільнені,  то лікті, то стопи дроти денного світла, скрізь по кладовищу. Такий лан, що

Катранникові, коли дивився, чорна неміч зайшла під грудьми, він відвів погляд.

Повертає він до рідного поля — глянути, як визволяється з мертвоти. Галузочка,  відломлена від куща, обмокла важкими краплями: з снігу, що був примерз, а  сьогодні розтанув. Трішки розм'якла кора і злегка подала пахощ, коди ж на зуби  взяти її, розточується терпкою гіркістю — бадьорить нерви. Будить на серці  втіху, дуже недовгу, бо немає просвітку хліборобові.

Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?.. Самі ж —  приблуди, найняті мучити.

І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха  звеліли кожному виконавцеві своєму: «Вбий душі!» А так мало ти хотів — дрібного  місця під небом; трудячись на клинчику землі» кормити дітей і одягати. Глянув  селянин, — струмки сплескують, жваво дзюркочучи; їм висвічують, спрямовуються на  схилі до байраку, в шумкий потік.

Над глибочиною рідкі дерева рудіють. Кружма блукають граки над їхніми  верховіттями і ховаються, з каркотливими скаргами, в затінену далечінь.

Стежив хлібороб, як пробуджується земля — в світлості, браній від сонця, мирного  і ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?

Не чує серцем, чи це здійсниться. Він хворий став; і земля — не своя; і  посівного немає. Клапоть лишився на згір'ї, коло садка, — теж заберуть, рано чи  пізно.

Викрякують гайворони, кружачи і шукаючи корму на чорноземі, де селянин не має  собі ні ріски.

Забарно відходить він! Від степового повітря роз'ятрилася в єстві дика несить,  що, мов незримими кігтями, пронизувала, в пекучому відчутті. Лихоманила нерви і  тьмарила свідомість. В розпалі мучення зневолювала кудись рухатися наосліп, без  глузду і стриму; дражнила злісно, як пораненого вовка, найменшою дрібницею: ось,  мертвою бур'яниною, об яку затнувся чобіт, і також бризками, що від неї сипнули  на руку.

— Що там: є живі люди? — питає жінка.

— Круків більше.

— Їх можна впіймати? — цікавиться син, глядячи пильно, непорушними очима.

Батько став: його раптова думка вразила.

— Можна, а навіщо?

— Так...

Можна; тільки їх не їдять—смердючі. Хіба спробувати?

Він молотком розбив кінський маслак, поклавши на дривітню. Обсмоктував кусники і  обгризав. Діти ж відмовилися. Хоч не була доня хоровита, як покійний первісток,  коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що лякав батька: ніби  остання прикмета, дитячий погляд — поза довколишністго. Блаженненька доня! —  терпить сумирне. Навіть пробує всміхнутись, але не може; такими і зостаються  риси обличчя, як застигли в виразі болісної зосередженості. Безгоміння в хаті.

Більше із звички, ніж необхідності, Дарія Олександрівна ходить коло печі і  мисника. Конини мало: на тиждень-другий, найскупішими пайками. А далі? Обличчя  не відзначує в собі жодного настрою, крім гіркої понурості, що вкорінилася в  істоті, ніби нова вдача. З терпеливістю, дивною самій, господиня зносить голбдні  болі. Дивлячись на неї, Мирон Данилович буває вражений: така сила противлення  недузі і зморі, особливо виголодженню — в жінки, ніби слабішої; коли ж рухається  так вільно! — витриваліша, ніж він. Йому голова обпливає кружма, з нападами  потемнення в очах; ноги, як колоди, в темно-рудих гнійничках. Ось тепер:  постукав молотком об маслак і задихався.

Обмивши руки, до вікна підходить; здається, душа вражена вся, мов обдертий  чорноклен, і перенесена в круг без сталих байдужих речей, замість яких тепер  інші, хоч подібні. Торкають гостро і чіпляються до нервів. З беззвучним гамором  надходячи звідусіль, пронизують і наповнюють страшним неспокоєм — його! — хто  жив завжди в тихості серця. Зробився ж, мов собака. Дрібнички ранять. Він часом  ладен був розридатися з ображеності і набіглого болю. Що говорилося і діялося,  враз побільшувало свій вигляд, з мукою обпалюючи його свідомість і збуджуючи  нерви до заперечення, ніби в відчайному викрикові на кожну окрему вразу і на  всі: щоб позбутися їх і відсторонити якийсь невідступний намір.

Також для рятунку від них душа вимарює собі на допомогу, з хвилюючою видивністю,  багато вражень в незвичайну повторність їх. Чуттєвими зривами, пекучими, як від  приску, заповнює існування, сама зв'язуючи власну особистість в навісному  полоні.

Що рівноважилося в переживаннях — розбито на окремості, як хворі півтіні, що  стали мучити серед безвихідності. Чужою стала і немилою довколишність: ніби з  глухими глибинами, що, крізь замкнутість, обвіяні в злий подих і небезпеку. Все  відійшло від коренів, як і сама душа: ніби хитається, не маючи вже рідного  приєднання в існуючому. Страшенно звузились уявимі простори видимості, мов  завалля якесь, де треба знайти хоч кусник поживності і вгасити лютий зойк — не з  звуків зойк, а з почуттів! — той, що терзає, як розпечене і разом жахливо чорне  вістря крючка, вгородженого в єство, але невидного. В'ївся і створив недугу.

Нема спромоги проти неї і нічого нема, що могло б звільнити.

«Як мені втишити себе?» — відчаюється Мирон Данилович.

Він побачив дим над своїм двором, довіяний з горбовини, що над річкою, і чомусь  розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився і в думці вилаяв того, хто десь  розводить багаття.

Вернувся в хату і від змори приліг; хотів забутися в дрімоті. Мучений  безпорадністю, терпів, як на кутні перед мордуванням, закривши очі.

Здавалося: надходить погибель. Довго лежав, кволий, мов травина, зрештою,  дрімота перемогла. Враження ж від близького диму і далі непокоїть якусь ніби  замістосвідомість, бережену в сні — без реальної самозвітності денного «я» в  його світлі. І дражливий неспокій таки збудив.

Мирон Данилович, підвівшися, посьорбав юшки з сизуватими волоконцями конини, аж  причорнілими, що розкипілись і плавали в мисці.

Хотів вийти: розвідати про дим, а несила! — чув, що недужий; знов ліг і  потопився в сонну непам'ять.

Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.

— Я хочу з вами, тату! — припав Андрій, — Візьміть мене!

— Мокро надворі.

— Тату, я — з вами!..

Жаль стало: нудиться синок і нидіє. Взяв його. Пішли до надрічного горбовиння з  глинищами; ген там, на схилі, підводиться дим — їдкий і темний, від землянки.

Кругом бур'яни, що видержали мороз і завію, і ось тепер, під кінець зими, в  розтепель, ні впадуть, ні похиляться; стирчать, як руді списи і стріли.

— Чого дим, тату, страшний? — питає син.

— Скрізь дим страшний тепер, скрізь.

Відповівши хлопцеві, Мирон Данилович відчув: справді, страх нападає через той  дим, що відучора непокоїть.

— Ні, тату, цей дим — як смерть!..

— Що ти вигадав собі? Перестань!

На пустоші син помітив западину: так буває над недавно викопаною і швидко  загорненою ямою.

— Тату, дивіться, кістку видно!

— Яку кістку?

— Ось, із землі: це людська...

— Звідки взятися?

Глянув батько і в грудях йому схололо. З землі вистромлювалась велика стегнова  кістка — напевно, чоловіча; біля неї проступали менші: крізь землю, що осіла.

«Вбито когось і з'їдено, а кістку .в яму...»

Найближча до поховання — та землянка, що, справді, жахливо димить. Став:  дивиться на неї Мирон Данилович, і син теж очі туди втопив.

Нора в схилі подібна до печери, відгороджена від світу низькими дверима і  стіною, в якій, замість вікна, дірка з осою шибкою. З бляшаної труби, що поверх  шибки виведена куриіь моторошний дим і тягнеться по схилу, як привид ядучого  змія.

— Не підходь до такого місця, сину, ніколи, чуєш? — ніколи!

— Чому?

— Так: не підходь, і все! Жінка, що там живе — божевільна; вона здатна вбити,  кого подужає.

— Чого — божевільна?

— Не знаю; може, зацькували...

— За що?

— Спитай їх! Кожного цькують. Хазяїн цієї пустоші, як вернувся з висилки, то  побачив, що хату розвалено — там, при горбі була. Жінку і двох дітей вигнано, в  сінях в родичів тулилася. А він посвідки приніс, що відбув Сибір: все відробив.

Йому дозволено тут жити — на власній садибі. Вдруге ставити хату при горбі ні з  чого, а тут сама гора приймала, .в печері. Щось я давно його не бачу ніде. То,  була, все тут копається або никає по згір'ю, — все, мабуть, згадує старе  господарство. І діти коло нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобі, щоб  сюди ногою не ступив!

— Чому їх не видно?

— Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходім звідси!

Пошуки даремні, але Мирон Данилович відчув, що стихає найгостріша з тривог.

Оглянувся навкруги і підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди.

Пройшло кілька днів: жорстоких, в стані півіснувания; конина кінчилась, і  підступав давній страх.

Всі в хатi почавши про щось говорити, скоро зводили мову на різний харч і хліб.

Зродилась думка — вийти далі в степ, позаглядати в земні щілини, чи немає  дрібного звіра на поживу. Знов синок просить:

— І я! — в степ...

— Куди тобі? Он який кашель, — сказала мати, — сиди тихо, як Оленка!

Порожніми вулицями похилив Мирон Данилович до колгоспного: що там робиться? В  полі протряхало; декотрі горбики на околиці обсохли — на один з них приник  подорожній, відчувши неміч в грудях. Віддихав трохи і дивиться. Наскочив на  нього найближчий наглядач:

— Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?

Мирон Данилович відійшов далі; знов ліг і дивиться, як роблять здоровіші дядьки.

Вони бредуть у грузькому «салі», землі з холодною водою, і беруть жменями зерно  з шаньок. Коли махнуить рукою, висіваючи його, то самі хитаються і мало не  падають: знесилені від голоду. Крайні два, недалеко від Катранника, поговорили  між собою стиха і почади набирати зерна в рот — жувати його, щоб хоч трохи  підкріпитись. Наглядач, побачивши, як вони жують, зчинив крик:

— Крадіжники! Хто візьме зерна в рот, зразу одправлю в суд — дадуть десять років  тайги за злодійство проти соціалістичної власності. Там сніг і  привалить.

Ходячи між дядьками, дозорець весь час пильнує їхніх ротів, щоб ніхто зернини  туди не вкинув. На одного сіяча як загримає:

— Чого руку до рота тягнеш?

Коли він відійшов далі, то крайні дядьки, вусаті, як більшість на полі, знов  пошепотіли між собою і почали дуже широко розмахувати руками, сіючи: нехай і в  рот за добрим заходом залетить. Один зовсім тихо порадив сусідові:

— Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!

За ними інші стали сіяти з більшим розмахом і жувати, коли дещо від жмені  вскакувало в рот.

«Е-е, вони теж хліба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити: засіють — і  кінець, як нам».

Катранник підвівся, пересилюючи ваготу втоми, що заливала свідомість. Відцаливея  від колгоспної межі. Але скоро ліг: недобре йому.

Трактор, гудивши, проїжджав близьке — на оранку, i знов диво: однією рукою водій  стернує, а другою швидко подає собі в рот соняшникове насіння, луза його, і  виппьовує лушпиння набік. Стишує хід; оглядається на дозорця, після чого  попереджує Катраниика, приглушуючи голос:

— Другий раз заїжджатиму, сипну насіння: вам на снідання видано, — а ви зберіть,  аби уповноважений не вгледів, бо і в мене відніме.

Сипнув тракторист, як обіцяв; тоді Мирон Данилович, зібравши, полузав трохи і  підкріпивсь. Решту зібраного, як скарбець, тримав собі в кишені.

Крик почув і думав, то — на нього. Але оглянувшися, побачив: дозорець поволік  довгокостого і пригорбленого дядька в пожмаканому картузі, який віддувався по о  краю. Покликав наглядач свого напарника, показуючи йому вгору, на дядьків  картуз, сіпався і аж заходився: так ганив!

Примусили дядька нахилити голову і зняти картуз, що в ньому була пригоршня  зерна.

Ведений до правління, дядько знесилено переставляв розпухлі ноги, обмотані  рамтям.

«...От і гляди! — здивувався Катранник на дядька. — То ж партійний. Гудина;  тепер замкнуть».

Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо,  що самі розкрутили.

Степ теплішав. Вогкий вітер нісся океанськими хвилями, за якими, крізь синювату  намітку далечини, мріли неорані простори. Там повно ховрашиних нірок; там —  здобич, краща від мерзлої конини.

Сніг зійшов, тільки де-не-де, в ярку чи в тіні від горба, зосталися білі латки.

Люди розсіяні по степу: шукають їстівного, ради якого Мирон Данилович і Андрій  також, маючи при собі торбинки і ціпочки, годин зо дві тиняються, але без  успіху. Ось натрапляють на мишачі сховки, вигрібають колоски звідти, здебільшого  пообгризувані; на декотрих збереглося зерно, їх — в торбинку.

Батько і син, відібравши в мишей запаси, далі мандрують. Степ світлий і тихий,  як пустеля.

Дивляться, труп лежить: бабуся мертва; коло неї кошик із колоссям. Шукачі  постояли мовчки, знявши шапки, і хотіли відходити. Але батько роздумав:

— Другі прийдуть і все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї горе  кінчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це — рятунок. Як же  покинути?

Знов питає:

— Чи згадаєш, Андрійку, хто ця жінка?

— Не знаю, тату.

— Я — теж. Можна було б понести кошик до її хати. А раз невідома...

Він примовк і через хвилину винувато сказав:

— Треба забрати! Не ми візьмем, так другим достанеться. Висипав колосся в свою  торбинку, а кошик поклав на землю.

Батько і син відходять. Де стрічають зілля, годяще до страви, рвуть підряд. З  торішньої грядки десяток картоплин і цукрових буряків, що від морозу і вогкості  потемніли, теж спроваджено в горбинки.

За огородами степ ще світліший і пустельніший. Враз шукачі спинилися: нірки!

Скрізь ховрашині нірки; але як добути з-під землі дрібного звіра?

— Мороки багато, — сказав Мирон Данилович, — треба строїти пастку.

Він зморений: поволі передвигає ноги, з яких вода сочиться в намотані ганчірки.

Задишка мучить. На околиці села батько і син, відпочиваючи, стежать перелітання  горобців між деревами і стріхою темної хати.

— Тату, горобців можна їсти?

— Чому — ні? Харчуються зерном, як коні і як ховрахи,— нема в них поганого.

— Чим їх ловлять?

— Сіткою і решетом, або сільцем: з кінського волосу сплітають.

— Я хочу ловити.

— Спробуєм, тільки в нашому дворі їх рідко бачу.

— Ця хата покинута і повно їх. Сюди навпростець від нас.

— Ану, гляньмо!

Обійшли садибу; справді, горобці збиралися в ній, безгосподарній, цілими  зграйками. Через пустельні дворища і сади, в сухих бур'янах, проліг напрям до  хати Катранників.

Дома, ледве шукачі переступили поріг, піднялися назустріч дві істоти з світучими  зіницями — нетерплячі, аж болящі: чи принесено чого-небудь їсти?

19

Коли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарні смуги при обрії, батько і син  вийшли до покинутого дворища. Горобці притихли на сон по своїх притулках:  глибоко в покрівлі, обдертій і подекуди проваленій. Сутінок, потроху зеленіючи,  розливався всюди.

— Будем драти! — стиха промовив батько і приставив драбину до покрівлі. Взявши  підрешіток, помалу вибирається нагору. Слідом — син; тримаючи наготовлену торбу  з зашморгом, додумується: чому горобці, коли їх зимою треба було, зникли кудись,  а тепер,як більшість людей на селі вимерла, — вони знов з'явилися на безлюдній  садибі?

Батько, нагледівши гніздо, накрив його, — вмить пташки сполошилися., почали  пурхати, верещати, битись під напоною. А рука мисливця простромлюється при  соломі до підрешітка, ловить їх і одного по одному опускає в торбу, відкривану  так, щоб тільки вкинути здобич і зразу затягти отвір. Борсаються впіймані: їх  п'ятеро.

Перенесли драбину на другий бік хати і там зловили чотирьох; решта, налякана,  випурхнула на всі сторони. Батько шкодує:

— Їх тепер і пшоном не вернеш.

Настав час, коли вечірній сутінок швидко западає в нічний, і край огненного  місяця виткнувся над чорно-сизими пустками.

В хаті каганчик тріпотів пелюстинкою смутного світла: слабого, як метелик, що  доживає останні хвилини. При ньому підвелися з полу мати і доня, ждучи новини —  про влови.

— Зваримо панський суп: з горобцями,— сказав господар.

Оленка підійшла до торби, що в ній кидалися пташки:

— Жаль...

— Що ж робити? Жаль — не жаль, а їсти треба, — сказала мати.

Вона патрала горобців, відрізавши голівки: тоді від одного погляду на кров

Оленка примліла, заплющила очі і відійшла до свого місця на полу; здавалося,  півпритомна.

Брат спробував розважити, кажучи потихеньку:

— Їсти можна, бо вони зерном живуть, їх м'ясо без погані.

Але мовчить сестричка, як камінна.

Того вечора в хаті парувала юшка з пташатиною.

Мати, за звичкою, приохочує їдців:

— Смачні горобці! Хто б міг подумати?

— Смачні, та дрібні дуже, — пожалівся батько.

Оленка, хоч як жахалась різанини, зовсім забула про неї, взявши ложку, і спивала  кип'яч пожадливо, а кісточки обсмоктувала і переламувала, щоб вибрати з  середини.

— Я ж казах, що непоганії — нагадує Андрій; але вона відмовчується.

Повечерявши, старші докладно обговорювали: як спожити зерно з колосків, картоплю  і буряки; а діти слухали, мов прив'язані.

— Зерно ми розіб'ємо в ступі, де ти її дів? — спитала мати.

— На горищі; вранці внесу. Я думав, наскочать сільрадівці — жили тягтимуть знов:  давай хліб! Ось у мене ступа біля печі, значить є й зерно.

— Вже не прийдуть — пізно; та й самі хиляться.

— Хиляться тутешні, а прислані їдять на повну губу, о! — то такі московці, що  мертвого з домовини вивернуть і з рота видеруть зернину: на заготівлю. Хм і наша  потріскана ступа очі мозолить,

— Страшні вони! — зітхнула жінка.

— Таких підібрано під одну шерсть.

— Що ж? Хай жиріють; їм колись і наш голод огнем на печінки стане.

— Якби скоштувати чистого хліба; хоч кусник на зуби..

— З'їмо за раз, а далі як? Зерна ж мало, тільки в рот покласти. А з домішкою  ростиння на тиждень вистачить. Спечу маторженики, — вирішила дружина.

Ще не світ і не зоря, прокинулись! — безсонні, бо голод будить.

Господиня пішла з рукавцем по городах — назбирати бросток з дерев, де почало  бубнявіти та братися зеленкавістю. Пальці чорніли і ставали клейкі. Довелося  брати бростки разом з галузками, вламуючи їх. Нарвала трохи лопуцьків, що  недавно витягнулися з землі. Вернувшися, зразу взяла залишок лузги, схований під  постіллю, і надібрала половину: для печива. Пожаліла, що нема висівок. Обчистила  від гнилля бурячки і картоплю, з зольністю додала їх до лузги.

Господар, поставивши ступу в сінях, крушив зерно, що — з мишачих сховків і  бабусиного кошвха. Коли впорався, пішов на розшуки. Хоч одворотна пустка з  покійницькою ямою, а мусив туди брести  по старий мишій. Обчухрував його  колосків'я, стемніле і прив'яле за зиму, але з поживною снагою. Боязко оглядався  на землянку: звідти вже не йшов дим і не чути було нічого; німо, як біля могили.

Швидко назбирав мишію в шаньку, мов для коней. Прихопив також трохи бадилля, що  вирізалося з чорної глибини на світло денне.

В сінях перетовк мишій.

Що було їстівне, все господиня змішала докупи і виліпила маторженики, на вигляд

— ніби плесковаті котлетини, але темніші. Пеклися вони довго; стали аж  зеленкуваті якісь, коли, зрештою, їх вийнято з печі.

Кожному господиня спершу наділила по половині. Смак був тяжкий і прикрий.

Розжовані кусники всилу втягалися в стравохід. Але всі їдці розминали їх довго  на зубах, протягаючи їдження і запиваючи юшкою. Все одно: недобре на душі;  нудить. Тільки виголоджені шлунки приймали корм, який колов то в одному місці,  то в другому і їдкою вагою тиснув під грудьми.

Піч скоро вихолонула в вогкій хаті.

Мирон Данилович попрямував через околицю навпростець, бо ніде — ні тинів, ні  огорож. Проти села, в степу, хмари стояли стіною, над могилами і над яругами,  звідки гайвороння піднімалося, як дим від пожежі, і різко викрякувало.

В одному дворищі, де збереглися тільки найбільші дерева, та й то з покаліченими  гілками, стовбичила величезна акація. При ній прилагодився підліток, обтріпаний  і висохлий: коло самого коріння, в старому бур'яні. Держав нижній кінець шворки,  прив'язаний вгорі до затулки на шпаківниці.

Жвавий птах перескакував навкруг — по надрубаних гілках; передчуття і ляклива  обережність віднаджували від входу в хатку.

І затулка, вистругана з сосни, і шворка, що коливалася вільною струною при  дереві, були надто незвичайними: страхали птаха. Але будинок йому потрібен —  тому відбувалося пурхання поблизу. Одночасно ж птах з його м'ясцем був до краю  потрібен зголоднілому підліткові і той терпеливо ждав на помилку і необережність  жертви.

Вони довго витерплювали взаємне перехитрювання. Зрештою, не витримав Мирон

Данилович: пішов додому лагодити ловецький пристрій.

Андрійко здогадується, що тут — зброя на пернатих.

— Пастка буде?

— Ніби; затулка до шпаківниці.

— Біля школи — багато.

— Де, на старих кленах?

— Там! І я — з вами.

Дарія Олександрівна їх попереджує:

— Обережно вибирайтеся на дерево, бо недовго і впасти.

Птахолови потягли причандалля до шкільної садиби. Новий паркан, що відгороджував  від вулиці та з обох боків, розібрано; тільки ямки від стовпів чорніють. А  скривлений цегляний мур давнього часу, з затилля, зостався: весь на валу, біля  канави, напівзасипаної і закритої мертвими бур'янами. Вподовж нього стояли  обламані липи і клени,— видавалися розкиданими, хоч посаджені були в алею.

Старіші велетні так струхлявіли, що раз буря на світанку повергла: від того  зосталося щерблення в мурі; декотрі ж були спиляні попереду, ніж самі впадуть.

Навіть пеньки викорчувано; і ями рудіють глиною, збираючи дощову воду.

Шпаківниці здебільшого — на кленах. Але не біля кожної літають птахи.

Відзначивши одну, вже вибрану крилатими мешканцями, батько і син починають  наступ. Спочатку сперечаються за право лізти на дерево.

— Ти слабенький, — сказав батько, — а там треба міцно цвях забити, і молоток  важкий.

— Я зумію! — настоює син.

— Е, ні: ти стій тут і придержуй драбину, щоб не посковзнулась, поки я лізтиму  до гілок.

Шпаки повтікали, вгледівши непрошеного гостя.

Він, як справився, зліз додолу і відніс драбину за липу. Шворку потягнув крізь  проламину в мурі, за яким принишк, покликавши туди сина. Довго ждали; страшенно  довго.

А птахи виказували байдужість до ознак облоги, передусім — до нової частини  їхнього домику, оздобленої шворкою, що напиналася до землі. Байдужість була  удавана і кінчалася на певній межі вчинків. Вільно кружили птахи і пурхали  навкруг; навіть пострибували на покрівлі. Але всередину не думали вертатися,  ніби зроду там не жили і мешкати не хотять, хоч якась сила весь час тримала їх  поблизу входу в дощану хатку. Мирон Данилович тримав шворку натягнутою: щоб,  смикнувши її, в одну мить закрити дверці. Птахи перегулювалися на гілках біля  помешкання, обернутого в погибель.

Тим часом хлопець розглядав дерева: всі ніби незримо дихають, звернуті до тепла,  і купаються в світлі. Зовсім повесніло, хоч якоюсь невідступною тінню стоїть  похмурість,від зими.

Перші птахи, що недавно прилетіли, обережні!

Однак найсміливіший, спокусившися і перемігши вагання, скочив до хатки і зник  всередині.

Мирон Данилович враз смикнув шворку: «Єсть! Єсть!» — повторив, радіючи. Взяв  торбинку і поліз брати зловленого. Коли птах повинен був перескочити з будиночка  в торбу, тоді вдарив відчайно під її край і, вискочивши, щез — тільки повітря  фуркнуло.

— Отакої! — з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю.

Невесело верталися батько і син: здобичі жодної, тільки день згаяли.

— Шпаки проворніші, ніж ми, — пояснив батько невдачу. — От, зробимо пастку: один  ховрах зловиться, на тиждень їсти.

— Водою виллєм, — пропонує син.

— Можна водою.

— Тоді нащо пастка?

— Пригодиться. Бо води багато треба. Спробуємо водою, і пасткою.

Господиня і донька зустрічали сумні, як і самі птахолови.

На черзі — пастка. Мирон Данилович пиляв дошку, а син тримав з краю; слабі  робітники часто приставали. Надвечір збудувалася подобизна приладдя з фізики,  для вивчання в трудовій школі.

На одному кінці дошки прорізано невеличкий круг. Біля другого кінця сполучено, з  допомогою хитрого «заскоку», дві планки: одна зверху — щільно при дошці, і одна  знизу при ній. Верхня планка своїм ширшим кінцем прикриває, як затулка,  прорізаний круг; а її вужчий кінець ходячи на вісі, пристроюється до «заскоку».

Коли ширший кінець планки піднімається над прорізом, куди повинен устромити  голову ховрах, — тоді її вужчий кінець, діючи через куткуватий крючок пристрою  на «заскік», звільняє з пружмниого зводу нижню планку: під дошкою. Та планка,  схожа на реєчку, ніби ударник гвинтівки, швидко б'є в напрямі до прорізу. Низ  дошки гладенько виструганий і там планка легко сунеться крізь дужки, зроблені з  дроту. Кінець її, який б'є до прорізу, має в собі нагострений цвях: протинати  горло ховрахові. До дошки прибито пакольці, призначені міцно тримати знаряддя  при землі.

Як докінчили його, Мирон Данилович поставів на стіл, для огляду і перевірки, чи  справний механізм? Дав синові щітку: нею, зробленою з рогожки, мати колись хату  білила; щітка зсохлася, намочена в розведеній крейді.

— Бери щітку, — звелів батько, — і знизу веди її край через проріз: так, якби це  сунувся ховрах.

Син робить, що звелено. Поволі підводить щітку знизу і зрушує а місця ширший  кінець верхньої планки; вона ж, піднявшиея над. прорізом, звільнила — через

«заскік» — реєчку під дошкою, з пружинного зводу. Тоді різко дзенькнула пружина,  а реєчка, озброєна гостряком, метнулася — врізала його в кругласту щітку, ніби  ховрахові в горло.

— Ой, страшна ця річі — сказала господиня. Майстер зніяковів:

— Чим страшна? Здавна ж такі роблено...

— Тим страшна, що нагадує, як мучать людей: в таких пастках.

— Е-е! Влада ловить людей, а ми хижаків, ще зерно крадуть.

— Хоч і так, однаково — страшна вигадка. Мені подужалося... — ні, скажете, що я  безумиця.

— Чому?

— Подумалося: не ми хижого, а він всіх піймав і душить.

— Так і є: ми спіймані

— Бо гемони згуртовано пристали до татарця — душити нас. І сонця ие видно.

— Нехай. Те саме на ник повториться і вкаже, хто зробив. Бог дужчий — всім на  небесних терезах змірить, що заслужили.

— Вже нас не буде.

— Другі побачать.

Дарія Олександрівна тільки гірко зітхнула, скоса поглядаючи на побудівку, що  нагадувала їй владу «татарця», — та подібно б'є всякими гостряками в горло  людності, заведена чортякою.

Через негоду, що почалася вночі, і через недугу, від якої голова заморочувалася,

Катранники вийшли в степ аж на третій день.

Ранок погожий. Батько ніс приладдя в мішку і тягнув лопату; синові доручив відро  і дротяний крючок. Таких мисливців, як вони вдвох, чимало вибралося: скрізь сірі  постаті. Довго сновигали батько і син, поки натрапили на нору з певними  прикметами ховрашиного побуту, недалеко від видолинка з калюжею. Воду носили  вдвох, держачися за дужку від відра — так, що більша вага лягала на сторону  старшого. Швидко зникає вода в норі! — стінки і темніють, і протряхають.

Відходячи, мисливці встромлювали лопату навскоси: замикали звіра. Збилися,  числячи влиті відра.

— Мабуть, ховраха немає дома,— сумнівається хлопець.

— Де б він дівся? Тільки тут.

— По старі колоски побіг...

— Ні, побоїться: сьогодні скрізь ганяють.

— Або — зловив хтось.

— Були б сліди, а то ж рівно.

— Чому сидить?

— Нора велика: треба залити.

Носять і носять. Здається, не буде кінця. Виморені вкрай. І якраз тоді, коли  перестали пильнувати нору, звідти вискочив ховрах і помчав мимо. Мирон Данилович  ударив його крючком, але не вбив. Біжить за ховрахом, а той кидається то в один  бік, то в другий, і видно, що притоплено його і прибито: нема доброї прудкості.

Недалеко від ярка починалися кущі — мала ділянка, але досить їх, щоб ховрахові  сховатися; він там і присів. Шукають мисливці довго, нема його: так хитро  сховався. Раптом вискочив, ніби з-під землі; кружить по западині, потім відбігає  до своєї нори, також кидаючися на сторони.

Мирон Данилович, доганяючи, бив навпопад, з розмаху, і стежив, аби тільки звірик  від власної нори не відбіг до сусідської і не вернувся в кущі. Випадково — так  поцілено, що писнув ховрах і забився у судомі; вдарений підбором з усієї сили,  сіпнувся декілька разів і скорчено припав до землі; знов, востаннє, підвів  голову і ще раз, невиразимо ненависницьки, зирнув і околів. Моторошно стало від  погляду дикої, але свідомої в своїй смерті істотки.

— Неси мішок! — звелів батько хлопцеві, зовсім задихаючись.

Обидва, як прийшли додому, зразу лягли. Батько важко дихав; болі — в цілому  тілі, аж застогнати хотілось. Дрімав, поки жінка зварить вечерю з ховраха.

Прокинувся, бо син клав йому лист на руки: щойно принесено і кинуто в двір,  просто на землю, ніби то лист не до людей, а до худоби, якої вже не видно.

Писав косар, Калинчак — він і обіцявся сповістити, як тільки натрапить на  заробіток.

— Читай голосно! — просить жінка. — Що там пишуть.

Він до сина:

— На, читай: я слухатиму.

Андрій розбирає карлючки, ведені криво і розхитані рядами:

«...Пристав я на Північному Кавказі. Можна витерпіти трохи; є підробіток і дещо  з їжі. Приїдьте — зачепитеся в совхозі».

— Це добре: є куди тікати! — сказав Мирон Данилович.— Поїдем на Кавказ...

Діти теж пожвавішали:

— На Кавказ їдемо, на Кавказ! Коли, тату?

— Не спішіть! Не скоро. — Сказав, а сам втішений: «Ось, є куди вискочити з  тенет, серце зболіло від такого помирання».

Жінка зрікається:

— Вже я з дітьми мандрувала. А тепер знов ночувати, як собакам, під тинню. Так  пропасти і дома можна. Нікуди з малими не поїду!

Він довго збирав останні міркування, та не вирішилося нічого.

Ховрашина в юшці пахла смачно, коли ж покуштував, чудна якась... «Це я всилюю  собі!» — думав Мирон Данилович.

Голод навів такий присмак, що скоро кісточки лягли біля миски в кожного їдця:  обгризені i обсмоктані.

— Гарне м'ясо — не думала! Правда, гарне? — питає мати.

Малі цокотять ложками об миски і, стверджуючи, хитають головами замісто  відповіді.

Батько по обіді взяв мішок і знов подався в поле. Людські тіні снували всюди —  поодаль одна від одної. Він відбився зовсім далеко і, поникавши марно, стороною  вертає: тоді бачить розкопаний кагатик. Торік там були білі буряки; гарніші  забрано, — зосталася гнилувата дрібнеча, з якої дещо годиться на борщ. Мабуть,  хтось брав і, занедужавши, вмер. Рештки пропадають. Поки перечищав їх,  оберталося на думці з невідчіпною тривогою, ніби від хуртовини: хтось брав тут і  вмер, брав і вмер...

Мирон Данилович відходить до села. Земля, як жива, прокидається і ніби заглядає  в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена світлою вогкістю, дихає м'яко і з  ясним смутком, навіть з незвичайною зворушливістю, обіцяючи врожай, — після  злигоднів викинеться добрий колосок.

Хмарки переходили легко і так низько, як в хаті; віддавали перловою рожевістю і  синню, забарвлюючи повітря відсвітами.

Селянин ступав помалу — беріг дихання; боявся, щоб серце не почало перебивати:  тоді впадеш немічний. Перетерплював одну тривогу, відчуваючи її з великими  смутками, без надії подужати до кінця. Не міг вирватися з болючого круга,  повного тіней, що стовпилися і, мов птиці, віщують майбутнє.

Він вертав завулками, де все чорніє, як після пожежного побоїща: все обідране і  розорене до пня. В одній хаті дах провалився і не було ні дверей, ні вікон.

Мирон Данилович заглядає всередину без луток: мертві лежать не прибрані — ціла  сім'я. Батько біля лави, близько покуття; мати при стіні, а діти, скорчені,  недалеко від печі. Сама ж стіна, при якій сконала жінка, була вся на віддалі  простягнутої руки обколупана, а пальці, забруднені в глину, яку ця душа  видряпувала і їла перед смертю.

Мирон Данилович, глядівши, заціпенів на місці, ніби грозовицею прошитий, а вмить  відвернувся, бо почув як десь поблизу загуркотіло — спроквола, з глухими  перестуками коліс. Тоді відступив від хатнього кладовища. Став за причілком  поруйнованого сарая; бачить: наближається віз і коло нього — два дядьки, обидва  ледве сунуть, такі слабі; поволі наближається віз, запряжений ребристою  конячиною. Ось пристає до хати, звідки щойно відійшов свідок.

Дядьки беруть довгі жердки з крючками, ніби гакосписи, вживані пожежниками в  роботі серед огню, і входять по мертвих. Через поріг тягнуть труп чоловіка до  воза; потім, перемінивши жердки на вила, простромлюють: один вганяє гостряки  крізь ноги, а другий — крізь шию... З натугою піднімають труп, хоч то сам кістяк  в шкірі і лахмітті, і кладуть на віз. Відпочинувши, знов зайшли в хату,  виволочили відтіля, мов великий потлілий сніп, труп жіночий, з пальцями в глині,  і так само на віз поклали, після чого побрели по мертвих малят.

Миронові Даниловичу видалося, що жіноча рука шарпнула повітря, — і він, ніби  крижаним вихром обкинутяй, мерщій пішов геть, не оглядаючись. Думав дорогою:

«Ніж отак пропасти під бісівськими гаками, спробую на Кавказі», — що зароблю,  додому вишлю: прикупити харчів; бо кінець на возії — кинуть через полудрабок,  коли людина тіпається». Докладно обміркував: ноки йому доїхати до служби, в хаті  вистачить маторжеників, ховрашатини, буряків і лузги. Андрійко знає, як ловити  звірка і птахів. З мамою діти ходитимуть по зілля, що скоро вирветься наверх.

Віддавши жінці знахідку, пішов по ломаччя на паливо: в сусідньому дворі,  порожньому і тихому, як. цвинтар, витягнув із хлівця; нотяг до свого порога —  там порубав і поколов на цурки. В хаті мовчання. Діти сидять коло печі,  скорчившись, як ті, що їх Мирон Данилович бачив щойно в руїні.

— Трохи продержимося, — сказала жінка, — а далі як буде?..

— Я надумав: таки поїду! Не стане гроша на квиток, один і так проскочу. Вночі  багато «зайцем» тулиться між вагонами.

— І я можу так, — озвався син.

— Гаразд, але сиди дома! Ще тобі рано.

— Краще б не їхав, — відраджує дружина, — тепер же дороги небезпечні: скрізь  ловлять і кидають, коли не в степ, то в глибокий яр.

— Вовків боятись...

— Від тих відчепишся, а від цих ні, вони — як чорти.

— Таки поїду, сьогодні ж поїду. Чого ждатиму? Спробувати треба, ніж отак  пропадати. Тут ніякого заробітку. А чоловік листа прислав і кличе: є робота. Він  має хоч хлібину чорну — і я добуду і привезу.

Сама згадка про хліб, нехай буде иайчорніший, збудила болюче бажання — хоч  скориночку взяти...

Глянула жінка, як діти слухають, сидячи коло печі, аж оченята їм заіскрилися, і  промовила тоді:

— Спробуй, тільки знай: як не вернешся, ми без тебе пропали!

— Не журись: харчів добуду і зразу ж додому. Як міг би жити без вас?

Він дуже стривожився серцем, коли в дорогу виходив. Родина проводжала до воріт —  далі йти він заборонив. Дружина мовчки плакала, прощаючи, а доня вчепилася  рученятами, тонкими, як дві гілочки, в його рукав і не відставала, тільки сумно  оченята світять: ніби хоче сказати, що це понад сили її дрібної душі —  розлучитися з татом. Він, жахаючись, подумав: «Уже поза світом дивляться очі  моєї дитини!» . Хлопець, хоч тримався мужніше, ніж сестра, все ж не міг від тата  відступити — так і поривався до нього, мов незримо прив'язаний.

Мирон Данилович сказав собі в думці, терплячи відхід від рідних: «Дуже сумне моє  прощання! — чи не знак?»

Всилу розлучився з сім'єю. Від перехрестя бачив, як вони коле воріт, любим і  таким беззахисним гуртком стоячи, піднімають руки і все прощають його.

А він, звернувши на другу вулицю, безлюдну, раптом відчув несвітський жаль на  серці, мов напад негоди вночі — чорної, сліпої, повної дощу та блискавок: враз,  без просвіту! — і його тоді ніби судома пройняла. На обличчі, вже . давно  незнані, покотилися сльози і закрили зір. Отямившись, питає себе: «Що це?

Скільки років не плакав, а тепер — як мала дитина». Відходив, схожий на  приреченого: мимо розгороджених садиб, мимо хат обдертих, мов кістяки  найдавніших тварин, хат — під хмарами, що проносилися низько, ніби торкаючи їх.

Віяло вогкістю.

Часом граки промайнуть і, косо обкинувши луковину в повітрі, зникнуть за  блідно-рудими горбами в степу і млистосизими перелісками.

Німо серед руїн. В одному дворі — величезне попелище, а біля нього — неглибока  яма, де лежать мертві: старий чоловік і хлопчик, трішки попелом притрушені. Як  глянув перехожий, на душу тінь зайшла; невловимим страхом скувала на мить: важка  і холодна.

Він далі похилив пустельною вулицею, рідко, в зморі душевній поглядаючи на хати.

Порівнявся з кладовищем і видно: при кутку чоловік, зовсім знесилений, копає яму

— вже кінчає роботу... Вже, встромивши лопату, відходить кудись кволими кроками.

А з'явилися два сусіди, однаково, як і він, знеможені: тягли мертвого просто за  плечі і, побачивши свіжу яму, поклали його туди. Постояли трохи і пішли —  прямцем поміж руїни.

Мирон Данилович дожидає: що далі...

Той, хто викопав яму, притягнув, на двох ломаках з перекладиною, свого  покійника. Поклав його біля ями і стоїть: дивиться на підкинутий труп,  розмислюючи, що робити? Здавалось, викине чужого мертвяка, а помістить свого, бо  для нього яму викопав. Але все пішло інакше — чоловік зоставив чужого в спокої і  зачав копати яму наново, для свого. Скоро ж зовсім приставі — не міг рити землю.

Подумав з хвилину, а потім поліз в готову яму: судячи з його рухів, старався  відсунути підкинутого покійника набік. Після того він поклав туди ж, поруч, і  свого покійника. Виліз і був задоволений: там помиряться, свій і чужий! Взявся  засипати обох.

Катранник, постоявши коло кладовища і відпочинувщи, подався на шлях, біля якого  здалеку все щось темніло, ніби дрібні горбки. Коли підійшов близько, побачив, що  то — люди, зовсім опухлі, лежали на висохлих бур'янах і просто на землі.

Дивившися, селянин відчув: йому тьмариться в очах і неміч хилить до трави. «Коли  б і самому тут не впасти!» — замовляє себе. Зусиллям відводить очі від лежачих і  простує далі: навпростець, мимо дрібного хуторця.

Здавалося, безконечно йшов і все згадував про хатки, що тут були — світлі, мов  скарбнички, серед вишневого цвіту; з яскравими грядками чорнобривців і  соняшниками коло вікон.

Поглянув, розбито хуторець, як старий горщик! — сіробрунатна руїна в висохлих  бур'янах, на темному схилі. Покійників мало. Не видно слідів людських, крім  кількох найсвіжіших, з колією разом. Селянин здогадався: «Знов, ті самі  возії...»

Примітивши підводу, що від'їжджала в степ, він попростував назирці за нею, поки  спинилася недалеко від дороги, біля старого колодязя. Дядьки вхопили з підводи  труп — як дровиняку, вкинули в колодязь і взялись до наступних мертвяків;  спорожнили віз.

Селянин обминув їх подалі, бо раптом упади, вони вкинуть на дно, а тоді — смерть  болюча, в каліцтві: тут колодязь глибокий — страшно глянути!

Після цього випадку, трохи повагавшися, звернув до сусіднього села, де жив  колись. Недалеко туди, і хтозна, чи не трапиться що їстівне; дітям би відніс,  перед довгою розлукою. Трудно йшов. Ось і село — не впізнав його Катранник!

Колись рясні верби зеленіли на північному березі ставка, розступившись тільки  там, де хлопці приганяли скот напувати: там воли, корови, телята, коні вбродили  в воду, по піску. Росли верби і вподовж греблі, і на городах, що тяглись до  самої води: напроти недалекого другого берега, де, також по схилу, тільки  лагіднішому, шуміли лани пшениці, ніби вклонялися до відблиску сонця в  ставковому дзеркалі. Сади, мов зелені хмари, облягали його вінками, все  розширяючися на горбах і невисоких кручах, З-між дерев виглядали хатки, як білі  горлиці, що зложили крильця, такі чисті хатки і гарні: раділи до блакиті  вікнами, ніби очима.

А тепер — ні деревця ніде, ні тину! — самі бур'яни. Хати розвалені: темніють  рештками коминів і стін.

Демонський смерч пройшов і вмить змінив оселю; з живої зробив мертву. Через те  чорний прапор — матерчаний чотирикутник, як пекельний знак, — сповіщає високо на  жердці, що вся оселя стала домовиною. Гірко дивитись на пустелю, і Катранник  відразу повернувся в степ. Виходячи, глянув на вулицю, вкриту торішніми  бур'янами: побачив чоловіка, не дуже старого, але виглядом древнішого від  кожного діда: шия тонка-тонка, мов сама висохла окістка зосталась, обтягнута  посірілою шкірою.

Чоловік ішов повагом; голова широко похитувалася, ніби на стеблині, — велика і  кутаста. Волосся наполовину випало. Комір, надмірно широкий для шиї, осунувся  набік, звис петлею на трудних кістках: як і вся сорочка, давно непрана,  притемнів до кольору землі. На ціпочок опирався селянин і, відхиляючи височезні  бур'яни, ступав забарно, ніби перевіряв, чи міцні суглоби в ногах. Зник, мов  привид, що вертає до труни.

Катранник обережно рушив слідом і роздивляється, — де старий? Скрізь бур'яни і  розвалені житла. З одних сіней через поріг виставилися самі стопи:  землисто-сірою мертвизиою до хмарного дня, як викладені з могили. Так вразили,  що подорожній покинув шукати діда і звернув до знайомої хати. Причаївся, коли  зачув стукіт підводи. «Скрізь вона!» — подумав з досадою. Бригада гробокопів  складалася з п'ятьох — чотири йшли при кутках гарби, а п'ятий вів коні. «Де цих  попади на віз — не вирвешся!»

Відстуковіла підвода; тоді Катранник попрямував до знайомої садиби — дивився і  не міг збагнути: нема любого мешкання, до якого звик! Хата, оббита дощами і  потріскана, стала падати. Оголений підсішок виглядав так, ніби зуби нечистої  сили вгризли ріг, зірвали м'ясо, зоставивши дерев'яний маслак. Дах запався.

Сіріла кроква, як частина перекинутої шибениці. Подібно до цієї хати, нежива  тварина в полі лежить, обдзьобана хижими птицями, що лишили на ребрах шмаття  шерсті. Двері вивалені з одвірками. Хмурно і сиро в руїні.

Тут жили дальні родичі: вмерли вони, чи світ за очі втекли?

Дивився на ділянку, знану з дитинства, на хату, в якій жив, обернену в розвиток  глини, як і всі інші житла навкруг. Зосталися рештки: безслівне промовляти про  смерть — кожному хто сюди приходить.

Засмучений безмірно, відходив Катранник від пустки. Мандрував навмання, аби в  степ вибратись, а там вхопити напрямок до станції. Коли, зрештою, прибув туди,  його не впустила бригада комсомольців, що, настирно і різко кричучи, всіх  завертала геть. Марно було б просити. Похилив голову Катранник і попростував  пішки в район.

На шлях, що слався безконечно, налягали хмари. Посіяв дощик, потім линув так, що  враз калюжі стали, але скоро і вщух. На нього не дуже селяни зважали — тільки  гнулися, мов колоски.

Хто, вкрай виснажений, падав при дорозі, там помирав; і кожен був близький до  того самого: вже здерев'янів почуттями і тільки прислухався, чи скоро самому  кінець.

Катранник ступав, зібравши вичерпки сил в одно прагнення, і всі думки — в один  вузлик, мов залізний: неодмінно дійти.

20

В районі, куди добувся з іншими, жовтіли установи в кам'яницях. Брама  величезного подвір'я тримала напік: «Союзхліб», і дивувала хлібороба страшенно.

«Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть, — який  союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?»

Погляд зосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна  видно, промоклого в дощі і підіпрілого.

Сам колір зерна непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста  пшениця. Всього мішечок би набрати — сім'я врятується! Однаково ж зерно згниє на  мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і  спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав?

Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому  говорить.

Селяни ж, ніби приворожені, дивляться на зерно: худі, як тички, і обшарпані  гірш, ніж колись жебраки. Здебільшого сидять або прилягли — скоро їм кінець.

Крім лютої голодності, терплять муку від споглядання близького хліба; здається,  простягнув руку, ступивши наперед, і — врятований! Досить сирого зерна поїсти,  щоб скріпитись: твого зерна, з двору забраного.

Спокуса пожирає кволі душі, як незримий огонь, довівши до півбожевільного  самозасдіплення. Прилютувала близькістю пшениці і зв'язала руки, ноги, думки,  очі, і позбавила твердої волі — шукати іншого рятунку.

Мерехтливі очима, притягуються до хліба, як снохода до місяця або нічні метелики  до полум'я: притягуються і поволі згоряють в недужому жеврінні свого серця.

Катранника борола, мов навіяння, ця біда: він теж. пагточився очима до пірамід.

Без марева, в денному вигляді хліб! Ось, близько! Постій отак півдня, і пропав;  недуга ду- шевна, скувавши, домучить. Як з ланцюга, виривається він з того  заморочення...

Недалеко від сірчано-жовтих дверей райвиконкомівського будинку, в западині  мертва людина лежить; обличчя не видно, бо дощова вода, набравшись високо,  закрила. Проходить чоловік, поплямлений і небритий, маючи в руці поламану пилку  на залізо. Сам собі говорить він, але так, що сторонньому чути:

— Умерла жінка, другий день лежить — і вони нічого... Затупотіли, вбрані в руді  ваксовані шкірянки, службовці на виході з дверей, тоді враз Катранник і стрічний  поспішили нарізно. Оглянувшись на групу при будинку, селянин подумав:

«Прибиратимуть мертву — того й вийшли гуртом; іродові душі, а таки ж люди».

Однак, група постояла на східцях, подиміла папіросками, і хоч би хто зиркнув на  покійницю, що лежала перед ними! Зійшли наниз і огидливе обминули труп, коло  якого світлі брижі біжать на воді. Обминули так, ніби то — дровина, що  перешкоджає державній справі.

Катранник, побачивши, як частина службовців повернула йому вслід, пришвидшив  крок. Треба сходити в містечкові магазини. Скрізь діди, жінки, діти ходять під  вікнами і спиняються перед дверима: їсти просять. Багато померлих, ніхто не  прибирає їх. Ось двоповерхова установа, крита ржависто-брунатною бляхою. На  першому поверсі відчинилося вікно: повнощокий чорній, нагороїживши френч на  плечах, розглядає вулицю і щось жує. Внизу, на тротуарі, підходить бабуся і  простягає руку, висохлу, як хмизина:

— Дайте, хоч крихту! Бо вже вмру...

Сизастовибритий слухає в вікні, слухає, жуючи, і ніби аж втішається від  жалібного прохання, а враз із брязкотом зачиняє вікно; чути, як клацнула  задвижка.

На дверях, крізь скляний прямокутник на бронзових гвинтах, багріла вивіска, з  якої Катранник довідався, що тут — редакція часопису «Ленінський шлях». В  сосновій рамі з дротяною сіткою, вкріпленій на паркан, висів примірник видання.

Поблизу валялася половина часопису, кимсь покинута чи загублена. Селянин  зачепився поглядом за статтю, звідки викричано: «Підкуркульники в місті  об'їдаються чужим хлібом... не хотять робити в полі... це — саботаж!..» — і далі  в такому змісті; багато і густо.

Хотів покласти папір на землю, бо подосадував: «Бач, пикатий, що ковтає в вікні,  розбрехався, коли платять; він до землі ні за якого чорта не підійде робити  хліб, як ми і наші сім'ї з прадідів». А таки селянин приберіг часописний друк: в  дорозі згодиться.

Біля сусіднього домика, їдкого покрівлею, як і редакція, але одноповерхового,  стала підвода, вся обкинута парусиною. Сутулуватий службовець, що мав на  кільцюватому волоссі кепку з чорної шкіри, метко зскочив на цеглу і, щось  крикнувши підводчикові, потупотів до дверей. Там потягнув за дерев'яний  держачок, від якого бігла вгору дзвінкова дротина. Потягнув і зразу ж — назад до  підводи, відкіля візник перевалював мішок, зверху сивий від випорошеної  крупчатки, ніби коло млина. Вхопили вдвох і домчали до дверей, що якраз тоді  рвучко відчинилися, бо за ними стояв хтось і ждав, коли впускати. В одну помлу  очей мішок щез всередині, після чого обидва носії, за спинами яких дзвенькнув  дверний замок, відбігли до підводи, скочили на свої місця і погнали щодуху.

Важкий вистукіт розлігся по сірастозеленкавих бруковиках, тьмаво-лискучих після  дощу, мов черепи, тісно покладені в грунт.

Переходячи, голодні ставали перед дверима; дід, що хитався, як смертельно  поранений, потягнув держачок дзвінкового пристрою — жодного руху і відповіді!

Ніби не було ні душі всередині. Прохачі, зболівши нервами від марного ждання,  відходили геть.

Зоставалася загадка для селянина, чому вдень тягнено харч? «Мабуть, від страху,  що в присмерку люди віднімуть, осмілівши».

Як потік серед цегляних скель, простяглася черга до магазину, де дають кислу  капусту. Раптом перехожі почали підбігати поблизу; селянин і собі — туди! — в  свіжий і значно коротший «хвіст», що випростовується течією дожидачів, від чого  багато крику одних на одних. Зрештою, всі посунули назад, вирівнюючи звичайний  порядок.

Мирон Данилович дістав кіло капусти: колись моченої, тепер сухої і несвіжої.

Видалася смачнішою від десертів! — сховав запас її в торбу, обмотаний поверх  кулька також половиною злої газети. Трохи повеселішав, набравши певності, що  добереться до Кавказу: на три дні харчу вистачить. А там грошей позичити можна в  знакімця — до віддачі з першого заробітку.

В дорозі до станції здогадувався: «Пощедріли на капусту — бачать, що пропада на  складі». Присів під червонавою стіною, між такими, як сам. Здавалося, потяга  взагалі не буде, і руху — теж, взагалі, нічого більше не буде — так довго ждали.

Аж перед світом, крізь штовханину, Катранник прорвався в вагонні двері і зразу ж  ліг на верхній полиці.

Сон приходить мертвотний і тяжкий. Прокинувшися, відчув Мирон Данилович, що  потіє в морозній лихоманці.

Певно простудився, на дощі йшовши, а потім — як сидів на землі.

Ось, надвечір, вузлова станція: тут пересідати; і знов жди!

Площа схожа на мурашник, серед якого сила начальства наіндичується з портфелями  або товстими течками; козиряє в автах; протіснюється в установи і висипає  звідти, надмірно  вносячи лиця, як велипанство, і збрезкло поглядаючи на «сірих»  з населення. Різниться одежею і партквитками, магветна могутність яких, нехай  схованих навіть дома в шухлядах иід замком, незримо обкидає їх злою властивістю.

Бо то — їх талісмани, від яких навіюється відраза: передусім до кожного, хто з  села і конає, згадно з рішенням партконоводства в столиці.

Глянув селянин: «Ого! Стільки їх, що кров з'їдять, провалі ми до канцура». Він  пішов виглядати викидної городини, миллостиво продаваної в «хвості» за скажену  ціну.

Черга збираються від схід совця і нуртують, і нидіють до півночі: застоювані,  втрачувані, розривані під час несподіваних тисканин, знов спаювані голоднечею.

Люди держаться одні за одних, щоб зберегти місця в чотирирядному натов пі,— так  бджоли творять пасма, кріпко зчіплені.

Катраиник мав надію на комерційний хліб. Пристроївся і дожидає, мучачись від  простудної лихоманки, втоми, поривів такого жагучого і невтримного болю в  глибині істоти, який ніби шепотить нечутно весь час: «Їсти! їсти!» Увага і зір,  прив'язані, до дверей вдалечині, пригасають, як спорожнілий каганчик.

А чутка пройшла, що даватимуть кільку; що ж? — можна рибний дріб'язок споживати  зразу, заїдаючи капустою замісто хліба.

Зморена люди, стоявши віддавна, .втратили рухливість і гостроту почуття, якраз  тоді, коли набігли машини з вартою. Катранник затерп! — якби був здоровіший, міг  би рвонутися крізь ряди і втекти. Але, скований слабістю, непорушно стояв серед  багатьох, ніби перед очима давуна.

Служаки брутально хапають селян, як вовки овець, і миттю спроваджують на  платформи: наповнивши їх, хутко оббігають кругом, коли мотор гуркотить. Один  револьверник сідає до шофера в кабіну, а решта береться до нової пайки жертв.

Везли незвичайно швидко — найглухішими вулицями.

На станцїі всіх перевантажено в товарячі вагони і зразу ж замкнуто. Потяг  стукотливо погнав, як навіжений; іноді спинявся, тоді — дивна тишина за  дерев'яними стінами! Зрештою, коли прибув до призначення, негайно загуркотіли  двері вагонів, крик донісся і звідкись — крізь нічну сутінь — повалив їдкий дим.

Блиснули до дверей ліхтарі: з ними охоронники вскочили всередину. Посунув потяг  і скоро знов пристиг, прикро над краєм глибокого провалля, відкідь полум'я  вибивалося, ніби велетенськими шматками розірваної тканини, крізь дим,  клубочений по млистій широчині. Зойки пронизували ніч.

Катранник став страчувати думку, коли охоронники брали селян і викидали з  вагонних дверей вглибочину. Хто сунув по крутому, чіпляючися за нерівності, а  хто котився чи летів униз: всі зникали в огнищі.

Через хвилину також Катранника кинуто з дверей — він опинався руками проти  прислону і судомливо гріб. Під пальці попали обвуглені корінці кущів, тоді  мимовільно промайнув здогад: «Мабуть, ліщина була!» — вхопився селянин  розпачливим зусиллям, але корінці в останню мить, тріснувши, відірвались. Він  посунув вниз. Падаючи трохи стишено, ще раз чіплявся обома руками за вигорбину.

Відчув, що прірва стала відлогіша. Знов нігтями і черевиками подрав схил, щоб  спинитися, і не міг! — сунув з розгону в задушливу димряву. Раптом тяжко  штовхнувся плечем, об що? — того не бачив! Тільки різко обпекло і придушило до  земляної стіни. Тоді він став з більшим натиском хапатися. Якби була нерівність  або корінь, він би вдержавсь, але — порожньо. Далі падав між великі деревини,  обхоплені полум'ям. «Пропав!» — проблиснуло в свідомості. Він падав нерівне, аж  поки вдарився спиною об дерево, а головою об схил. Миттю зім'яло в клубок і,  перекинувши, потягло наниз, ніби в коловороті горючої ріки. Волосся над правою  скронею обсмалилося, але він, швидко падаючи, ніби стратив відчуття болю.

Розумів, що задихається, і що плече йому валить. Тоді ж запався в нестямність, з  якої його вирвав різкий біль — від падіння в тісну мілину. Мирон Данилович,  трусячись, обторкує грунт. «Я в мокрому глинищі! Це — ярі, можна лізти через  воду!» — втішає сам себе. Як звір, — чотирьох відповзає в болотяній щілині,  протискаючись поміж одними дровиняками, залитими тванню, і попід другами, що  стирчали в безладді над головою.

Весь час нагорі і по сторонах — розпачливі крики, вік яких міг би стратити  пам'ять, але і сам був прибитий і приголомшений, півмрець, що корчився в пориві:  повзти серед загибелі.

Високо розлягався бурхіт огнища і стукіт обвалюваного дерева; також вишум і  шипіння в спеці, приглушуючи, проймали диким страхом, бо пожежа от-от привалить.

Все — ніби в огні великої споруди, коли вже зруйнувалася: з поперехрещуваними  балками і зваленими стовпами, які, згораючи гуркотливо, осідали в глибину земної  щілини.

На дні, в боковій струмовині, так багато обвуглених обаполів, кинутих попереду!

— крізь них мало хто просунувся до глинища. Застрявали люди, здавлені і  скалічені: там їх і нищив огонь. Один чоловік, зовсім обгорілий, звис до води,—  його стопи стиснуті між двома близькими деревинами, а руки і голова гойдаються в  поривному полум'ї, ніби червоній повені, крізь яку мчить глибинний протяг.

Багато селян згорало в велетенській печі-прірві, над якою стовпи диму вставали,  мов над фабриками. Потяг підвозив туди нові натовпи; скидані вартою, падали вони  і калічилися раніш, ніж стати здобиччю огню від шпал і обаполів, облитих смолою.

Привезені на платформах дерева вергано в прірву, навперемін з людьми.

Катранник продирався попід заваллями і раз був стратив свідомість. Опритомнів  скоро: від палення згори і вогкості знизу — з болотяного рівчака. Спекота  пронизувала одіж і підганяла повзти, як пораненого вужа. Хоч низовий протяг  через глибоку щілину приносив трохи повітря, таки димова задуха була смертельна

— рвала груди, труїла кров, сліплячи зір і тьмарячи думки.

Зрештою, доліз Мирон Данилович до калюжки в глибокому водориї; обхлюпався там,  щоб, рятуючись від палення, зберегти одіж на плечах. Аж тоді відчув: збоку щось  штовхнуло і муляє — торбинка! Його власна торбинка, набік прив'язана, через  плече.

На дні калюжки повно камінців і піску з глиною. Вихлюпуючи воду звідти,

Катранник прошепотів, ніби сам собі чужий: «Це я ще живу!» Тоді враз, здається,  підбадьорений дійсністю сказаного, почав лізти далі і через декілька хвилин був  так далеко від болотяної щілини, що коли там стався черговий обвал з гуркотнечею  в огні, то вже не міг зачепити. Прискоривши рух, Мирон Данилович раптом  обсунувся в глибшу промоїну, ніж була, і мимоволі знов облився — від дрібного  водоспадика, під звалищами. Як проліз у нешвидкій воді, то вже встати зміг, при  узбочині яру: там скрізь вигиналися пригорки і лежали валуни біля обпалених  кущів. Горючі деревини, накидані згори, були рідші, і він то переступав їх, то  пробирався знизу, в протулини з рештками зарості.

Намацав якусь річ, обгорнуту матеркою, що вбризкана в болото. Спершу проминув  річ, а тоді надумався: простягнув руку і взяв.

Відступив за горби, де тільки окремі дровиняки і шпали, облиті смолою,  скотившись, палахкотіли з низьким димом; під виступ збочини присів — віддихнути  і отямитися з лиха.

Обторкує знахідку, розгортає і, на диво собі і незміренну радість, бачить хліб!

— сухий, причерствілий трішки, але ж хліб. Знати вже з самого дотику, це —  житній. Скрізь розшукуваний хліб і не знайдений, дістався, де і не подумати про  нього: в самій погибелі.

Вся істота припала до знахідки! Вся — з болючою хижістю голоду. А знов почало  палити від завалля. Мирон Данилович з'їв тільки один відломлений шматок,  тримаючи його на стулених долонях, щоб ні одну крихту не згубити. Тоді зав'язав  хліб, як було, і сховав собі в торбинку; і перевірив, чи хліб там, провівши  рукою по тканині.

Хоч хилила страшна слабість, він переміг її; присліплений від палючих виблисків  згори і димової їді, що різала очі, випростався він і рушив чимдуж звідти. Враз  перечепився і впав; коли підводився, то лікоть приторкнув до торбинки, знов  перевіряючи: там хліб чи нї? Там!

Катранник як побачив, кого він потоптав, — жахнувся: то мертвий чоловік. Одежа  на трупі обгоріла в попільний мотлох. Ліва сторона голови розбита і попечена  так, що крізь розриви червоніє застигла кров. Вигляд мертвого болісно вразив

Мирона Даниловича, який аж знітився в судомі і, впритомнівши, пішов далі; боявся  і згадувати, хоч чужа смерть притягувала думки.

Обережно ступав по нерівному глинищу. І відчув, що лихоманки нема; від  жорстокого струшення, на межі божевілля, збігла з крові і нервів. Але був він  замучений страхом і болем, при вичерпанні останніх сил.

Присів на горбик; щоб вийти з розпуки — не від самого тільки голоду — похопився  їсти. А вже став собі скупий. Подумавши одну мить, споживає спершу старий  маторженик з торбинки, потім пайку від хліба: як закуску.

Притьма вирізнилася думка, що непокоїла, поставши десь на глибині свідомості,  після того, як перечепився об покійника: це — його хліб!.. Бідний чоловік  загубив перед смертю, коли весь поранений і обпалений був. Що йому хліб?

Зоставити там, пропаде в грязюці і золі, коли ж тут живий потребує, гинучи. Так  повинно бути: хліб цей законно переходить в руки другого, хто теж перейшов  глибиною лиха. Нелегко перейшов, а розділив повне горе з небіжчиком. Тільки так  можна ділити чужий хліб — загорьований хліб прожиття! І поміркував тоді

Катранник: «Ще гляне душа нещасного, вже з неба, скаже — бери цей хліб, тобі  треба, а для мене навіщо? Порадіє душа, бо і по смерті помогла комусь на світі».

Заспокоював себе знов, що нема злочину — взяти такий хліб, а все ж була гіркота  в почуттях: як це недобре, чужий хліб взяти, в мертвого... «Ну, он що, і я  прислугу тобі зроблю, проти наруги!» — вирішив наостанок. Вернувся і, відломивши  стовбурець недогорілої ліщини, вирив неглибоку яму при згарищі, в заглибині  м'якої глини. Перемагаючи страх, взявся за покійника, пересунув його туди і  загорнув. «Помилуй чоловіка, Боже!» — сказав над ним.

Як помив руки в струмку, пішов наниз, державшіїся за кущики на узбіччі.

Обережний був — насторожений до кожного шурхоту. Пригадав собі діда Гонтаря: «Як  він, іду з могили, тільки йому була морозна, а мені — піч». Відходив і  оглядався; мав страх, що ті, нагорі біля вагонів, примітять і доженуть, їхнє  страхіття нависло огненним привидом і котило дим по довгій прірві, почервонивши  глинисті прислони і ліси на схилах.

Темрява навколо втікача, густіючи, вгортала дерева і грунт, на якому струмок  перебігав, ніби чорний, з відблиском від прірви.

Мирон Данилович вибрав для спочинку сухий виступ під кущами: аби затуляли від  поглядів згори, коли зостався просвіт на пожежу. Широкий і волохатий піджак, що  служив замісто пальта, був після купання у вимивині з струмковою водою досить  чистий: хоч і посмалений скрізь. Треба витирати останні плями.

Сидів тікач, обперши плечі об стовбурці, і незчувся як задрімав, проти своєї  волі і всього страху. Ніби посунувся в глибочину іншу, ніж ця: вже без паленої  сосни і людей серед огню. Не снилося нічого; тільки під кінець спання настигла  невиразнма тривога. Пронизаний нею, прокинувся і побачив, що огонь жахливо  виріс, осягаючи півнеба над прірвою. «Мабуть, привезли багато дров і смоли,  тепер би там згорів!» — пояснює собі Катранник. Він трудно, з розбитістю в тілі,  підводиться. Нога затерпли, а в плечах і ребрах різкий біль. Негодящий чоловік:  як труп.

Коли полум'я дійшло своєї сили, стався обвал, і вибухами воно рвонулося в  височину, підкидаючи сліпучі і хитливі течії, мов червоні гейзери з хуртовинами  іскор і хмарами диму, — після того вщухло, хоч ненабагато. Катранник відходив і  оглядався на огненну могилу; хотів закричати з безсилого розпачу: хто там живий,  щоб вибирався коло низового струмка. Хіба поможеться?..

Одежа на грудях парувала, а черевики були мокрі — чи сушити? Ні, треба йти, а то  наглядачі згори стрілятимуть. Згадав про них і зразу ж поспішив геть звідти.

Знов напав страх на нього — гнав безупинно далі, нерівною землею.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/